Аврелія Аверлі - Подаруй мені ніч, Аврелія Аверлі

Оксана поспіхом торохкотить:
— Я піду. Хотіла ще кави попити, наздоженеш мене потім, — подруга округлює очі, підштовхуючи мене до дій. Вона йде, а я не знаю, що сказати своєму чоловіку. Після стількох днів розлуки, мені навіть не хочеться його обійняти. Мабуть, сильна образа блокує мої почуття. Я стискаю сумку у руках:
— Ми домовилися про тиждень. Нам не можна бачитися. Якщо Лук'ян дізнається, то розлютиться.
— Він тебе ображає? — слова вискакують від Романа на одному подиху. Я махаю головою:
— Ні.
— Пробач, через мене ти змушена його терпіти, — Роман бере мене за руку, — я не хотів, щоб так вийшло.
Зараз його вибачення здаються недолугими. Злість розгорається у грудях. Він знову вчинив необачно. Я зіщулюю очі:
– Чому ти прийшов? У нас угода. Хочеш, щоб Лук’ян знову тебе схопив? Я намагаюсь владнати те, що ти накоїв.
— Я скучив. Я божеволію, — Роман затискає мене у своїх обіймах. Знайомий аромат парфумів лоскоче носа, — уявляю, що робить з тобою той покидьок і хочеться трощити все.
Я відхиляюся. Дивлюся у його обличчя вкрите щетиною. Зазвичай ідеально поголений, сьогодні мав неохайний вигляд. Я розумію, що не хочу його обіймати. Навіть торкатися не хочу. Роблю крок назад та позбуваюся його обіймів:
— Про це треба було думати раніше, коли благав мене погодитися на непристойну пропозицію Громовенка.
— Я винен, але не хотів помирати.
Ця розмова починає мене дратувати.
— Поговоримо потім. Обіцяй, що за ці дні не накоїш дурниць. Просто намагайся ні в що не вляпатися. Я повернуся і ми все обговоримо. Зараз мені потрібно йти.
Він нахиляється та цілує мене у щічку. Намагається відшукати мої губи, проте я відвертаю голову. Не бажаю цих поцілунків. Образа надто сильно засіла у серці. Хочеться кричати, бити його кулаками, виривати волосся. Він продав мене як повію. Роман стискає мої руки та говорить в обличчя, майже торкаючись вустами шкіри:
— Я тебе кохаю!
Нічого не відповідаю. Мовчки розвертаюся та йду в універ. Ця зустріч стурбувала мене. Намагаюся виправдати Романа, він штовхнув мене в обійми іншого чоловіка перед страхом смерті. Проте чомусь від цього не легше. Не знаю, чи погодилася б я на цю пропозицію, якби замість Лук’яна був хтось інший. Мабуть, погодилася б. Не хотілося, щоб Романа вбили через борги. Заходжу в аудиторію та сідаю біля Оксани. Вона п’є каву з паперового стаканчика. Бачить мене і підіймає брови:
— Що він хотів?
— Питав чи мене Громовенко не ображає. Зізнавався у коханні.
— Ого, а його штормить. Роман ревнує, – Оксана робить висновок та підносить стакан до вуст.
— Чомусь він не ревнував, коли віддав Лук’яну, — їдко зауважую. Ця ситуація мене бісить. З одного боку почуваюся егоїсткою, а з іншого - жертвою. Від безпорадності ховаю обличчя у долонях. Оксана помічає мій стан:
— Спробуй не перейматися. Навіщо хвилюватися, якщо ти не можеш вплинути на ситуацію? Все якось саме вирішиться. Тобі ще кілька днів залишилося. Повернешся до Романа, а там життя покаже, як бути далі.
— Тобто, пропонуєш плисти за течією?
— У твоєму випадку це найкращий варіант.
Викладач заходить до аудиторії та змушує нас замовкнути. Я не можу зосередитися на навчанні. Подумки, наче стару фотоплівку, прокручую події останніх днів. Після пар виходжу на вулицю. Бачу автомобіль Лук'яна й мимоволі посміхаюся. Мені хотілося його побачити. Якась невидима сила манила до нього навіть попри образу. Двері авто відчиняються і виходить Лук'ян. У сірому костюмі та чорній сорочці здається дуже привабливим. Мрія, а не чоловік. От тільки я знаю його темну душу і мрія перетворюється в ілюзію. Він відчиняє двері та киває на них. Напружені вилиці, злість в очах та стиснуті губи, виказують його поганий настрій. Я мовчки сідаю на переднє сидіння й Лук'ян зачиняє двері. Обходить авто та вмощується на місце водія. Заводить двигун і ми їдемо вперед.
— Ти порушила угоду, — пробиває крижаним голосом. Я втискаюся у сидіння й не розумію звідки йому про все відомо. Сподіваюся чоловік має на увазі не зустріч з Романом. Намагаюся поводитися впевнено:
— Я не порушувала.
— Ти ще смієш брехати мені? — його темні очі палають злістю. Небезпека дихає у мені спину. Хочеться втекти, сховатися та сподіватися, що цей хижак мене не знайде. Страх пробігається венами, але всупереч цьому, вперто не показую свого стану. Підіймаю брови догори:
— І коли я порушила угоду?
— Сьогодні, коли зустрічалася з Романом.