Аврелія Аверлі - Подаруй мені ніч, Аврелія Аверлі

Я приречено заплющую очі й намагаюся зрозуміти звідки він дізнався. Обідом його точно тут не було. Саме собою виникає логічне пояснення. Я шиплю у відповідь:
— Ти за мною стежиш?
— Доводиться, якщо ти не виконуєш умови угоди, — Лук'ян навіть не приховує свій підступ. Може це і на краще. Дивуюся, чому я навіть не помітила, що за мною хтось стежить. Недовіра з боку Лук'яна вбиває.
— Це Сірий? Він стежить за мною?
— Байдуже хто. У мене була вимога — не бачитися з Романом. Ти її не дотрималася, — Громовенко супиться та підвищує голос. Поводиться так, наче я вчинила смертельний злочин. Хитаю головою:
— Я нічого не робила, не спілкувалася телефоном, не зустрічалася з ним. Роман сам знайшов мене. Не тікати ж мені одразу. Ми трохи поговорили і я пішла. Це все.
— Ви трималися за руки та обіймалися, — на одному подиху та з докором у голосі випалює Громовенко. Я не витримую та підвищую голос:
— Він — мій чоловік. Дивно, якби ми цього не робили. Зрозумій, Роман — моє справжнє життя. Те, що у нас з тобою — це лише гра на тиждень.
— То он як ти це сприймаєш? Гра, — чоловік ступить брови та здається похмурішим за грозову хмару. Його очі кидають блискавки і я не знаю, як заспокоїти бурю всередині Лук'яна. Намагаюся поводитися впевнено та не виказувати страху:
— А як я маю сприймати? Ти сам озвучив такі умови. Через тиждень ми розбіжимося у різні сторони й забудемо про все.
Власні слова убивали. Гострим лезом розрізали серце та шматували на куски. Боляче усвідомлювати, що вся ніжність, обійми, поцілунки — лише гра. Лук’ян бавиться моїм життям, а я нічого не можу вдіяти. Проте у мені пробуджуються давно забуті почуття і це отруює душу. Деякий час Громовенко мовчить. Зрештою не витримує та порушує тишу:
— Що він хотів?
— Цікавився чи ти мене не ображаєш. Роман хвилюється за мене, — більше переконую у цьому себе, ніж Лук'яна. Він пирскає:
— Він хвилюється лише за себе і не заслуговує на таку жінку, як ти. Мені шкода, що ти цього не бачиш.
Ми під'їжджаємо до будинку і Лук'ян зупиняє авто. Я виходжу на вулицю, прямую до знайомого під'їзду. Мовчки підіймаємося ліфтом. В очах чоловіка вирує злість. Страх огортає тіло, я не знаю чого чекати від чоловіка у наступну мить. Заходимо до квартири. Я роззуваюся і тупцюю в коридорі, не знаю де себе подіти. Лук'ян знімає з себе піджак та жбурляє його на підлогу. Послаблює краватку. На його обличчі з'являється моторошний вискал звіра і це мене лякає:
— Ти порушила умови договору. Доведеться спокутувати провину.
Від почутого, шкірою пронісся крижаний вітер. Лук'ян підіймає мене на руки та закидає на плече, наче мішок з картоплею. От тільки я не картопля. Хоч і розмахую ногами, проте, щоб не впасти, тримаюся за його спину:
— Відпусти! Я сама можу ходити.
Громовенко, ніби не чує, впевнено йде до спальні. Кидає мене на ліжко та нависає зверху. Його очі горять і я не знаю як погасити цей вогонь. Він знімає з себе краватку. Бере мої руки та зводить доверху:
— Не хвилюйся, нічого страшного не відбудеться.
Лук'ян обмотує мої руки краваткою і прив'язує до ліжка. Я не опираюся. Від хвилювання серце вистрибує з грудей. Чоловік дивиться на мене та повільно розстібає ґудзики на сорочці. У серці зароджується погане передчуття.
— Навіщо ти зв'язав мене? Я все одно не втечу.
— Можливо, але так цікавіше.
Він знімає з себе сорочку та оголює мускулистий торс. Я розумію до чого все йде та панікую:
— Зачекай! Ти ж обіцяв, що не примушуватимеш мене ні до чого.
— Не примушуватиму. Ти сама мене попросиш.
Громовенко випромінює впевненість, а мені хочеться стукнути його чимось важким. Смикаю руки, проте вони міцно зв'язані. Він знімає з мене спідницю та колготи. Я стискаю губи й змушую свою гордість замовкнути.
— Я вже тебе прошу. Не треба.
— Ти порушила умови, правила змінюються, — він торкається моїх ніг і відчуває тремтіння, — не бійся, я не ґвалтівник. Ми лише трішки пограємося.
Я хмикаю. Знаю його ігри від яких затьмарюється розум. Він підіймає мою кофту та поцілунками осипає тіло. Гарячі губи торкаються живота і мандрують вверх. Шкіра плавиться від спеки. Його дотики приємні, бажані, омріяні, затьмарюють розум. Він накидається на мої вуста і я не можу опиратися. Попри злість, яку відчуваю до нього, охоче відповідаю. Смакую м’які губи, насолоджуюся дотиками. Ми ділимо один подих на двох.