Гі де Мопассан - Твори. Том 1

метеорологічного бюлетеня у найголовніших впливових газетах, а я щовечора повідомлятиму телеграфом про погоду у нас. І зроблю так, що пересічна температура в Монт-Оріолі наприкінці року буде вища за температуру довколишніх місць. Найперше, що впадає нам в очі, коли ми розгортаємо великі газети, це температура, влітку — у Віші, Руайя, Мон-Дорі, Шатель-Гійоні тощо, а взимку — в Кані, Ментоні. Ніцці, Сен-Рафа-елі. В цих краях завжди повинна бути чудова погода, любий директоре, щоб парижанин думав: «Хай йому чорт, щастить же тим, хто туди їздить!»

Андермат скрикнув:

— До лиха! Ви маєте слушність! Як же я не подумав про це? Ще сьогодні займусь цим ділом. До речі, якщо вже в нас зайшла мова про корисні заходи: ви не написали професорам Ларенарові та Паскалісу? Мені дуже хотілося б, щоб вони обидва були тут.

— Не піддаються, дорогий президенте… Принаймні… Принаймні поки самі, на власному досвіді, не пересвідчаться, що наша вода чудова… Але заздалегідь переконувати їх… це марна річ…

Вони саме проходили повз Поля і Гонтрана, які пили каву після сніданку. Надходили й інші курортники, здебільшого чоловіки, бо жінки, вставши з-за столу, завжди проводять годинку-дві в своїх кімнатах. Петрюс Мартель наглядав за слугами.

— Чарочку горілки! Коньяку! Ганусівки! — покрикував він тим гучним басом, яким за годину по тому розпоряджався на репетиції і давав тон примадонні.

Андермат на хвилину спинився, поговорив з молодими людьми і знову пішов далі з головним лікарем.

Гонтран розвалився на стільці, закинувши ногу за ногу. Схрестивши руки, відхилившись на спинку, він дивився в небо, курив сигару і, здавалося, перебував у цілковитому блаженстві.

Раптом він запитав:

— Ти не хочеш піти зараз у долину Сан-Сусі? Дівчата будуть там.

Поль завагався, але подумав і відповів:

— Гаразд, ходімо.

Потім додав:

— А як твої справи?

— Сто чортів! О, вона у мене в руках і вже не вирветься!

Тепер Гонтран зробив друга своїм повірником і розпові-

дав йому день у день про свої успіхи та перемоги. Влаштував навіть так, щоб той став його співучасником і був присутній на побаченнях, бо Гонтран дуже дотепно добився побачень з Луїзою Оріоль.

Після прогулянки до гори Нюжер Христіана більше не брала участі в екскурсіях, майже не виходила з дому, і Гонтранові стало трудно зустрічатися з Луїзою.

Поведінка Христіани спочатку збентежила юнака, проте він скоро добрав способу зарадити собі.

Звиклий до паризьких звичаїв, де чоловіки його типу дивляться на жінок, як мисливці на дичину, і знають, що полювання часом буває важким і потребує наполегливості, він чудово розумівся на всіляких хитрощах, щоб зблизитися з жінками, які його цікавили. Він краще, ніж будь-хто, вмів користуватись послугами зацікавлених посередників і з першого ж погляду вгадував, хто з чоловіків й жінок може придатися для його замірів.

Лишившись без несвідомої допомоги Христіани, Гонтран почав шукати замість сестри потрібну йому спільницю — «співчутливу натуру», як казав він, і дуже швидко спинив свій вибір на дружині доктора Онора. Для цього було багато підстав. Передусім, її чоловік приятелював з Оріо-лями, бо лікував цю сім’ю вже двадцять років. Молодших дітей він знав від народження, щонеділі у них обідав, а щовівторка сам частував їх у себе. Дружину лікаря, гладку стару жінку, досить вульгарну, але з претензіями, легко можна було привернути, використовуючи її марнославство, — вона, звичайно, з усіх сил мала старатися догодити графові де Равенелю, шуринові самого власника Монт-Оріоля.

До того ж Гонтран, що вже вдавався до звідниць, одразу пізнав у ній жінку, вельми придатну до цієї ролі. Випадково здибавши її на вулиці, він подумав: «У неї зовнішність звідниці, а в кого така зовнішність, у того й душа звідниці».

Тож він якось провів її чоловіка аж додому й зайшов до них. Сів, поговорив, полестив дамі, а коли в готелі подзвонили на обід, підвівся і сказав:

— Тут так смачно пахне. У вас готують, мабуть, краще, ніж у готелі.

Пані Онора, запишавшись, пробелькотіла:

— Боже мій!.. Якби я зважилась… Якби я зважилась, пане граф…

— Що — якби зважились, люба пані?

— Запросити вас до нашого скромного обіду.

— Далебі… Далебі я не відмовився б.

Доктор стурбовано пробурмотів:

— Але ж у нас нічого немає, ну нічогісінько… Суп, яловичина, курка — та й усе.

Гонтран сміявся:

— З мене досить, я згоден.

І він пообідав у подружжя Онора. Товста господиня раз у раз схоплювалась, брала страви з рук покоївки, щоб та не пролила соусу на скатертину, і, незважаючи на невдоволення чоловіка, сама прислужувала за столом.

Граф похвалив її за обід, поменшання, гостинність і пішов, викликавши у неї палке захоплення.

Потім він знову навідався до них, немов гуляючи, знову напросився на обід і згодом став постійним гостем у пані Онора, куди за давньою сусідською звичкою частенько забігали дівчата Оріоль.

Гонтран годинами просиджував у товаристві трьох жінок, був дуже люб’язний з обома сестрами, але з кожним днем більше й більше виявляв свою схильність до Луїзи.

Ревнощі, які виникали між сестрами, коли він почав залицятись до Шарлотти, тепер набрали характеру войовничої ненависті у старшої і спокійної зневаги у молодшої. У недомовках і стриманому поводженні з Гонтраном потайної на вдачу Луїзи було більше кокетства і загравання, ніж у безтурботній щирій веселості її сестри. Шарлотта, вражена в самісіньке серце, гордо приховувала свій біль, вдавала, буцімто нічого не бачить, нічого не розуміє, ходила на всі зустрічі в пані Онора, ніби все їй було зовсім байдуже. Вдома зоставатися не хотіла, аби не подумали, що вона мучиться і плаче, поступаючись місцем сестрі.

Гонтран так пишався своєю вигадкою, що не втерпів і похвалився нею перед Полем. І Поль, вважаючи її вельми дотепною, весело засміявся. До того ж, він пообіцяв собі не втручатися більше в справи товариша — пам’ятав його двозначні слова і часто занепокоєно думав: «Чи відомо йому щось про мене та Христіану?»

Дуже добре знаючи Говтрана, Поль припускав, що той здатний заплющити очі на любовний зв’язок своєї сестри.* Але чому ж він раніше нічим не показав, що догадується чи знає про цей зв’язок? А Гонтран справді був з тих, хто вважає, що кожна світська жінка повинна мати одного чи кількох коханців, бо сім’я, на думку цих людей, то тільки товариство взаємодопомоги у життєвих справах, мораль — конче потрібний спосіб таїти різноманітні нахили, закладені в нас від природи, а світські правила пристойності — тільки фасад, щоб ховати за ним приємні пороки. Зрештою він і свою сестричку намовив вийти заміж за Андермата й зробив це,