Аріна Спел - Від долі не втечеш , Аріна Спел

Пройшла вічність , чи пʼять хвилин, чи пів години, я не розумію. Я заплуталась у всьому, навіть у часі. Ноги самі мене несли подалі, поки не зупинилась в альтанці, схованій від всіх. Тут вже я дала собі волю. Ридала не стримуючись. От знала , що так буде. З самого початку знала і всерівно дозволила цьому статися. Прикипіти всім серцем, от і тримаю віддачу, відриваю з мʼясом все що приросло. А воно боляче, так боляче, що гіркі, солоні сльози котяться по щоках й капають на сукню. 
Я запізно відчуваю його наближення. Підкрадався, сволота, інакше б я почула. Не встигаю навіть пискнути, як затиснута в міцні чоловічі обійми. Вся жаль до себе , туга , миттєво трансформується в сліпу ярість. Так хочеться зробити йому боляче, хоч трішки. Але це важко, бо затиснута я хвацько. 
І роблю те, що підказують інстинкти , нюхаю. Намагаюсь вловити запах іншої. Нема. Навіть натяку на найменші обійми. А може прощальний поцілунок? Нічого. 
-Вибач.- шепоче.

-Є за що?- огризаюся у відповідь.

-Так. Я зробив тобі боляче. Не думав, що це так тебе вразить. 
-З чого ти взяв, що я плачу через тебе? Мені, просто, в око щось потрапило. 
-І якого розміру мало бути це щось, щоб отак ридати? 
-Не твоя справа. І взагалі, може відпустиш врешті решт. 
-Відпущу. Коли вислухаєш. А поки я говоритиму, можеш і далі нюхати мене. Це так приємно. Твої ревнощі. 
-Які ревнощі? Яке нюхати? Діла мені до тебе ніякого. Й де ти був, не цікаво. Подумаєш, поперся з коханкою в приватну зону, що в цьому такого? Звична ж справа. 
-Не злися. Я мав з нею поговорити. Визнаю, не тут. Це треба було зробити давно. 
-Домовились? Її вівторки мої пʼятниці? Якщо що, я не згідна. Мені теж треба утрясти свої графіки. Треба нам всім разом зустрітися й так все спланувати. 
-Я люблю в тобі навіть це.- знов шепоче цей нахаба.- Те, який гострий твій язичок, як пихтиш коли сердишся, як тріпоче твоя жилка на шиї, від напруги. Я кохаю тебе, Іріс. 
Він дивиться з такою жагою, але й з дещицею страху на дні. І мені самій страшно. Дуже. Серце калатає. 
-А заміж чого не кличеш?- нащось відповідаю.

-А ти підеш?

-Не знаю. Якщо відмовлюся? Скільки спроб ще залишилось?

-Не багато. Якихось сім тисяч триста двадцять шість. Я знаєш, людина горда. Чекати до скону не намірений. От вичерпаєш їх всі, тоді й побачиш. 
-Відступишся врешті решт? 
-Ні. Візьму не питаючи. 
Якщо ви думаєте, що поки ми говорили, цей спокусник так і стояв, тримаючи мене міцно, то дуже помиляєтесь. Поруч же був стіл. А стіл, це вам не абищо. Це , як виявляється, дуже зручна штука, щоб вмостити мене, розвівши ноги, безжально зімʼяти сукню, задерши її до гори, нахилитися  і нависати, впираючись у мене своїм збудженням. 
Наші слова і суперечки були змішані з стогонами і гарчанням. 
-Іріс, ти повинна сказати «так»!

-Я ніколи не пробачу зради.- визнаю найбільший свій страх.- Мені не стати жінкою, що закриває на це очі. Навіть якщо буду вагітна, чи з купою дітей , я піду. Назавжди. Не зможу пробачити. 
-Вагітна і з купою дітей. Мммм. Звучить заманливо. Я б хотів тебе такою побачити. Я ніколи не зраджу тебе. Обіцяю. А ти, можеш пообіцяти натомість?

-Ну, життя занадто довге для таких гучних слів.- жартую у відповідь.

-Нестерпна жінка. Нестерпна і зухвала. Ти напрошуєшся на покарання? 
-Так.- відповідаю в якомусь дурмані.

Бо як вже й казала, він не стоїть на місті. Поки заговорює мої зуби, його руки й далі блукають по моєму тілі. Сукня, щодо якої я мала виклики сумніви, чи варто одягати, виявилася дуже зрадницькою. Для того, щоб оголити мої груди, не треба було розстібати ґудзики чи шнурівку, достатньо було потягнути її вниз. Щоб повністю відкрити мене для нього. Соски затвердили, перетворилися на тугі горошинки, вимагаючи ласки і доторків. Але він не поспішав. 
-Я не чую твоє згоди.- шепіт чи то благання. 
-Так.- відповідаю. Бо єдине, про що можу думати, це пульсація внизу живота. І спрага. І бажання відчути його в середині. 
-Нашому першому разу судилося статися все ж таки на столі. - муркоче він, ніжно погладжуючи моє лоно, крізь намоклі трусики, повільно відчуваючи їх у бік. Занадто повільно.

-Це буде мій перший раз, взагалі. - зізнаюся йому.

-О, ні. - він враз зупиняється.- Тоді точно не так, маленька. 
Швидкими рухами поправляє на мені одежу, підхоплює на руки і несе. 
А я ніяк не можу прийти до тями. Що ні? Чому ні? Хапаюся за якісь думки, що вихром несуться в голові. Та хто ж мені дасть. Кіран впевнено крокує бічними стежками, несучи і цілуючи. Не дає час схаменутися.

-Куди ми? - слова даються важко. Подих перехоплює.

-До дому, мила, до дому.

-Але ж…- договорити мені ніхто не дав. А, власне, що я хотіла запитати? Якби ж згадати. Якби мати сил думати про щось, окрім нього, окрім гарячих рук на моєму тілі, окрім поцілунків, що збивають мене з пантелику. 

Блукання коридорами закінчується зачиненими дверима, за нашими плечима. Це його кімната. Впізнаю її за запахом. 
Хаотичні рухи, зірвана одежа. На землю падає моя чарівна сукня, розірвана й відкинута, за нею білизна. 
Мить і я на ліжку, притиснута міцним чоловічим тілом. Ця важкість така необхідна. Така природня. Він закидає одну мою ногу собі на бедро, впирається голівкою члена в моє лоно, але далі не рухається.

-Іріс, ти станеш моєю дружиною? 
-Господи, - стогну у відповідь.- ти кожного разу питатимеш по сто разів? 
Й уникаючи відповіді штовхаюся йому зустріч.

-Ні, маленька, ні.- муркоче , відсторонюючись. - Так не піде. Мені треба відповідь.

Бере свій член у руку й починає ковзати по моїй промежині. Такі тортури законні взагалі? Має ж бути щось, що забороняє катувати полонених.

-Так. Я вийду за тебе заміж. 
-Навіть якщо шлюбне тату не зʼявиться?

-Так.

Поштовх. Глибокий. Він наповнює мене собою. Короткий спалах болю. Він ловить мій крик своїми губами. Зупиняється. Дає звикнути. Очі в очі. Пристрасть. Бажання. Кохання, врешті решт, от що я там бачу. Я б дивилася в них вічність. Якби могла. Якби мою свідомість не розпадалася на атоми, якби насолода, що концентрується в низу , там де зʼєднують наші тіла, не наближалася до піку так швидко.