Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

були доволі об’ємними, аби в них розчинялися предмети і не перешкоджали пересуванню людей, комфортне відчуття саме так, не замало й не забагато, і Фергюсона вразили велетенська, цілковито біла, старомодна кухня з чорно-білою плиткою на підлозі, і дзеркальні подвійні двері між вітальнею та їдальнею, з тонкими французькими ручками, що так відрізнялися від ручок-пеньків, таких звичних в Америці, і масивні подвійні вікна у вітальні, огорнуті тоненькими, майже прозорими мусліновими шторками, що пропускали світло просочуватися до кімнати увесь час ранку й дня, а часто й до сутінків. Буржуазні небеса в квартирі внизу, а от нагорі, в кімнаті обслуги на шостому поверсі, котрий, власне, слугував сьомим поверхом будівлі – адже французи вважали цокольний поверх не першим, а rez-de-chaussée, – не було нічого, крім чотирьох голих стін, скошеної стелі й ледь вистачало місця для ліжка, вузької книжної етажерки на п’ять поличок, крихітного письмового столика з рипучим плетеним кріслом, вбудованим ящиком під ліжком та умивальника з холодною водою. Загальний туалет у кінці коридору; ані душа, ані ванни. До поверху ще можна було дістатися, проїхавшись у ліфті до п’ятого та піднявшись сходами ще на поверх вище, де уздовж північної стінки будівлі тягнувся довгий коридор з шістьма однаковими коричневими дверми вряд, кожна кімната – власність власників квартир на поверхах з нульового по п’ятий, двері Фергюсона з них другі, а кімнати за іншими дверми належали іспанським та португальським покоївкам, що працювали внизу. То була похмура чернеча келія, усвідомив Фергюсон, ледь зазирнувши в неї з Вівіан уранці першого дня в Парижі, зовсім не цього він очікував, найменше місце, в якому йому довелося мешкати з самого початку свого життя, chambre, до якої треба було звикнути до того, як він почне в ній жити, не відчуваючи задухи, та вікна в ній були – одне чи два вікна, розділене на дві частини високе подвійне вікно в північній стіні з ліліпутським балкончиком, оточеним металічними поручнями з трьох боків, і площі, якої ледь вистачало для його ніг розміром одинадцять із половиною, а з того балкончика чи то через подвійне вікно він мав змогу дивитися на північ та милуватися видом на набережну Орсе, Сену, Великий палац на іншому березі, а вище й далі на Правобережжя – пейзажем аж до самого Сакре-Кер на Монмартрі, а якщо він поверне голову наліво й перехилиться через перильця – побачить Марсове поле та Ейфелеву вежу. Незле. Зовсім незле, врешті-решт, адже в нього навіть не виникало питання, що він проводитиме в цій кімнаті увесь час, воно мало слугувати йому для писання, навчання й сну, а от місце для харчування, миття та розмов було внизу, в помешканні Вівіан, де кухарка Селестина годувала його, коли б він не попросив, чудові чашки кави й tartines beurrées на сніданок зранку, гарячі обіди, якщо він не харчувався сендвічами в маленьких кафе на бульварі Сен-Жермен чи довкола нього, та вечері вдома з Вівіан чи без неї, або ж він вечеряв із Вівіан у ресторанах, чи то з Вівіан і ще кимось у ресторанах, або бував на званих вечерях у квартирі Вівіан чи квартирах інших людей, і, мірою того, як Вівіан поступово знайомила його зі складним паризьким світом, до якого належала сама, Фергюсон повільно в нього вживався.

Протягом перших п’яти місяців він щодня дотримувався такого ритму: щоранку з дев’яти до дванадцяти праця над книгою, з полудня до першої години – обід, читання книг за списком Гіла з першої до четвертої, за винятком вівторків і четвергів, коли він читав від першої до половини третьої, а наступні півтори години проводив в кабінеті у Вівіан, де розмовляв з нею про літературу, годинна прогулянка різними районами Лівобережжя (головним чином – Сен-Жермен, Латинський квартал і Монпарнас), а відтак – на бульвар Распай, аби позайматися в «Alliance Française» з понеділка по п’ятницю. Поки він не дописав книги (що мало місце через кілька днів після його дев’ятнадцятого дня народження в березні) і поки не відчув, що його французька мова зміцніла достатньо, аби відмовитися від занять (також у березні), він неухильно дотримувався порядку з цих трьох видів діяльності – письма, читання й навчання, нехтуючи всім іншим, а це означало, що наразі часу на кіно в нього не залишалося, якщо не зважати на суботи й неділі та випадкового вечора посеред тижня, та й на баскетбол часу не вистачало – не мав він і часу, аби розпочати навчання французьких дітей англійської мови. Ще ніколи раніше Фергюсон не виявляв стільки наполегливості, такої ревної відданості завданням, котрі поставив перед собою, але водночас він ніколи не відчував такого спокою й упевненості, коли вранці його будило сонячне світло, такий радий перебувати там, де жив, – навіть тими ранками, коли він мордувався від похмілля або почувався не найкраще.

Книги стали головним у його житті. Книжка являла собою різницю між життям і небуттям, і попри свою юність – а Фергюсон був надто юним, щоби розпочинати такі проекти, однак переваги авторства у вісімнадцятирічному віці полягали в тому, що він ще добре пам’ятав дитинство, а завдяки містерові Данберу та «Ріверсайдському бунтареві» писав уже кілька років і, власне, уже не був початківцем. У газеті Данбера він опублікував двадцять сім статей різного обсягу (від однієї стислої, на дві з половиною машинописні сторінки, до однієї довгої, на одинадцять сторінок), і після того, як почав занотовувати свої враження про фільми на аркушах і складати їх до папки, у нього розвинулася звичка писати майже кожен день, оскільки тепер у папці назбиралося вже більше ста шістдесяти сторінок, і скачок від майже кожен день до кожен день, щоб там не було був не лише стрибком, скільки подальшим природним кроком. Окрім його власних зусиль за останні три роки були ще й тривалі розмови з Гілом, уроки, засвоєні від нього: як домогтися стислості, стрункості та ясності в кожній написаній фразі, як поєднувати одну фразу з іншою, щоб вибудувати абзац, у якому відчувалася б якась міць, і як почати наступний абзац таким реченням, котре би продовжувало думку, висловлену в попередньому абзаці, або ж спростовувало її (в залежності від доведень чи мети), і Фергюсон уважно прислухався до вітчима і засвоював ці уроки, а це свідчило, що, хоча ледь закінчив середню школу, почавши книгу, він уже присягнув прапорові Написаного Слова.

Ця думка постала в його свідомості після принижень на армійській медкомісії другого серпня. Його змусили представити чорну пляму на власному імені, тобто фразу має судимість, а лікар ще й почав розмову про