Владислав Валерійович Івченко - Одіссея найкращого сищика республіки

— Так, але керівництво наказало у справу не встрявати. Мовляв, слідчий він колишній, а зараз простий посполитий, не треба скандал зчиняти. І так же всі скаржаться, що поліція нічого не робить. А як робити, коли призначений губернський комісар від Тимчасового уряду наказав нікуди не лізти, щоб не викликати невдоволення населення? Ми й не ліземо. Тільки як ми не ліземо, так до нас лізуть! Перестали поліцію поважати! Ще в містах сяк-так, а по далеких селах бозна-що коїться!

— А хто слідство по Супруненку вів?

— Слідчий Бронзит.

У слідчого Бронзита я дізнався, що вбивство було вкрай загадковим. Невідомо було, ані до кого їздив, ані з якої причини.

— А ще голова! — сказав слідчий, чоловік років за шістдесят, із широкими сивими бакенбардами. Ми сиділи у нього вдома, в невеличкому кабінеті. Я назвався родичем покійного, слідчий не дуже повірив, але три рублі налаштували його на бесіду.

— Що з головою? — спитав я. — Відрізали ж наче.

— Та в тому-то й річ, що ні!

— Як? А мені казали, що голова осторонь лежала.

— Лежала. Тільки лікарі казали, що відірвали її.

— Відірвали? Та як це можна голову відірвати? — здивувався я.

— Вони самі не знали. Обличчя аж посиніло. Так враження, що вдарили по ньому. Так ударили, що голова відлетіла!

— Що це за маячня?

— Не маячня, так лікар місцевий сказав.

— Лікар чи фельдшер? — уточнив я, бо фельдшери різні бували, могли абищо молоти.

— Лікар, лікар. Там неподалік туберкульозний санаторій, тамтешній лікар тіло дивився. Він такий дивнуватий, дуже захопився цим убивством. Ми вже і справу закрили, а він усе приїздив, цікавився, натякав, що власне розслідування провадить.

— А як звати?

— Піддубний, Михайло Григорович.

— Дякую. Кажуть, покійний Супруненко перед смертю хвалився, що розбагатіти збирається?

— Було таке. Але ж прямо не говорив, усе натяками. Ну, і нетверезий був, чого тільки не бовкнеш, коли горілка тебе розігріла.

— А ось це вам не знайоме? — показав я малюнок із вензелем, який віз аж із самої Сардинії.

— Ну, схоже на вензель якийсь. Але на них не знаюся. А що це? Це загибелі Супруненка якось стосується?

— Ні, не стосується. То я просто поцікавився, хочу знайти господаря.

— На вензелях у нас знається Гервасій Гайнріхович Йоганнсен, учитель міської гімназії. У нього велика колекція вензелів і гербів, уся Харківська губернія і ще кілька сусідніх.

— Адресу не підкажете?

Вже за півгодини приїхав я до цього Гервасія. Двері відчинив молодий хлопець із важкою нижньою щелепою і розумним поглядом.

— Добрий день, мені потрібен Гервасій Гайнріхович.

— Добрий, а ви у якій справі?

— У гербовій. А ви його син? — здогадався я.

— Так, я Югурта Йоганнсен!

— Приємно познайомитися. То ваш тато вдома? — спитав я і помітив, що чимось хлопця розчарував.

— Мишку, з ким ти там балакаєш? — до нас вийшла жінка, мабуть, мати. Юнак знітився. — Добрий день, Мишку, чого ти не запросив гостя до хати? Заходьте, будь ласка!

Я зайшов до їх хати, спитав про старшого Йоганнсена. Той був на роботі, але мав ось-ось повернутися. Жінка запросила до вітальні, запропонувала чаю, і я погодився. Коли вона пішла на кухню, до мене вийшов той Югурта, чи Михайло.

— То як вас звати правильно? — спитав я.

— Мене звати Югурта! — Він усміхнувся.

— А мене — Іван.

— Ви знаєте, хто такий Югурта?

— Так, — кивнув я. — Це чоловік років двадцяти, вище середнього зросту, достатньо міцної статури і...

— Та ні! Що це за ім’я, знаєте?

— Мабуть, азіатське? — спробував здогадатися.

— Ні, африканське. Так звали одного сміливого африканського царя, який воював із римлянами. Сподіваюся, хоч хто такі римляни, ви знаєте?

— Папісти? — спробував здогадатися.

— Та ні, давні римляни.

— Це як давні греки?

— Приблизно, тільки пізніше за греків.

— Ага, зрозуміло. А ви гербами часом не займаєтеся?

— Гербами? Ні. Це мені нецікаво. Я думаю про мистецтво, про вірші, про революцію. А порпатися в забаганках задрипаних провінційних підпанків, які виводять свої роди від Рюрика чи від Геракла — ну, це ж смішно. — Хлопець уважно придивився до мене.

— А я вас міг десь бачити? — спитав він. Я був із фальшивою бородою та в окулярах, хотів, щоб про моє повернення до Росії ніхто не знав.

— Я сам із Єлисаветграда, якщо в наших краях бували, то могли й бачити.