Олег Євгенович Авраменко - Принц Ґаллії

разом з тим я люблю тебе, тварюко! Ти забрав у мене Рікарда — тож тепер, будь ласкавий, заміни мені його… Якщо ти сподіваєшся втекти від мене, забудь і думати про це. Я не відпущу тебе… Я розшукаю тебе навіть на краю світу, зрозумів? Тепер ти ніде від мене не подінешся. Решту життя до самої смерті ти спокутуватимеш свою провину переді мною. Проклятий!…

Тієї ночі вона стала його жінкою.

Розділ LXVII
у якому число смертей, що так чи інакше стосуються Ернана, має тенденцію до зростання

Тієї ночі, як, власне, і всі попередні, відколи брат посадовив його під арешт, Фернандо спав неспокійно. Він прокидався від найменшого шурхоту і стривожено роззирався в темряві. Серце його то завмирало, то стукотіло в шаленому темпі, а на лобі виступав холодний піт.

„Може, хтось йде?“ — знай питав він себе. Хтось підкрадається до нього в пітьмі…

Але хто — друзі, щоб урятувати його, чи надіслані Альфонсо (Бланкою!!!) вбивці?

Що ніч, то тривожніша вона була. Наближався критичний момент… Чи вже настав?… Момент, коли вирішиться все — його доля, його подальше життя, чи буде він жити взагалі, а якщо буде, то… І надала ж його нечиста ускочити в таку халепу!

Тієї ночі, першої ночі після довгих ночей, проведених у Кастель-Бланко, Фернандо майже не стулив очей. Щойно його починав морити сон, якісь звуки, що долинали знадвору, змушували його схоплюватися й сідати в ліжку.

Що це? Хто це?! Хто з такою безцеремонністю, з таким відвертим нахабством порушує тишу ночі, вторгається в сон всіх мешканців замку? Невже…

Невже це доблесні єзуїти беруть приступом Калагору, щоб звільнити його, Фернандо Кастильського, ґрафа де Уельву, майбутнього короля Фернандо V?…

Але ні. По всьому замкові було тихо, спокійно, ніякої метушні, ніяких ознак паніки. Скрушно зітхаючи, Фернандо знову лягав на подушку, підклавши руку під голову. І думав. Думав про те, навіщо йому знадобилася ця королівська влада. Що вона дасть йому, крім титулу величності й купи зайвих турбот? Владні амбіції… Вони доречні, коли ти знаєш, як розпорядитися цією владою і з якою метою — одного лише марнославства тут замало, на ньому далеко не заїдеш. А Фернандо не знав, він навіть не замислювався над тим, що робитиме, ставши королем. Певна річ, він влаштовуватиме бенкети, бали, пишні прийоми, виїжджатиме на полювання… Але що ж заважає йому робити це як ґрафові де Уельві?…

Арешт, викриття і тривале ув’язнення в Кастель-Бланко дали Фернандо щедру поживу для роздумів. І він багато думав на самоті. Це заняття було для нього незвичне, раніше він лише зрідка напружував свій розум, та й то ненадовго, проте за останні півтора місяці він став мислителем мимоволі, і що далі, то дужче опосідали його сумніви — болісні, дражливі, нав’язливі. Може, і справді йому не потрібна та корона, може, йому краще жилося б без цих безнастанних інтриґ та змов, у яких, правду кажучи, він мало що тямив? Він завжди був маріонеткою в чужих руках: спочатку ним попихав брат, потім коханки, а трохи згодом, втім, недовго — дружина. Ну, а відтак його прибрали до рук ґраф Саламанка й Інморте, пообіцявши йому золоті гори, вірніше, прикрашену коштовними каменями золоту корону його батька — ту саму корону, яка разом з іншими королівськими реґаліями день і ніч знаходилася під невсипущим наглядом цілої роти ґвардійців і яку батько покладав на свою голову лише при особливо урочистих нагодах.

І, нарешті, кузен Біскайський. Як підло він обдурив його! Ошукав, як хлопчиська! Захотів відібрати в нього корону. Його корону! Прагнув заволодіти кастильським престолом! Сісти на нього разом з Бланкою — цим стервом у жіночій подобі, цим чудовиськом з гарненьким личком… А як вона дивилася на нього під час останньої їх зустрічі! Либонь, перед цим настирливо умовляла Альфонсо стратити його — відрубати голову, повісити на шибениці, чи просто задушити, чи веліти кому-небудь із слуг перерізати йому горло…

Та все це лиш наслідки, раптом зрозумів Фернандо. Насамперед винен у всьому він сам і тільки він один. Якби він не похвастався Александрові… Ні, якби він взагалі не вплутався в це діло, якби він не зв’язався з Інморте, якби жив з братом у мирі та згоді, якби… якби… якби…

Фернандо поступово прозрівав. Та було вже запізно: знадвору долинали якісь дивні, підозрілі, моторошні звуки…

Вранці, коли Фернандо врешті спромігся заснути, його розбудив лейтенант ґвардії, пан де Сальседо, що ввійшов до спальні принца в супроводі чотирьох ґвардійців, і запропонував йому вдягнутися.

Фернандо мовчки виконав це прохання, висловлене тоном наказу. Нічого, думав він, скрегочучи зубами. Йому б тільки вирватися на свободу, а тоді вже він знайде спосіб чимшвидше спровадити цього зухвалого лейтенантика на той світ. І кузена Біскайського треба неодмінно розшукати, де б він не ховався. Як буде приємно помучити його перед смертю!… Але найперший кандидат у мерці — це, безумовно, Ернан де Шатоф’єр. І ґраф д’Альбре з ним за компанію. І кузен Красунчик. І Симон де Біґор — цей дурник, що мав нахабство обманути його. І, звісно ж, люба сестриця Бланка. І… і… і…

Фернандо не дивився, куди його ведуть. Він захопився складанням переліку осіб, що завдали йому кривди і мусять поплатитися за це життям. До дійсності він повернувся лише тоді, коли його вивели на внутрішній двір замку і в обличчя йому подуло холодом пізньої осені.

Фернандо опинився лице в лице з Ернаном.

Неподалік від них під навісом стояли Клавдій Іверо, ґрафиня Діана Юлія, ґрафівна Гелена, кілька ґрафових придворних, капелан замку в священицькій ризі, а також Ґастон д’Альбре та Етьєн де Монтіні. Невеликий майдан був оточений кастильськими ґвардійцями та ґрафськими стражниками, причому останніх було значно більше. А посеред майдану… Споруди посеред майдану Фернандо не бачив — її затуляли від нього широкі плечі Шатоф’єра.

— Пане де Сальседо, — повагом сказав Ернан, — ознайомте його високість з королівським указом.

Лейтенант розгорнув сувій, який тримав у руках, і рівним голосом зачитав:

В ім’я Отця і Сина і Святого Духу. Амінь.