Олег Євгенович Авраменко - Принц Ґаллії

не допущу цього — хоч як би я не любив Філіпа і не шанував Бланку. Нехай собі любляться, нехай народжують дітей, але одружитися їм я не дозволю. Дзуськи! Зрештою я ґасконець, я ґалл. Ґаллія моя країна — а Філіп має стати її государем. Якщо ж він надумає опиратися своїй долі, то я силою змушу його піти під вінець з Анною Юлією і все-таки посаджу їх обох на престол… Чисто по-людському, мені, звісно, шкода Бланку й Філіпа, вони просто створені одно для одного. Але вони не звичайні люди, від їхнього рішення залежать долі мільйонів людей, і усвідомлення глибини своєї відповідальності перед Богом і прийдешніми поколіннями, має допомогти їм подолати свою людську слабкість. А в разі чого — я буду напоготові і підстрахую їх.

З цими словами Ернан гепнувся головою на подушку і за секунду кімната задвигтіла від його потужного хропіння.

Розділ LXVIII
Крижаний подих смерті

Уперше король Кастилії Альфонсо XIII відчув себе зле ввечері під час засідання Державної ради. Зненацька в голові йому дуже неприємно запаморочилося, перед очима попливли різнобарвні плями, на лобі виступив холодний піт, а все тіло пройняла якась бридотно-відразлива млість. Він зблід, як мрець, поточився і, напевно, впав би з крісла, якби його не підтримав камергер.

Присутні вмить припинили дебати і спрямували на короля стривожені погляди. Губи ґрафа Саламанки торкнула злорадна усмішка, але він негайно сховав її і зобразив на своєму обличчі щире співчуття — навіть занадто щире, підозріло щире.

Тим часом король м’яко відсторонив від себе камергера, кивком подякувавши йому за допомогу. Млість і запаморочення минулися. Він витер з лоба піт, мляво посміхнувся і сказав:

— Все гаразд, панове. Певно, я перевтомився.

А всередині в нього щось обірвалося.

„Господи!“ — подумав Альфонсо. — „Невже Шатоф’єр угадав?… Господи, я ще такий молодий, я так хочу жити… Ах, Фернандо, Фернандо! Як же ти міг, Каїне?…“

Він через силу проковтнув застряглий у горлі клубок і продовжив нараду.

Наступного ранку король вже не зміг встати з ліжка. Він почував якусь надзвичайну кволість, млявість думок, раз по раз на нього находило запаморочення, і тоді перед його очима танцювали свій лиховісний танок різнобарвні плями неприємних, ядучих відтінків. Трохи згодом, по обіді, його занудило і він виблював усе, що недавно з’їв; а незабаром він став блювати жовчю. Лікарі, які лише тиждень тому запевняли його, що він цілком здоровий, тепер то хваталися за голови, то безпорадно розводили руками, ніяк не годні збагнути, що ж коїться з їхнім королем.

На третій день нудота минула, та це не обмануло Альфонсо. Кволість чимраз більше опановувала його. Навіть незначне розумове напруження швидко втомлювало, він багато спав, дуже мало їв — у нього геть пропав апетит, і кожен шматок їжі йому вдавалося проковтнути лише ціною неймовірних зусиль.

Перечитавши реляції свого посла в Римі про перебіг хвороби найсвятішого отця, Альфонсо позбувся останніх сумнівів і водночас втратив останню надію — його, як і папу, отруїли, причому тією ж самою отрутою.

Відкривши цю жахливу істину, отруєний король нічим не зрадив своїх підозр. Чудово розуміючи, що зараз прихильники Інморте й Фернандо насторожі, Альфонсо подолав спокусу послати Ернанові назустріч гінця з наказом негайно стратити Фернандо. Він знав, що його лист навряд чи дійде за призначенням, і цим він лише відкриє ворогові всі свої карти, не кажучи вже про те, що прирече гінця, ні в чому не винну людини, на майже неминучу смерть.

Альфонсо залишалося тільки чекати і сподіватися, що Ернанові вистачить розуму перевищити свої повноваження, або ж, у крайньому разі, що він суворо дотримуватиметься вказівок передати йому брата з рук у руки, погрожуючи негайно порішити його, якщо хтось спробує перешкодити цьому. І тоді, як вже твердо вирішив Альфонсо, Фернандо живим з його спальні не вийде.

Наші друзі прибули в Толедо пополудні сьомого дня хвороби короля. Палацова варта була попереджена заздалегідь, і щойно Ернан назвався, його відразу ж провели в королівську опочивальню.

Завидівши Шатоф’єра, Альфонсо підвівся на подушках і звелів всім присутнім залишити їх удвох. Його стомлений погляд пожвавішав, дихання почастішало, а на щоках від збудження заграв слабкий рум’янець.

— Ну як? — нетерпляче промовив він, коли двері опочивальні зачинилися за останнім з дворян.

Ернан шанобливо вклонився:

— Государю! Згідно з вашим розпорядженням, ваш брат дон Фернандо, ґраф де Уельва, був страчений вранці восьмого листопада в замку Калагора, що належить дону Клавдію, ґрафові де Ебро. Вирок був виконаний іменем вашої величності, за згодою вищезазначеного сеньйора дона Клавдія і з дотриманням усіх належних формальностей.

Альфонсо полегшено зітхнув. Томлива невизначеність останніх днів нарешті минула, і в нього наче гора з плечей звалилася. Він мляво махнув рукою, вказуючи на стілець біля ліжка.

— Прошу сідати, пане ґрафе. Розкажіть все по порядку.

Ернан обережно влаштувався на стільці і докладно розповів королю про все, що сталося в Калагорі, не забувши також згадати і про загін ґвардійців, що явно поспішали на виручку Фернандо.

— Це Саламанка, — промовив Альфонсо. — Безперечно, це його рука. Виявляється, він знав більше, ніж я гадав… Ні, це неподобство! Це вже ні в які рамки не вкладається. Я ще живий, я ще в здоровому розумі і твердій пам’яті, а мої вірні вельможі вже закусили вудила. Казна-що витворяють! І що мені з ними робити, не збагну… Втім, це вже Бланчин клопіт, вона знайде на них управу. А я… Хочте вірте, ґрафе, хочете не вірте, але я відчуваю на своїй потилиці подих смерті… він крижаний… Стара з косою вже недалеко.

Будь-який царедворець на Ернановім місці став би запевняти короля, що ще не все втрачено, проте Ернан не був царедворцем. Він промовчав. Негоже, думав він, утішати королів. Це принижує їхню гідність.

— Але ні! — за хвилину обізвався Альфонсо. — Одне я таки зроблю. Покличте хранителя печатки