Анна Мавченко - З роду старої крові, Анна Мавченко

Лорд стиха пирхнув і розслаблено відкинувся на спинку крісла. Його долоня заслонила легку усмішку, котру Еллі помітила зі свого місця.

– Не так уже й багато, – задумливий таємничий погляд на мить зловив зацікавлений погляд принцеси, а тоді повернувся до короля. – Пропоную обмін: ваше життя й існування цього нікчемного королівства може врятувати одна-єдина слуга.

Обличчя Артмена скривило здивування, змішане з недовірою.

– Слуга? – перепитав він стримано, силуючись не видати злості, яку викликало в ньому слово «нікчемного».

– Слуга, – кивнув спокійно Хродґейр, весело всміхнувшись.

Схоже, вся ця ситуація його направду веселила. А от Еллі, крім здивування, відчула ще й розчарування. Якщо все справді так просто, ніхто не знищить цього клятого місця, як вона весь цей час думала й мріяла. Доведеться й далі виживати під страшним покровом чоловічих примх і жорстокості.

– Я не розумію, – зацікавлено подався вперед Артмен, – як і який слуга здатний запобігти цілій війні? Якщо ваша пропозиція не є безглуздою насмішкою, я готовий хоч усіх слуг відправити на Північ.

Інґвар скривився.

– Всі мені не потрібні, – хитнув він головою, а за секунду його палець вказав на Корнелію, що від здивування позадкувала, вражено вирячивши очі, – лише вона.

Король судомно видихнув і відкинувся важко на спинку свого крісла. Довгу мить він мовчав, потупивши погляд, а тоді похмуро зауважив:

– Вона не слуга, а моя майбутня дружина.

Брови чужинця здивовано звилися догори. Корнелія не відводила від нього глибоко враженого погляду й боялася почути його наступні слова, однак лише тому, що не знала: перейматися їй чи тішитися.

– Там, звідки я родом, майбутніх дружин так не принижують. Людський світ дедалі більше мене розчаровує, – гидливо скривився воїн, відпивши трохи вина зі свого келиха.

Артмен всміхнувся, кинувши хижий погляд на принцесу, котра негайно ж знітилася, спробувавши стати якомога непомітнішою. Надто вже багато уваги їй приділили сьогодні. Це не здається хорошим знаком.

– Це не приниження, – не погодився Артмен. – Жінки Середнього світу щасливі догоджати своїм чоловікам, бо лише для того й створені. Чи не так, люба?

Корнелія здригнулася від такого моторошно-погрозливого звертання й силою змусила себе кивнути.

– Якби жінки мали рівні з нами права – світом керував би хаос. Вони надто дурні, слабкі й нікчемні для чогось більшого за роль утіхи. Хоча Корнелія й для цього, як показав досвід, геть не годиться…

Потік чоловічого мовлення перебив різкий гучний глухий звук – Хродґейр ударив кулаком по столу, та так, що задзвенів посуд. А тоді скочив на ноги й прогарчав, не гірше звіра, чітко карбуючи кожне слово:

– Ця жінка стане моєю, інакше я спопелю кожен клаптик твого королівства й перетворю ці землі на вічну пустку. Це моє останнє слово!

Артмен зблід, чи то від погрози, чи то від страхітливого вигляду співрозмовника, однак, довго не роздумуючи, випалив:

– Гаразд! Забирай її.

– Твій дозвіл мені не потрібен, – зневажливо кинув Інґвар, – проте її...

Безмежна синява дивовижних очей укотре за цей приголомшливий вечір проникливо торкнулася принцеси. Та гучно ковтнула й розгубилася. Зараз їй важко вдавалося думати – голова знову почала паморочитися, а шкірою поповз знайомий холод болю. Вона кілька разів кліпнула й сильніше вчепилася руками в ручку кухонного візка.

– Ну ж бо! – прикрикнув на неї нетерпляче Артмен.

Корнелія сіпнулася.

– Я, – промовила тяжко дівчина, облизавши сухі, як пустеля, губи, – згідна поїхати.

Вона до кінця ще не усвідомлювала, на що себе прирікає, та була певна, що будь-де у світі однаково буде краще, ніж тут. Цей шанс не можна було втратити, тож Еллі навіть не обтяжила себе роздумами. Подумає про все це божевілля згодом, коли всі її думки не займатиме біль.

– Але дозвольте мені зараз піти, будь ласка, – видихнула вона тепер уже сміливіше, знаючи, що Артмен не посміє перечити волі гостя.

Принцеса б не стала цього просити, якби її стан так стрімко не погіршувався. Цікавість закликала залишитися й послухати продовження розмови, однак уже зараз стримувати стогони, породжені пекельними імпульсами в грудях, було вкрай складно. Біль буквально роздирав її тіло зсередини. З кожним подихом мільйони голок проколювали їй кістки й тисячі голодних звірів роздирали пазурами нутрощі. Час близився до півночі, а ця пора завжди була найтяжчою.

Інґвар Хродґейр раптом глибоко й гучно вдихнув. А коли видихнув – його зіниці розширилися, майже повністю сховавши райдужку. Крісло з гучним скрипінням від’їхало вбік, а чоловік, що хвилину тому сидів на ньому, попрямував рішуче до Корнелії.

Якби було куди – вона б позадкувала, однак холодна поверхня стіни вже підпирала тендітні дівочі плечі, тому Еллі просто продовжила стояти на місці, наче її ноги приросли до підлоги. Хоч це було недалеким від правди. Здавалося, навіть якби захотіла, вона б уже не змогла ступити ні кроку. Й це усвідомлення накрило її всеохопним відчаєм. Дівчині не хотілося, щоб ці люди бачили її такою слабкою й вразливою. Але Інґвар, здавалося, не просто бачив її наскрізь, а й відчував те, що вона відчуває.