Павло Архипович Загребельний - Я, Богдан

молоді. Ішли з життя, а ще й не жили. Прощалися з світом, не забачивши, власне, світу. Без жалів, без болів, без зітхань і нарікань. Нащо жити, коли знову прийдуть пани на твою землю, потопчуть, наступлять чоботом на груди, сплюндрують, обдеруть, поневолять. Або вільна земля, або смерть! Ніхто не вчив вибирати — народилися з сею наукою в крові, з сим знанням, яке було їхнім життям. Вільна земля або смерть!

Без свого гетьмана, обираючи вільними голосами на старшого то Джелалія, то Богуна, запекло билося козацтво. Відважні і завзяті були їхні виклики, зухвалі й хитрі заміри, та страшний розлад, який точив зсередини тіло козацького війська, не давав докінчувати заповзятого. Поки одні з диявольською відвагою відбивали у ворога шанці з гарматами, поки другі падали, трощені шляхетськими картечами, треті вже думали, як врятувати власну шкуру, прикриту кармазинами, які так необачливо нап’яв на них гетьман Хмельницький. Шкода говорити! Тишко Нагорний і Матвій Гладкий розімкнули мені залізний чотирикутник, пустивши шляхетську кінноту на смертну іграшку, тепер же в обложеному таборі інший полковник Криса розпочав існування на зраду товариства. Він послав листа до нашого найзапеклішого ворога Вишневецького, просив милосердя і обіцяв намовити козаків виправити до короля посольство. Вишневецький зібрав магнатів на раду, де було вирішено об’явити козакам помилування, а тоді відібрати у них зброю, відняти гармати, розділити, яко полонених, по шляхетських корогвах і всіх до одного перебити, на останку скасувати всі привілеї, даровані королями козацькому станові, заборонити їм на всі віки носити зброю, стерти з лиця землі саме ім’я козацьке і викоренити їхню схизматицьку віру.

Тим часом козацький табір громили картечами.

Канцлер Радзівілл писав у своєму щоденнику:

«1–го дня липня. З обох боків бито з гармат.

2–го липня. Воєвода руський (Вишневецький) і хорунжий коронний (Конецпольський) мали обійти їх з тилу, аби відтяти їм відступ, але те не вдалося. Тим часом не давано спочивати гарматам.

3–го лциня. З обох боків тривав вогонь гарматний.

4–го липня. Вночі тихцем козаки ввірвалися до якогось шанця, кілька жовнірів забили, інші врятувалися втечею і здійняли тривогу. Одразу одбито неприятеля, кількох з них убито. Тим часом наші били з гармат.

5–го липня. Бито з гармат.

6–го липня. Прибули посли козацькі…»

Послами тими були полковники Криса, Гладкий і переяславський сотник Іван Петрашенко. Петрашенка полковники взяли за його едукованість. Тож перед королем, коли їх після наруги в Потоцького все ж допущено було в монарший шатер, добірною латиною мовив сотник, який, щоправда, виряджений був, як і полковники, в розкішний кармазиновий кунтуш, мовби на показ козацького багатства. Петрашенко сказав буцімто так:

«Поборені тобою, великий королю, козаки, що зосталися живими на кривавому полі, благають у тебе милосердя. Ми переповнили міру людських злочинств, але думаємо, що не переступили ще природженого тобі милосердя. Змилуйся над покутуючими свої злочинства або швидше укарай смертю винуватих! Сто тисяч покладають перед тобою свої голови, зітни їх, коли ваготу наших злочинів можна змити тільки великою кров’ю. Але навіщо, королю, підіймати зброю проти тих, кого мучить сумління? Твоя воля скарати нас або помилувати, в своєму таборі, як у темниці, ми ждатимемо кари. Але коли твоя воля стратити нас за образу твоєї величності, то придбаєш ти собі більше слави, коли простиш нам наше запаморочення і тим примусиш нас щоденно конати, спокутуючи гріхи наші перед тобою. Нашою стратою ти збільшиш перемогу, але зменшиш державу. свою, бо багато людей принесеш в дарунок помсті своїй».

Канцлер Лещинський в ім’я короля повідомив, що відповідь послам дана буде назавтра, двоє хай повертаються до війська і звіщають йому королівську милість, а один хай залишиться як запорука покірливості.

Криса зостався без принуки. Зміг нарешті вдовольнити свою чорну душу.

На другий день канцлер продиктував умови козакам: видати Хмельницького, його сина і старшин, віддати гармати, відіслати всіх хлопів до плуга, розірвати спілку з татарами, Зборівські пакти касуються, козакам перебувати в повній залежності від короля, ждучи такого впорядкування козацького війська, яке настановить сейм на потомні часи.

Гладкий сказав, що Хмельницького немає в таборі, та коли король прийме козацтво під свою руку, ствердивши Зборівську угоду, і Помилує всіх старшин, то вони обіцяють піти за татарами, розшукувати Хмельницького і всіх, що збили їх з дороги. Тим часом він має порадитися з козаками.

Коли козацька рада почула умови, які навіки відбирали в них право зватися вільними людьми, Гладкого й Петрашенка мало не змели з помосту, на якому ті стояли.

— Ніколи! Ніколи! — гукало козацтво, — Король забув, що він винен нам волею і життям під Зборовом. Хай підпише Зборівські умови, котрі ми йому написали шаблями, інакше ми не хочемо миритися і краще нехай всі до одного накладемо головами!

Радзівілл з холодним спокоєм однотовував:

«8 липня. Ребеліанти відкинули умови короля. Тоді обстрілювано їх з гармат і багато загинуло.

9 липня. Коли надто часто стріляно з гармат, дві з них розірвалися».

Лицарський Богун разом з Джелалієм і Пушкарем полтавським намірилися не ждати далі видимої смерті, а вириватися з обозу і виводити все військо, Богун зважився вести військо перебоєм. Вимостити греблі через болото, на Пляшівці поставити містки, вдарити на Лянцкоронського, який никав з ватагою по той бік річки, і так здобути волю.

Вночі, коли табір посполитих заснув, козаки, почали гатити болото. Летіли в багна вози, шатра, кожухи, кунтуші, свитки, міхи, кульбаки, попони, посуд, все, що мали, без чого могли обійтися. Тоді одразу по трьох греблях, виставивши наперед гармати, а позаду частину кінноти, Богун ударив на Лянцкоронського. Ніч і туман сприяли козакам, хоч багато з них через штовханину і поквап загатили ті багна власними тілами. Посполиті спали праведним сном у таборі, ще й на ранок через туман ніхто нічого не зміг помітити, сіли снідати, дивуючись, що на них не нападають пани. Був день апостолів Петра і Павла — Петрівка. Сказав хтось згодом гірко: розговілися на Петрівку, та й навіки заговіли.

Від одного крику сполошився весь табір: «Братці! Вже ні одного полковника немає в таборі! Всі повтікали!»

Наглий страх опанував юрмовшцами людськими, всі заметалися наосліп, кинулися притьма туди, звідки гукали їм козаки: «Сюди! Сюди!», на греблі насунуло одразу тисячі люду, один одного спихав у багна, один поперед одного намагався вискочити на гатку, ніхто не слухав Богуна, який вмовляв з того берега триматися ладу, греблі розгрузли, знищилися, передні стали тонути, задні йшли по їхніх трупах і тонули теж.

Страшно бачити безумство одного чоловіка, коли ж шаленство опановує цілі тисячі одразу, то