Рене Генон - Криза сучасного світу, Рене Генон

приводом того, що її не зрозуміють; релігія сьогодні — чистої води «моралізм», принаймні здається, що ніхто не прагне розгледіти її істинну сутність. А навіть якщо доктрина подекуди й виринає у дискусіях, вона зазнає ще більших принижень, адже діалог з опонентами ведеться зазвичай на їхній «профанній» території, що неминуче призводить до дедалі більш невиправданих поступок; так людям доводиться брати до уваги більшою чи меншою мірою удавані результати сучасної «критики», в той час як нема нічого простішого, ніж пристати на іншу точку зору, аби продемонструвати всю їхню беззмістовність; і справді, що може залишитись від істинного традиційного духу за таких умов?

Цей відступ, під час якого ми простежили прояви індивідуалізму в релігійній сфері, є цілком виправданим, оскільки демонструє, що зло прокралося набагато глибше й є небезпечнішим, ніж могло здатися на перший погляд; та це не зможе змусити облишити нас питання, яке ми розглядали, тому що це все той самий індивідуалізм, котрий привносить всюди дух дискусії. Сучасна людина замість того, щоб линути до істини, прагне спустити її до свого рівня[131]; вірогідно, тому й численними є ті, хто при згадці «традиційних наук» та чистої метафізики уявляють їх як «профанні науки» та «філософію». На рівні індивідуальних суджень завжди точитимуться дискусії, оскільки тут ми не покидаємо рамки раціонального порядку та звертаємось до вищих принципів, що дає змогу легко віднаходити більш чи менш обґрунтовані аргументи «за» чи «проти»; часто така дискусія може тривати до нескінченності, не досягаючи принаймні якогось вирішення, тому майже вся сучасна філософія складається з сумнівних та погано окреслених питань. Дискусії аж ніяк не прояснюють питання, як це чомусь прийнято вважати, але зазвичай лише витісняють їх чи просто ще більше заплутують справу; їх звичний результат полягає в тому, що кожен, прагнучи переконати опонента, лише стверджується у власній точці зору і як ніколи раніше переконується у своїй правоті. Справжнім мотивом такої дискусії слугує не бажання з’ясувати істину, а прагнення довести власну правоту, незважаючи ні на що. Або принаймні, якщо не вдається переконати людей довкола, переконатися в цьому самому, хоча й нездатність вплинути на інших гідна жалю, зважаючи на потребу у «прозелітизмі»[132], котрий і досі залишається однією з найяскравіших характеристик західного духу. Іноді індивідуалізм — у найбільш низькому та буденному сенсі цього слова — проявляється ще наочніше: наприклад, у прагненні оцінити творчість людини, зважаючи на відомості щодо її особистого життя, ніби між цими речами може існувати зв’язок. Зі сфери цієї тенденції, посиленої маніакальним бажанням відшукати найдрібніші деталі, слід вказати на інтерес до найбільш незначних подробиць життя «великих людей», а також абсолютно ілюзорну впевненість, що будь-яку дію цих людей можна пояснити на основі «психофізіологічного» аналізу; все це — надважливі свідчення для тих, хто прагне усвідомити справжню природу сучасної ментальності.

Та повернімось на мить до звички привносити дискусію навіть у ті сфери, де в ній немає потреби, та чітко проголосимо: «апологетична» позиція як така є надзвичайно вразливою, оскільки вона є виключно позицією «захисту» в юридичному сенсі слова; недарма сам термін походить від слова «апологія», що означає захисну промову, й яке, наприклад, в англійській мові зазвичай переймає значення слова «виправдання», також у юридичному сенсі слова; це вказує на те, що виключна увага, яку приділяють «апологетиці», є незаперечним свідченням слабкості релігійного духу. Ця слабкість проступає ще виразніше, коли «апологетика» вироджується до вищезгаданих «профанних» за методою та точкою зору дискусій, у яких релігія розглядається в тій самій площині, що й найбільш умовні та гіпотетичні філософські, наукові та псевдонаукові теорії[133], де, з метою показної «поступливості», може допускатись правомочність концепцій, котрі мають на меті лише одне — знищити релігію як таку; ті, хто діє у цей спосіб, свідчать на користь того, що вони й самі не усвідомлюють істинний характер вчення, уповноваженими представниками якого себе вважають. Тим, хто справді має право говорити як представник традиційної доктрини, не варто сперечатися з «профанами» та вступати у «полеміку»; вони повинні лише викласти доктрину такою, якою вона є, тим, хто спроможний її осягнути, й засуджувати будь-яку хибу, виводячи її на світло істинного знання. Їхня роль полягає не в тому, щоби брати участь у боротьбі та компрометувати доктрину, а у винесенні суджень, право на яке вони отримують через принципи, в яких вони черпають натхнення. Сфера боротьби — це сфера дії, тобто індивідуальна й плинна; «непорушний рушій» породжує і скеровує рух, не будучи залученим у нього; знання освячує дію, не розділяючи її мінливість; духовне скеровує мирське, не змішуючись із ним; це дає всьому залишатись на своєму рівні та займати належний ранг, котрий відведено йому в універсальній ієрархії; та де у сучасному світі можемо ми відшукати ідею істинної ієрархії? Ніхто і ніщо сьогодні не перебуває на своєму належному місці; люди більше не вбачають ніякого істинного авторитету в духовному порядку й ніякої законної влади на рівні мирському; «профани» дозволяють собі дискутувати щодо сакрального, оскаржуючи його характер чи навіть заперечуючи саме його існування; нижче судить вище, невігластво накладає обмеження на мудрість, омана превалює над істиною, людське витісняє божественне, земля панує над небом, індивід стає мірою речей і претендує на те, щоб диктувати всесвіту закони, цілком і повністю виведені з відносного й схильного впадати в оману розуму. «Горе вам, проводирі ви сліпі!»[134] — сказано в Євангелії; сьогодні ми повсюдно зустрічаємо лише сліпців, котрі ведуть за собою інших сліпців, яких вони неминуче приведуть до прірви, де разом і загинуть, якщо їх вчасно не спинити.