Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

що як перший, так і другий Президенти України зовсім не новачки в ідеологічній царині, цій надзвичайно важливій галузі державотворення на державному рівні практично не приділяється уваги.

Узагалі, шокуюча державницька бездіяльність новітніх українських можновладців перед лицем загрозливого погіршення стану саме української нації — і це у власній державі! — є просто незбагненною. Здавалося б, саме їм, на відміну від пересічного обивателя, який звик постійно перебувати під чиєюсь «рукою», такий розвиток подій несе реальну небезпеку втрати того п’янкого «суверенного» статусу, яким вони неподільно володіють нині, й поновлення васальної залежності від колишніх московських зверхників. Та, схоже, чимало з них про це якраз і мріють.

А як же іще слід вважати, скажімо, все оте блюзнірство довкола відновленої під омофором московської УПЦ святині українського народу Свято–Успенського собору, свого часу висадженого у повітря за вказівкою Москви? На думку мимоволі спадає Довженкове: «Наші дурноголові генерали, що були колись унтерами, і нині ними залишились» (1995. — с. 266). Московськими, додамо, унтерами, які у своїй під–панковій запопадливості зважилися на те, на що не дерзнув навіть безжальний україножер Сталін, — вдалися до спроби знищити українців, за моторошним висловом його попередника, «як клас», вилучивши з нових українських паспортів навіть згадку про таку національність (паспортів, до речі, заповнюваних невідомо з якої радості двома мовами — українською і мовою... сусідньої держави).

То що ж — «справа Леніна — Сталіна», справді, як нам упродовж десятиліть методично вбивали в голови, все ще «живе й перемагає», і з нас знову робитимуть таку собі, за висловом академіка В. Войтенка (1996. — с. 8), «зденаціоналізовану “бикоморду м’ясомасу”, лише й придатну хіба що для того, щоб звично “вилаштуватися по команді “струнко”»? Наявність подібних намірів не викликає сумніву. Однак, як переконливо свідчать численні листи, що хвилею обурення вихлюпнулися на шпальти українських ЗМІ, значна частина українського суспільства не хоче жити «без роду–племені». В «Українській газеті», яка опублікувала десятки й десятки таких листів, ветеран війни М. Міщенко з Київщини попереджає, що внаслідок цього «самогубного процесу» ми станемо «просто населенням, яке втратило етнічну самобутність та історичні корені нащадків Київської Русі». Саме в цьому, на думку колишнього воїна, «дуже зацікавлені наші так звані “старші брати”», для яких незалежна Україна «стала кісткою в горлі». «Страшнішою за Чорнобиль» вважає цю «добре сплановану» акцію пенсіонер 3. Косар із Тернополя. «У паспорті обов’язково має бути зазначена національність! — вимагають автори колективного листа з Роздольної, що на Одещині. — Безнаціональної України просто не може бути» (Президент теж... — 2000).

Як бачимо, українці вже не згодні знову стати тими піддослідними дрозофілами, з яких кремлівські «генетики», покладаючись на всемогутність виведеного ними «гена» інтернаціонального братерства, впродовж багатьох десятиліть наполегливо намагалися наштампувати потрібну кількість безликих «гвинтиків», а з так званих братніх народів утворити «нову історичну спільноту — радянський народ». Попри величезні зусилля, Москві так і не вдалося повною мірою впровадити в життя той грандіозний задум, сама тільки спроба реалізації якого призвела до загибелі десятків мільйонів людей, до винищення десятків народів. Але, схоже, декому в Україні й досі жадається підхопити цю естафетну паличку із рук дещо ослаблої метрополії...

Безперечно, із сусідами треба жити у мирі й злагоді. Та досить уже покладатися на оте позірне «братерство» і пов’язані з ним нездійсненні надії. Цивілізоване світове співтовариство, не надто переймаючись з’ясуванням родинних зв’язків чи їх відсутністю, давно вже кладе в основу своїх стосунків обопільну вигоду при взаємній повазі, і це, як незаперечно свідчить історія, значно надійніше, аніж найщиріші запевнення у братерських почуттях.

Від міфів — до історичної правди

Замість післямови

Можливо, в когось із читачів зрештою все–таки ж виникло оте сакраментальне запитання: а кому вона, власне, потрібна ця історична правда? Жили ж ми без неї десятки чи навіть сотні років. І що ж? Річки текли, сніги падали, а вітри, як їм і належить, повівали. Однак чимало світочів нашої цивілізації переконували людство в тому, що потрібна. Скажімо, Ф. Достоєвський стверджував, що вище за істину взагалі немає нічого в світі, а давні греки вважали, що саме вона є одним із наріжних каменів світоладу. Тож не дивно, що пошуками останньої переймалися й переймаються кращі уми «всіх часів і народів», усе нові й нові — як гуманітарні, так і технічні — науки. А коли вона й справді не така вже й необхідна, то що ж — усі вони просто диваки?

Звернімось–но до технічної царини. Там навряд чи кому серйозно спаде на думку пробувати створити будь–який більш–менш складний фізичний об’єкт, скажімо будинок, міст чи літак, свідомо спираючись на хибні, а тим більше вигадані на потребу дня «закони» фізики. А якби хто і наважився, то зведене на такому «підмурку» творіння проіснувало б недовго. Так само безнадійно покладатися й на зведені на явно зфальшованих засновках історичні конструкції, бо під дією невблаганних вітрів часу вистояти здатні лише ті з них, які побудовані на історичній правді. Щоправда, останні здатні проіснувати значно довше, аніж фізичні об’єкти, особливо якщо вони дбайливо укріплені відповідними ідеологічними підпорками. Розтиражовані й постійно повторювані засобами ідеологічної обробки історичні покручі генетичною отрутою входять у свідомість людей, поступово посідаючи там місце звичних «істин» (до речі, Ф. Петрарка саме визнання застарілої брехні за істину вважав «верхом безумства»). Після цього схильній до консерватизму мислення людській свідомості дуже непросто — навіть під впливом незаперечних доводів — зважитися на те, щоб нараз вибратися із того зручного, майстерно вистеленого, а головне — звичного кубла історичних міфів.

Зовсім неважко переконатися, що й під сучасну пору стирчать у нашій свідомості ретельно та мідно «забиті» імперськими ідеологіями чимало міфів, чіпко, мов прирощені іржею до деревини цвяхи,