Ольга Токарчук - Книги Якова, Ольга Токарчук

меси та балакаючи з людьми. Але й розмови ті були якісь порожні. Мені було якось неспокійно. Намагався я бачити в Якові того молодика, якого ми зустріли колись у Смирні, і нагадав йому, як з нього злізла вся шкіра і як він під час шторму звільнив мене від страху. «Це ти, Якове?» — якось запитав я його, вдаючи з себе п’яного, але насправді уважно слухав, що він мені відповість. Він розгубився. Але згодом подумав я таке: лише дурень сподівається, що люди не змінюються, і то своєрідна гординя — вважати, ніби ми залишаємося непорушною цілістю, тією самою людиною, що й колись. Адже це не так.

Коли я виїжджав із Варшави, серед правовірних там ходили чутки, що справжній Яків помер у Ченстохові, а той, що тепер сидів переді мною, — лише двійник. Багато хто вірив у ті чутки. Я не мав ані найменшого сумніву, що і Людвик Воловський, і молодий Каплінський, шурин Якова (так, чутки ці дійшли аж до Валахії), приїхали сюди, аби на власні очі переконатися, так воно чи ні, і заспокоїти наших у Варшаві та поза нею.

Ми сиділи за столом, і я бачив, як у тьмяному світлі свічок усі пильно дивляться на Якова, вивчаючи кожну його зморшку. Витріщався на нього й Людвик Воловський, який давно його не бачив і, либонь, дивувався змінам. Зненацька Яків показав нам язика. Людвик миттю спалахнув рум’янцем і решту вечора сидів знічений. У розпал жвавої розмови я запитав Якова:

— І що ж ти тепер робитимеш? Сидітимеш тут? А з нами що буде?

— Найдужче я сподіваюся, що за мною піде якнайбільше євреїв, — відповів він. — І вирушить їх тьма-тьменна. В одній лише колоні буде не менше як десять тисяч.

Далі розповідав ще про знамена й мундири, про те, що хотів би мати свою гвардію, і що більше він пив вина, то сміливішими були його плани. Казав, що треба готуватися до війни, що часи неспокійні. Туреччина ослабла, а Росія міцнішає. «Війна — то благо для нас. У каламутній воді можна буде щось для себе впіймати». І розпалювався не на жарт: «Буде війна Австрії з Туреччиною, це безсумнівно. А що, якби у вирі війни вибороти для себе шматок землі, якого так прагнемо? Для цього треба чимало золота й праці. А що, якби отак зібрати тридцять тисяч людей, щоб ті озброїлися самотужки, і підтримати Туреччину у війні, а за те отримати клапоть землі — таке собі маленьке королівство — десь у Валахії?»

Воловський додав, що Хая у Варшаві напророкувала (до того ж не раз) великі зміни у світі, вогонь і пожежу.

— У Польщі король слабкий, і великий хаос панує, — почав Людвик.

— Для мене Польща в минулому, — відрубав Яків.

Сказав він це з гіркотою і якось так зухвало, наче викликав мене на двобій. А потім ми всі балакали про власну землю, перебивали один одного, все більше розпалюючись від цієї думки. І двоє Павловських, які прибули сюди з дружинами, і навіть шурин Якова Каплінський, якого я вважав надзвичайно кмітливим чоловіком, — усі почали розводитися про цю фантастичну ідею. Нічого їх не цікавило, крім політики.

«Я вже втратив віру у власну землю!» — крикнув я в той розпалений суперечками й вином гурт, та мене ніхто не почув.

На наш із Єрухімом Дембовським подив, Яків звелів нам записувати його вечірні оповідки. Спершу в домі почали занотовувати сни Еви — робив це Антоній Чернявський, син тих Чернявських із Валахії, які завідували касою в Іваному. І з цього вийшла цікава книжечка. Я був приголомшений, бо вже не раз просив у Якова дозволу нотувати його слова, але він завжди був проти.

Либонь, тут він почувався вільніше, а може, дався взнаки вплив молодого Моше Добрушки, який нас тут часто відвідував. Він переконав Якова, що речі, які не призначені для чужих вух, не обов’язково записувати, але якась книжечка з його думками й оповідями зовсім не завадить дедалі більшому гуртові його послідовників. І що добра це справа — писати книгу, яка залишиться нащадкам.

Спершу писав Єрухім, тобто Єнджей Дембовський, згодом я. У разі нашої відсутності замінювати нас мав Антоній, син Чернявських, хлопець кмітливий і Якову щиро відданий. Записи мали робитися польською, бо давню нашу мову ми вже занехаяли. Сам Яків говорив, як хотів: часом польською, часом німецькою, іноді вставляв цілі речення турецькою або фрази гебрайською; доводилося це все переписувати, бо моїх нотаток ніхто не розібрав би.

І згадалося мені, як колись уявляв я себе біля Якова, як Натан з Ґази був біля Шабтая Цві: саме Натан його возвеличив і показав йому, що він — Месія, бо сам Шабтай не розумів, хто він. Адже коли дух входить у людину, це схоже на примус, насильство; це так, наче повітря має увійти в найтвердіший камінь. Ні тіло, ні розум, у які вступає дух, не розуміють того, що відбувається. Тож мусить бути хтось, хто це пояснить і назве. Саме так ми з нашим святим Мордехаєм зробили у Смирні. Ми були свідками зішестя духа на Якова і вбрали це у слова.

А проте під час того першого візиту до Брюнна здалося мені, що між мною та Яковом виросла якась невидима стіна, якась ширма, наче тонке муслінове простирадло.

Слова Володаря

«Троє закриті переді мною, а про четвертого ви не знаєте». Що означають ці слова Якова? Означають вони, що існує троє могутніх Богів і вони тримають світ міцною рукою. Так говорив Володар, і я записував за ним. Перший Бог — це той, що дає життя кожному. Він добрий. Другий Бог — це той, що дає багатство, але не кожному, а лише тому, кому захоче. Третій Бог — то Майлех Гамовес, Володар Смерті. Цей — наймогутніший. А четвертий, про якого ми не знаємо, — то сам Добрий Господь. До нього неможливо дійти, якщо ми не пізнали перших трьох.

Цього всього, як казав Яків (а ми записували), не знав Саломон: він пробивався одразу до Найвищого, та все дарма. Мусив відійти зі світу і вічного життя нам не дав. І почувся поклик у небесах: «То хто ж готовий вирушити по вічне життя?»

«Я піду», — озвався на те Ісус Назарянин. Але й він не зміг, хоч був дуже мудрий та вчений і силу мав велику. Вирушив він тоді до отих трьох, що світ у руках тримають, і силою своєю, яку від