Влада Клімова - Фатальна ніч, Влада Клімова

Я не маю штату домашніх робітників, а тому частина квітів, котрі не дочекалися води – загнулись. Вони були схожі зараз на мене: такі ж мляві та сухі. Стояли зі зморщеними темними листочками й просилися на смітник... Може нам разом туди піти?

Так, стоп! Я взяла ноги в руки та повернулася до голови. Згадала відчуття, коли мені сказали, що більше немає мого тата... Ото було страхіття. Вранці він жив, а ввечері – не стало. Доброго, розумного і впевненого в собі чоловіка, наче й не було на землі! А тому ці зітхання про нещасне кохання треба зав’язувати, трохи поприбирати та їхати працювати на комбінат. Там на мене чекає роздовбана пічка й купа людей, що зовсім невинні в моєму незламно-придуркуватому характері.

Я винесла до сміттєвого бака вже кілька мішків з мертвими квітами і мені навіть полегшало. Працювала я з таким завзяттям, що не пошкодувала жодного красивого квіткового горщика, котрі обирала під кожну квітку доволі прискіпливо. А тепер весело жбурляла їх у смітник і, з кожним викинутим горщиком, мені ставало все ліпше.

Потім я жваво прибралася у вітальні. З огидою викинула до сміттєвого бака постіль, яка й досі ще пам’ятала наше палке кохання з тим збоченцем, в день Незалежності. Тепер мені попустило ще більше і я забралася до ванної відмокати, душею й тілом. Хотіла посмакувати винцем, під час релаксу в пінці, але чомусь вирішила відкласти це задоволення на потім. Адже за своїми урочистими кортежами зовсім забула про улюблену конячку – гарного червоного Мерседеса, що стояв без діла в гаражі.

Водити я вмію доволі вправно. Тато змалечку вчив мене цьому. Він саджав кохану донечку собі на руки й натискав на педалі, а я крутила руль. В його обіймах було так тепло й затишно, що ті спогади досі гріють душу, як наймиліші. Ось тоді й навчилася. Пізніше навіть ходила на курси екстремального водіння й мені там теж сподобалося.

Наразі я підсушила волосся, одягла кросівки й спортивний костюм та попрямувала в гараж.

– Привіт, мій красеню! – зірвала я захисний тент і заговорила до залізяки так лагідно, наче вона мене чула. Мої очі піднесено заблищали від думки, що зараз ми з ним помчимо трасою, з вітерцем.

Так і зробили. Правда треба заїхати на заправку, а потім ще до Ідола на тест. Дуже не люблю, коли хоч десь щось скрипить. А воно таки скрипить. В цьому я - повний нуль. А Ідол - то мій гуру з СТО. Хіба я знаю, чому його так кличуть? Може тому, що найкращий. Такий собі ідол поміж авто.

Здається для покращення мого настрою на небі навіть з’явилося сонечко. Воно виглядало з-за пухнастих різноколірних хмарок й теж намагалося лікувати мою хвору душу. Люди, а драйв таки працює! Отой шурхіт асфальту з-під коліс, багато таких же серйозних стурбованих облич, що летять навпроти. А головне - це кермо. Я відчуваю, що в моїх руках знову влада над чимось дуже важливим. В даному випадку над власним життям, в спарці з добрим другом-автомобілем...

Блін! Чого це я знову про «пару»? Нафіга мені та пара, коли й так дуже добре! Та невже? Так! Мені добре. Мені добре. Ану ще сто разів повтори, то може пропустиш якийсь знак чи поворот та вліпишся в дерево. Ні, це точно не входить в мої плани. Живу собі й живу. Та й на комбінаті мене дуже чекають.

Я з задоволенням поганяла приміською трасою, доки не почула попередження про стан пального. Тоді заправилась і з’їздила на СТО. Ідол зустрів мене, традиційно, щиро та радісно. Ну, звісно за ті гроші, що я завжди відвалюю йому та не потребую жодної звітності можна бути й не таким усміхненим. Та я люблю його, як майстра. Я взагалі люблю людей, котрі знаходяться на своєму місці. Ось, наприклад, як... Тьфу! І коли це вже закінчиться? Чого він весь час лізе до моїх думок? Був і немає. Все, крапка!!!

Автомобільних справ майстер протер руки, наче той лікар після огляду пацієнта й доповів мені:

– Все в порядку, пані Зоряно. Було дещо, та я підтягнув і змазав. Тепер не скрипітиме. Ваш гнідий в найкращій формі, хоч на змагання виставляй. До чого ж я люблю німців...

Я тяжко зітхнула, як завжди щедро розрахувалася за позачергову оперативну перевірку, але нагадування про тих німців було мені, як болячка!

– Дякую, Ідоле. Гарного Вам дня й заробітків, – не змовчала я й майстер мовчки вклонився та побажав мені того ж самого.

