Ярослав Гашек - Пригоди бравого вояка Швейка, Ярослав Гашек

- Ото дивлюсь, пане єфрейторе, на вас і згадую єфрейтора Бозбу, що служив у Тренто. Коли його зробили єфрейтором, він почав з першого ж дня раптом гладшати й гладшати, щоки в нього спухли, а живіт так роздувся, що другого дня вже й казенні штани на нього не налазили. Але найгірше було ось що: у нього почали рости вуха. Послали єфрейтора в лазарет, і полковий лікар сказав, буцімто таке буває з усіма єфрейторами. Спочатку їх аж пре, у декого, правда, це швидко минає, але єфрейтор Бозба - тяжко хворий і може луснути, бо єфрейторська зірочка дуже впливає йому на пуп. Отже, щоб його врятувати, довелося зрізати зірочку, й він одразу ж сплющився.

З цієї хвилини Швейк марно намагався зав’язати з єфрейтором розмову і по-дружньому пояснити, чому завжди говорять, що єфрейтор - це нещастя роти.

Єфрейтор на це не відповідав і тільки похмуро кидав погрози: мовляв, невідомо, хто з них двох сміятиметься, коли приїдуть у бригаду. Коротко кажучи, земляк себе не виправдав, а коли Швейк поцікавився, звідки він, єфрейтор відповів, що це Швейка не обходить.

Швейк заходив до нього з усіх боків. Розповідав, що це не вперше його ведуть під конвоєм і він завжди непогано розважався з тими, хто його супроводив.

Єфрейтор мовчав. Та Швейк не вгавав.

- Мені дається, пане єфрейторе, вас, напевно, в житті спіткало якесь лихо, що ви втратили мову. Я знав багатьох сумних єфрейторів, але такого сумного, як ви, пане єфрейторе, даруйте мені на слові, я ще не бачив. Довіртеся мені, розкажіть, що вас так муляє, може, я вам щось пораджу, бо солдат, якого водять під конвоєм, завжди має більший досвід, ніж ті, хто його вартує. Або знаєте що, пане єфрейторе, щоб дорога швидше минала, розкажіть мені що-небудь, ну, хоч би те, які у вас на батьківщині околиці, чи є там ставки, або, можливо, там є руїни якогось замку, тоді б ви могли нам розповісти якусь легенду, пов’язану з тими руїнами.

- Годі, з мене досить! - вигукнув несподівано єфрейтор.

- Ви щаслива людина,- сказав Швейк.- Деяким людям ніколи не буває досить.

- Нічого, тобі в бригаді покажуть, де раки зимують. А я з тобою воловодитись не хочу.- Це були останні слова єфрейтора, після чого він остаточно замовк.

Розмова серед конвоїрів взагалі не клеїлася. Угорець балакав з німцем на особливий лад, бо знав з німецької мови лише «jawohl» і «was». 547 Коли німець йому щось розповідав, він кивав головою і говорив «jawohl», а коли той замовкав, угорець вимовляв: «Was?» - і німець знову починав говорити. Конвоїр-поляк тримався аристократично. Ні на кого не звертав уваги й розважався тим, що сякався на землю дуже майстерно, користуючись для цього великим пальцем правої руки, потім меланхолійно розмазував це прикладом гвинтівки по підлозі, а запаскуджений приклад елегантно витирав об штани, причому безперестанку бурмотів:

- Матка боска.

- Щось у тебе це не дуже вміло виходить,- звернувся до нього Швейк.- У нас на Боїшті в підвалі мешкав двірник Махачек. Так той звичайно сякався на вікно і так майстерно розмазував, що з того утворювалася картина, як Лібуша віщує славу Празі. 548 За кожну картину він діставав від жінки таку державну стипендію, що завжди ходив з розпухлою пикою. Проте він цієї справи не залишив і безупинно в ній удосконалювався. Це, правда, була його єдина розвага.

Поляк нічого не відповів, і під кінець увесь конвой поринув у глибоку мовчанку, ніби вони їхали на похорон і зі смутком думали про небіжчика.

Так вони й прибули до штабу бригади у Вояличі.

* * *

Тим часом у штабі бригади відбулися істотні зміни. Керівництво штабом бригади довірили полковникові Гербіху. Це був чоловік великих військових здібностей, які у формі подагри перемістилися йому в ноги. Але полковник мав у міністерстві дуже впливові знайомства, завдяки яким не вийшов на пенсію, а тинявся по різних штабах великих військових з’єднань, діставав підвищену платню з належними додатками воєнного часу і доти залишався на посту, аж поки під час нападу подагри не робив якоїсь дурниці. Тоді його знову переводили в інше місце, неодмінно з підвищенням. З офіцерами під час обіду полковник звичайно ні про що інше не говорив, тільки про свій набряклий палець на нозі, який страшенно розпухав, і полковникові через це доводилося носити спеціальний чобіт.

Під час їжі він з великою приємністю розважав усіх розповідями про те, що цей палець у нього завжди мокрий, бо пітніє, і йому доводиться обкладати його ватою, і що випоти з пальця пахнуть скислою м’ясною юшкою.

Зрозуміло, чому весь офіцерський склад завжди радо прощався з полковником, коли його переводили на інше місце. Проте, зрештою, це був дуже добродушний пан. Він зовсім по-дружньому ставився до молодших офіцерських чинів і завжди розповідав їм, скільки з’їв і випив усіляких смачних речей, поки його здолала подагра.

Коли Швейка приставили до бригади й за наказом чергового офіцера повели з відповідними паперами до полковника Гербіха, у того сидів поручник Дуб.

За кілька днів після походу Санок - Самбір з поручником Дубом знову сталася нова пригода. За Фельштином одинадцята маршова рота зустріла транспорт коней. Їх гнали до драгунського полку в Садову Вишню.

Поручник Дуб і сам не знав, як це трапилось, але йому заманулося продемонструвати перед надпоручником Лукашем своє вміння їздити верхи. Він скочив на коня і зник разом з ним у долині струмка. Пізніше поручника Дуба знайшли в невеличкій трясовині. Кінь його так міцно посадив туди, що найвправніший садівник не спромігся б зробити це краще. Коли поручника за допомогою аркана витягли звідти, він ні на що не нарікав, лише тихо стогнав, немов перед смертю. Його відвезли до штабу бригади, повз яку проходила рота, і поклали там у невеличкий лазарет.

За кілька днів він оклигав, і лікар сказав, що йому ще двічі або тричі змастять спину й живіт йодом, а тоді він може сміливо наздоганяти свою частину.

Тепер поручник сидів у полковника Гербіха й говорив з ним про найрізноманітніші хвороби. Він знав про загадкове зникнення Швейка під Фельштином