Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 1

що піднялася від дощів, і рушили понад берегом до мосту, яким переходила на той бік уся лавина відступу.

— От по цій річці і зайняти б оборону, — сказав Піані.

Навіть у темряві видно було, як високо піднялася вода. Потік нуртував і широко розливався між берегів. Дерев'яний міст мав завдовжки з три чверті милі, і вода, що звичайно струміла вузькими потічками на дні розлогого кам'янистого річища ген під ним, тепер мало не сягала дерев'яних мостин. Ми пройшли берегом, а тоді втиснулися в юрбу, що сунула мостом. Повільно посуваючись під дощем за кілька футів над бурливим потоком, затиснутий з усіх боків у юрбі, трохи не впритул до артилерійського зарядного ящика попереду, я дивився через огорожу мосту на річку. Тільки тепер, коли ми вже не могли йти так швидко, як самі хотіли, я відчув утому. Ніякого піднесення серед тих, що переходили міст, я не помітив. Мені подумалося, що б тут було, якби удень налетів літак і скинув кілька бомб на міст.

— Піані,— покликав я.

— Я тут, лейтенанте. — У тисняві його віднесло трохи вперед.

Ніхто не розмовляв. Усі намагались якнайшвидше перейти міст і тільки про це й думали. Ми вже були майже на тому боці. У кінці мосту обабіч дороги стояли офіцери та карабінери й світили ліхтариками. Я побачив їхні темні постаті на тлі досвітнього неба. Коли ми підійшли ближче, я побачив, як один з офіцерів показав на когось у колоні. Карабінер зараз же подався за ним і вивів з колони, тримаючи за рукав. Тоді відпровадив його вбік від дороги. Ми майже порівнялися з ними. Офіцери пильно придивлялись до кожного в колоні, часом перемовлялися проміж себе, а то ступали вперед і присвічували на чиєсь обличчя. Саме перед тим, як ми підійшли, вони вивели з колони ще одного. Я побачив його. То був підполковник. Коли присвітили ліхтариком, я помітив у нього на рукаві зірочки в прямокутній облямівці. Він мав сиву чуприну й був присадкуватий та гладкий. Карабінер потяг його вбік, за ряд офіцерів.

Коли ми порівнялися з ними, я побачив, що один чи двоє подивилися на мене. Потім один показав на мене карабінерові й щось мовив до нього. Я побачив, що карабінер рушив до мене, пропихаючись крізь крайні лави колони, а тоді відчув, як він схопив мене за комір.

— Ви що, здуріли? — гримнув я і затопив йому в обличчя. Я побачив його очі під капелюхом, закручені догори вуса й кров, що стікала по щоці.

Ще один уклинився в колону й проштовхувався до нас.

— Ви що, здуріли? — повторив я.

Він нічого не відповів. Вичікував зручного моменту схопити мене. Я сягнув рукою до кобури, щоб витягти пістолет.

— Хіба забули, що не маєте права чіпати офіцера?

Другий схопив мене ззаду і так шарпнув за руку, що мало не викрутив її. Я спробував повернутись до нього лицем, і тоді перший вчепивсь мені за шию. Я бив його ногою по гомілках, а лівим коліном копнув у пах.

— Якщо опирається, стріляйте, — почув я чийсь голос.

— Що це означає? — Я намагався гримнути, але мій голос не мав сили. Вони вже витягли мене на узбіччя.

— Якщо опирається, стріляйте, — сказав офіцер. — Ведіть його туди.

— Хто ви такі?

— Побачите.

— Хто ви такі?

— Польова жандармерія, — відказав другий офіцер.

— Чого ж ви не сказали мені підійти, а напустили на мене ці бісові «літаки»?

Вони нічого не відповіли. Не зобов'язані були відповідати. Вони були польова жандармерія.

— Ведіть його до інших, — звелів перший офіцер. — Чуєте, він говорить по-італійському з акцентом.

— Так само, як і ти, падлюко, — сказав я.

— Ведіть його до інших, — повторив перший офіцер.

Мене потягли повз офіцерів далі від дороги, до купки людей, що стояли на лужку над берегом річки. Поки ми йшли, десь там ударили з гвинтівок. Я побачив спалахи й почув виляски пострілів. Ми підійшли до тієї купки людей. Там стояли поряд четверо офіцерів, а перед ними якийсь чоловік під охороною двох карабінерів. Трохи осторонь в оточенні карабінерів була ще група людей. І ще чотири карабінери стояли, спершись на свої карабіни, біля офіцерів, що провадили допит. Ті четверо були в крислатих капелюхах. Двоє, котрі мене привели, штовхнули мене до групи тих, що чекали допиту. Я подивився на чоловіка, що його допитували офіцери. То був той самий низенький і гладкий сивий підполковник, якого вивели з колони переді мною. Допитувачі добре знали своє діло, вони були холодно-чемні й дуже спокійні італійці, що завжди стріляли самі, а в них не стріляв ніхто.

— З якої ви бригади?

Він сказав.

— З якого полку?

Він сказав.

— Чому ви не зі своїм полком?

Він сказав.

— Хіба ви не знаєте, що офіцер повинен завжди бути при своїй частині?

Він знав.

Ото було і все. Заговорив другий офіцер:

— Це через вас і таких, як ви, варвари топчуть священну землю нашого рідного краю.

— Стривайте, — сказав підполковник.

— Через зраду таких, як ви, ми втратили плоди перемоги.

— Чи траплялося вам самим відступати? — спитав підполковник.

— Італійці не повинні відступати.

Ми стояли під дощем і слухали. Ми були якраз проти офіцерів, а заарештований стояв попереду й трохи збоку від нас.

— Якщо ви маєте намір розстріляти мене, — сказав підполковник, — то розстріляйте, будь ласка, зараз же, не допитуючи далі. Цей допит — чистісіньке безглуздя. — Він перехрестився.

Офіцери заговорили проміж себе. Один написав щось на аркуші записника.

— Покинув свою частину, присуджений до страти, — сказав він.

Двоє карабінерів повели підполковника до річки. Він ішов під дощем, простоволосий старий чоловік, а обабіч нього карабінери. Я не бачив, як його розстрілювали, але чув постріли. А тим часом уже допитували іншого. Він теж був офіцер, що відбився від своєї частини. Йому не дали нічого пояснити. Коли йому читали вирок, написаний на аркуші в записнику, він заплакав, а поки його розстрілювали, офіцери вже почали допитувати іншого. Вони, як видно, взяли собі за правило доконче розпочинати новий допит, поки там розстрілюють щойно допитаного. Отож було цілком зрозуміло, що вони вже й самі не можуть нічого змінити. Я не знав, чи дожидати мені допиту, чи спробувати втекти зараз же. Адже було очевидно, що я німець в італійській формі. Я вгадував хід їхніх думок, якщо вони справді мали думки й пускали їх у хід. То все були молоді люди, і вони рятували свою батьківщину. За Тальяменто наново формували Другу армію. А вони страчували офіцерів у чині майора й вищих, що