Тепер можна було перевдягтися та мчати на комбінат. Так я й зробила. Сьогодні спробую виглядати як ранком, після першого танцю з... Та пропади він пропадом! Але ж костюмчик треба підібрати файний і макіяж зробити яскравіший, щоб не лякати своїм загробним виглядом колектив.

Зачіска в мене й так гарна, адже на віллі в Швейцарії особистий стиліст встиг зробити мені кілька спеціальних рослинних масок, від яких волосся стало осяяне й живе. Знову я за своє? Сходиш до свого стиліста й він тобі, з розумним виразом обличчя, теж намаже з баночки якоїсь гидоти. Розрахуєшся з ним, як за натуральну та будеш задоволена тим, що є! Все, треба їхати.

Нова зміна вже пройшла до цехів і на прохідній було порожньо. Я відчула приємний легкий мандраж у всьому тілі так, наче йду на іспит, а не на рідне виробництво. Не готуючи спеціальний вираз обличчя, воно само розквітло від блаженства, що я вдома та зустріну наразі купу знайомих мені людей.

Чергова на вертушці навіть встала й привітала мене так, ніби я вийшла з коми, а не з відпустки. Хіба Труш все-таки ляпнув щось не те? Але ж він підпільник зів стажем! Просто всі ми взаємно скучили й це дуже надихає.

На підтвердження моїх думок, коли йшла доріжкою поміж кущів квітучих троянд до адмінбудівлі, працівники котрих я зустрічала на шляху, привітно кивали й кланялись. Ось де я відчувала себе царівною. Тут моє справжнє місце й кермо, від якого ніколи в житті я не відмовлюсь. І ніяке дурне Кохання не завадить Зоряні Вербицькій гордо нести свій власний титул – леді-бос.

Розділ 19. Це якась помилка

Радість спілкування з рідним колективом псувало лише одне. Доки я гуляла по зеленій стерні надворі в Трушів – все було добре. Але як тільки почала, в робочому процесі ганяти ліфтами до цехів, а в них же звісно було трохи жарко, знову з'явилися дивні напади нудоти. І моя бідна голівонька вертілась, від роботи, теж до дурноти...

З часу, коли я прогнала від себе коханого мільярдера та нахабну Аліну, Влад почав навмисно ігнорувати поворот до мого дому і вперто гнав автомобіль до свого. Там ми весело бавилися з його дітками, а потім сідали вечеряти. Та інколи я зривалася з-за столу, наче лань. Одного разу Танька не витримала й спитала:

– Зоре, а ти не хочеш сходити до лікаря?

– Навіщо? Я здорова. Ще трішки забуду того гада і все пройде. Таню, це нерви, – впевнено відповіла я дбайливій дружині свого охоронця.

– А нагадай мені, будь ласка, скільки тобі рочків? – не відставала вона.

– Когось іншого - я б послала за невихованість. А тобі по-дружбі нагадаю: тридцять два. А що? – зовсім не доганяла я: до чого веде жінка.

Влад тільки хмикав над тарілкою та продовжував наминати макарони з м’ясцем.

– А те, що такій великій дівчинці інколи треба ходити до гінеколога. А тобі - так просто край, як треба... – загадково посміхнулася Танька.

– Що ти маєш на увазі? А, оте... Таню, НІ. З якого це дива? У мене й чоловіка немає, від кого б це сталося. Хоча простенькі аналізи таки треба здати та попити вітамінок. Набридло виглядати припадочною директоркою. Що подумає колектив? – зробила я свій висновок і весело хрумкала запашний овочевий салат.

– Владе, завези завтра це диво до поліклініки, я тебе прошу! А як буде опиратись - ти її силою туди запхай. Бо дівчина точно не при своєму розумі, – обтерла серветкою ротика синові Танька.

Вже по традиції, після вечері ми всілися дивитися якесь кіно, а по закінченню Труш завіз мене додому спати. Ніч я провела у своєму зручному ліжку без ексцесів.

Вранці попила міцної кави й рівно о сьомій вийшла до хвіртки, щоб сісти до службового авто.

– Зоряно Захарівно, я подивився у Міри на копмі Ваш сьогоднішній графік. Там було віконце о 13.30 і я записав пані до лікаря. Анонсую, на всякий випадок, – відразу сповістив Труш.

– Дякую, мамусю! А якщо на той час з’являться невідкладні справи? – втупила я в нього незадоволений погляд.

– Тоді, пані директоре, Ви їх відкладете. Зоре, ну чого ти вперлася, наче я тебе на щеплення веду. Це ж лише звичайний щорічний огляд, – настирливо промовляв охоронець і я здалася. Водій Саша лише мовчки посміхався, бо давно звик, що поводимося ми з Трушем так, наче дійсно я його молодша сестра.

Я була абсолютно впевнена, що Влад записав мене до терапевта, але він привів під двері гінекологічного відділення й сказав:

– Я тут посиджу. Не буду пертися в ту царину колобків. Тобі до 28-го кабінету. Тримай талончик, наразі саме твій час. Он якраз ще один надутий гномик виповзає...

