Стівен Кінг - Чаклун та сфера. Темна вежа IV

коли Роланд опритомніє. Та коли день уже був у розпалі, а їхній друг так і не прийшов до тями, Катберт сказав:

— Спробуй достукатися до нього телепатією.

Алан узяв Роланда за руки, сконцентрував увагу, нахилився над блідим обличчям друга, що спав, і сидів нерухомо впродовж півгодини. Врешті-решт похитав головою, відпустив Роландові руки й підвівся.

— Нічого? — розчаровано спитав Катберт.

Зітхнувши, Алан похитав головою.

Разом вони зробили волокушу з соснових гілок, щоб йому не довелося ще одну ніч їхати на спині коня (до всього, ще й Вітер нервувався через те, що везе свого господаря в такий спосіб), і рушили далі, не виїжджаючи на Великий Шлях — то було б занадто небезпечно, — але тримаючись його курсу. Назавтра нічого не змінилося — Роланд не опритомнював. Меджис уже залишився позаду, і обидва хлопці відчули тугу за домівкою, незбагненну, проте реальну, як морські хвилі. Вони сіли по обидва боки від нього, переглядаючись понад його грудьми, що повільно здіймалися й опадали.

— А непритомна людина може померти від голоду чи спраги? — спитав Катберт. — Не може, правда ж?

— Ні, — відповів Алан. — Я думаю, може.

То була довга виснажлива ніч. Жоден із хлопців не спав як слід попереднього дня, проте цей вони проспали, мов мертві, натягнувши ковдри на голови, щоб затулитися від сонця. Прокинулися майже одночасно, коли сонце вже сідало за обрій, а небом помалу заволодівав Місяць-Демон (дві ночі тому він перебув у повні й тепер убував), піднімаючись над тривожним сонмом хмар, що віщували першу з великих осінніх бур.

Прокинулись і побачили, що Роланд уже сидить. Він дістав кулю з мішка і пригортав її до себе, цей темний магічний предмет, неживий, як скляні очі Зірвиголови. Роландові очі, теж мертві, байдуже дивилися кудись у бік залитих місячним сяйвом коридорів лісу. Надалі він їв, але не спав. Пив воду зі струмків, які вони проминали, але не розмовляв. І віддавати кулю з Мерлінової веселки, яку вони такою дорогою ціною добули в Меджисі, теж не хотів. Проте вона й не загорялася в його руках. «Принаймні коли ми з Аланом не спимо й можемо це побачити», — якось подумав Катберт.

Алан не зміг відірвати Роландові руки від кулі, тож натомість взяв у долоні обличчя друга, щоб у такий спосіб відкрити собі шлях до спілкування з його душею. Проте й це не допомогло: душа, якої він міг би торкнутися, зникла. Полишила тіло. Істота, що їхала з ними на захід до Ґілеаду, не була Роландом. Навіть тінню Роланда не була. Роланд зник, як місяць наприкінці свого циклу.

Частина четверта

УСІ ДІТИ БОЖІ МАЮТЬ ЧЕРЕВИКИ

Розділ І

РАНКОВИЙ КАНЗАС

1

Уперше за

(багато годин? днів?)

стрілець замовк. Він сидів, втупившись поглядом у будівлю на сході (тепер, коли сонце опинилося позаду скляного палацу, він здавався чорною брилою, оточеною золотистим німбом), спираючись ліктями на коліна. Потім узяв бурдюк, що лежав біля нього на хіднику, підняв над головою, підвів обличчя вгору і розтулив рота. А тоді відкрутив кришечку.

Те, що потрапляло йому до рота, він пив — інші бачили, як ходить вгору-вниз його кадик, коли він лягав, поливаючись, спиною на аварійну смугу, але воду на себе лив вочевидь не для того, щоб напитися. Вона струменіла по його глибоко поораному зморшками чолі, стікала по стулених повіках. Вода збиралася в трикутній впадині там, де починалося горло, і цівкою збігала по його скронях, де змокріле волосся потемнішало.

Нарешті він відклав бурдюк убік і, не розплющуючи очей, просто лежав, тримаючи руки високо над головою, наче людина, що уві сні здається невідомому ворогові. Його мокре обличчя ледь помітно парувало.

— Ахххх, — видихнув він.

— Тобі ліпше? — співчутливо запитав Едді.

Стрільцеві повіки піднялися, відкриваючи світлі очі, що вселяли якусь тривогу.

— Так. Ліпше. Хоча я не розумію, як таке може бути. Я так боявся про це розповідати.

— Якби з нами був той, кого ти називаєш ологом-психо, він би тобі пояснив, — сказала Сюзанна, — але сумніваюся, що ти б його слухав. — Вона поклала руки на поперек, потягнулася і поморщилася… але радше за звичкою, ніж від болю. Її тіло не заклякло, як вона боялася. І хоча у попереку справді щось тихо хруснуло, очікуваного хрусту суглобів не було.

— Скажу тобі так, — мовив Едді, — вираз «полегшити душу» набув для мене нових вимірів. Як довго ми тебе слухали, Роланде?

— Лише одну ніч.

— «Духи зробили все це за одну ніч», — сонним голосом процитував Джейк. Він сидів, схрестивши ноги біля кісточок, а в утвореному зігнутими коліньми хлопчика ромбі зручно вмостився Юк, зорячи на нього своїми блискучими золотисто-чорними очима.

Роланд рвучко сів, витираючи щоки нашийною хусткою, і уважно зиркнув на Джейка.

— Що ти сказав?

— Це не я. Це написав один чоловік, якого звали Чарльз Дікенс. Це з повісті «Різдвяна пісня». Все за одну ніч, га?

— А хіба твоє тіло стверджує, що все тривало довше?

Джейк заперечно похитав головою. Ні, він почувався приблизно так само, як і будь-якого іншого ранку, і навіть краще, ніж іноді. Йому треба було помочитися, але в цілому дискомфорту не було.

— Едді? Сюзанно?

— Мені добре, — відповіла Сюзанна. — Я зовсім не відчуваю, що не спала ніч, не кажучи вже про багато ночей.

— Взагалі-то, це нагадує мені про часи моєї наркоманії, — сказав Едді.

— А хіба в світі є щось таке, що тобі про них не нагадує? — сухо спитав Роланд.

— Ой, як смішно, — скривився Едді. — Обреготатися можна. Наступного разу, коли на нас наїде якийсь скажений поїзд, твоя черга ставити ідіотські питання. Я просто мав на увазі, що коли людина проводить багато ночей під кайфом, то звикає почуватися вранці як десять фунтів лайна в кульку, розрахованому лише на дев’ять фунтів: голова розколюється, ніс закладений, серце гупає, в хребті скло. Послухай друзяку Едді: те, як ти почуваєшся вранці, — якраз ознака фіговості наркоти. Хай там як, до цього звикають… принаймні, я звик… звикають настільки, що коли ніч була без кайфу, то вранці ти прокидаєшся, сідаєш у ліжку і думаєш: «Бляха-муха, що зі мною таке? Я що, хворий? Мені так паскудно. У мене що, інфаркт був уночі?»

Джейк розреготався й одразу ж затулив рота долонею, наче хотів не просто стримати сміх, а повернути його назад у легені.

— Вибач, — мовив він. — Я згадав свого батька.

— Що, він теж один із наших, га? — поцікавився Едді. — Я очікував, що мені буде тупо паскудно, я