Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

замку Лувру, останній Валуа думав про кузена Наварру, і йому хотілося, щоб той опинився поруч. «Якби він був тут, Париж, певне, трохи поменшав би: ми багатьом постинали б голови. Це місто занадто велике, йому треба спустити кров. Я — єдиний король, що весь час жив у ньому й прикрашував його своїм двором. А прилюдна страта Гіза має стати всенародним святом».

Розпалений і злий, бідолаха король усе ж міг, мавши дозвілля, віддаватися своїм думкам. Гіз потай лишив йому шпарку для втечі, і він утік за згодою свого ворога, а той таким чином спекався його й захопив владу в столиці. Перед каретою короля йшли його гвардійці, і він неквапом їхав до своєї нової резиденції, а з голови йому ні на хвилину не йшов кузен Наварра. «Якби ж я тоді послав Жуайоза і свою найкращу армію не на те, щоб він її розбив, а щоб вони разом рушили на Париж і визволили мене!»

Але, сягнувши розумом трохи глибше, він зрозумів, що це була б неможлива річ. «Жуайозова католицька армія не послухалася б такого наказу. Крім того, якби кузен-протестант дійшов до Парижа, він би відняв у мене трон», — вирішив Валуа, хоч і не без сумніву. Він був занадто нещасний для того, щоб якраз тепер відкинути оту постійну підозріливість, і чіплявся за неї, як за єдину свою силу. «І життя теж відібрав би», — вперто думав він.

Сам Анрі страшенно боявся отрути[154] — ось уже два місяці, відколи помер його кузен Конде. Принца Конде отруїли: як гадав Анрі, це зробила його власна дружина. Він зразу впевнив себе, що його сердешна Марго теж на таке здатна — ця вибита з рівноваги здобич своєї безглуздої ненависті. Доти Анрі, що любив попоїсти, по всій країні не боячись приймав запросини до столу, а тепер йому почали варити в замкненій кухні, під наглядом. Кузен Конде блював цілу ніч. Уранці він поснідав стоячи, хотів був пограти в шахи, та йому знов стало дуже погано; а коли він умер, то відразу весь почорнів. «Я сумую за ним — за таким, як він мав би для мене бути, — думав Анрі.— А такого, як він був насправді, мені не жаль».

Двадцятьох чотирьох убивць підсилали за цей час до короля Наваррського. Чого так жадав бідолашний Валуа — щоб кузен прийшов йому на допомогу, — того інші боялися й хотіли йому перешкодити. Уже пускали чутку, що Анрі Наварру вбито, як звичайно роблять ті, кому це було б вигідне, а декотрі розповідали про вбивство навіть із подробицями. Герцог Гіз настійно намагався довідатись у короля Франції, чи це правда. А король міг тільки сподіватися, що його кузен Наварра живий, і після смерті кузена Конде послав до нього кількох послів, насамперед пана де Монморансі. То була остання, таки справді остання його спроба переконати єдиного нині живого проводиря протестантів, щоб він перейшов у католицтво. Тоді Анрі став би незаперечним спадкоємцем трону. Ніхто не вірив, що протестанти ще можуть зректися його після того, як не стало другого претендента на роль їхнього проводиря. Та Анрі знає їх краще. А ще він знає, що не повинен сходити з рівного шляху, поки відхилення від нього скидатиметься на ознаку слабкості. Його внутрішня твердість не визнає невірності й відкидає передчасну спокусу. Коли Анрі після всіх життєвих турбот, що чекають іще на нього, в боях об'єднає королівство, коли він, уже посивілий, матиме незламну могутність і владу й не потребуватиме добувати їх у такий спосіб, — тоді він з власної волі піде до обідні. Але не раніше. Для того, щоб його тільки терпіли, — нізащо в світі.

Але хоробрий Анрі боявся отрути й ножа, бо вони не лишають людині змоги захищатись, як захищається солдат і як захищається сумління. «Ніж іще страшніший за отруту, бо він загрожує тобі не тільки за обіднім столом. Коли я серед людей, мені щохвилі може побігти холод поза спиною, бо я не бачу, хто там що виймає з рукава позад мене. Невеликого ножа легко заховати, а надто в широкому рукаві чернечої ряси. Але до мене прийшов гарно вбраний і чемний дворянин; він не вмів говорити французькою й навіть латиною, а тому прохання його було написане на згорненому в дудочку пергаменті. Та коли він виймав той пергамент із футляра, йому в руку сам ускочив кинджал. Довелось мені просто блискавично хапати його за ту руку й викручувати її. А от капітана Сакремора схопили мої люди. Докази є, все збігається: його підіслано до мене. А то б я нізащо й не повірив, що такий відважний офіцер на це здатен. Убивці — боягузи; і я маю весь час їх боятися? Ні, треба нарешті випити вина з одним із них і призвичаїтись до їхньої манери й вигляду».

Це було в Неракському замку. Увечері король відіслав усіх, звелів привести в'язня, скинути з нього кайдани — й лишився наодинці зі своїм убивцею: їх розділяв тільки стіл.

— Капітане Сакремор, я хочу довідатися від вас, як це воно — вбивати. Як бути вбитому — про це я теж, мабуть, колись довідаюся, але не від вас. Розкажіть мені про підступне, боягузливе вбивство — розкажіть сміливо, як солдат. Ну?

Капітан мав злі очі, а взагалі він був вродливий — вродою гультяя-себелюбця. Він сидів у скромній позі, цей дворянин з італійського роду; сама глибока іронія в рисах його обличчя вже виказувала, що він за людина. На королеві слова він не відповів. Анрі підсунув до нього вино; капітан чемно подякував і випив келих до дна.

— Там могла бути отрута, капітане Сакремор.

Убивця ввічливо висловив здивування:

— Величносте! Хіба вам бракує способів відібрати у мене життя?

— І який, на вашу думку, я оберу?

— Найпочесніший,