То він так жартував про вагітних дівчат, що заполонили довгий коридор та чекали своєї черги, втикаючи в телефони. Я взяла папірець і весело зайшла до лікаря, в якого не була Бог знає з яких часів. Та вийшла звідти я геть не така радісна, як заходила.

Це тому, що зовсім незнайомий чоловік спочатку порпався в мені різним неприємним приладдям, потім посвітив для різноманіття всередину з якоїсь пушки й сказав це таким буденним тоном, наче я спитала в нього: котра година?

– Вагітності п’ять тижнів. Ускладнень не бачу. Поточні питання є? На облік в мене ставати будете?

– Лікарю, це якась помилка. Такого не може бути. Нічого не розумію... – відверто обурювалась я, а саму огортав суцільний жах.

Звісно цей дядько звик до різних реакцій на повідомлення про материнство: радісних та не дуже, бо пацієнток в нього багато. Але гарно вдягнена дамочка, за тридцять, що не розуміє: звідки беруться діти, зачепила навіть його.

– Хочете пройти УЗД? Заради Бога. Тільки в нас черга. Думаю Вам краще звернутися до будь-якої приватної клініки. Здається, Ви можете собі це дозволити, – кинув він оком на мою екіпіровку й додав: – Якщо питань до мене немає, покличте наступну.

І знову мене охопив ШОК подібний тому, що був у гримерці, коли ми застукали гидкого мільярдера з Аліною. Наразі я забула про постійні заздрощі молодим матусям та про своє бажання мати діточок. Мрія – то одне, але коли ти вже перебуваєш на шляху до її виконання, стає дуже незатишно й навіть страшно.

Та Владу моя звістка видалася цілком прогнозованою. Він притримав мене за плече й радісно сказав:

– Ось бачиш: моя благовірна не помилилася. Вітаю, Зоряно Захарівно! Це ж чудового. Все, як ти хотіла. Ну, майже все...

– Господи! І що я тепер робитиму? Владе, тобі смішно, а мене наче ще раз зрадили. Як мені пережити таке?

– Та як всім! Ходиш до лікарів, слухаєш їх дурні поради, багато жереш і товстішаєш, бо воно маленьке просить їсти. Перетворюєшся на такого колобка як ото сидить, а потім трішки покричиш і воно вже твоє: маленьке, мокре й рідне. Хоча в нас вискочило аж двоє. Я взагалі не знаю, як Танька справилась. Бо я постояв кілька хвилин і попросився на вихід. Мені дали заспокійливого, а потім я сидів в кутку та молився. Після того, що бачив на війні міг би й не боятися, а я боявся страшне як. Зате моя квітка вистояла й тепер Коля й Оля найдорожче, що в мене є. Будеш сповіщати свого принца? – в кінці лекції для породіль раптом спитав він.

– Ні за що в світі! В нього Аліна є, – скрикнула я і вперше чомусь схопилася за живіт.

– Що ти верзеш? Зоре, ти ж в роботі розумна жінка, а в особистому житті - повна дурепа. Ну, яка Аліна? Ти бачила, як він відскочив тоді? Цей франт її навіть у двірники не візьме. Він же на тебе молився. Дитину он зробив, хоча ти й не просила. Та й каблучку дарував не для забави, а тому, що кохав... Може пора вам вже помиритись? І привід серйозний є, – саджаючи до авто, продовжував добивати мене Труш.

– Сашо, заскочимо до мене додому на хвильку, – скомандувала я водієві, бо страшенно бажала вимити там, де лазила стороння людина. А Владу навіть відповідати нічого не хотіла, бо наговорила б лихого.

Ввечері я навідріз відмовилась їхати до Трушів на вечерю та переглядати невідомо що й крутилася по власному помешканню до настання ночі, наче шукала когось. І нічний сон відібрали в мене страшні думки. Весь час роздивлялася візерунки на стелі, що відбивалися від вуличного світла й не могла заплющити очей.

Я настирливо відкидала вірогідність своєї вагітності й тому скоро сходила на УЗД в один з відомих медичних центрів. Там мене зустріли приблизно так, як на віллі у мільярдера, але результатом не порадували.

Дали якусь картинку, багато настанов і реклами та запрошували оформити з ними договір на супровід вагітності й майбутніх пологів. Вони не розуміли, що фізично добивають мене та з кожним почутим словом я поринаю у ще більший шок.

Розділ 20. Фатальна ніч

Ту добу я пам’ятатиму все своє життя. Це тому, що вона могла стати моєю останньою. Та все по-порядку.

На той момент я вже трішки змирилася зі своїм цікавим становищем. Для супроводу вагітності обрала веселу розумну лікарку й приймала якісь пігулки, що дійсно покращували моє самопочуття.

Та й пічку на комбінат приїхали лагодити профі від дона Себастьяна, а вони найкращі. Тепер я менше бігала, більше відпочивала в директорському кріслі, а Труші продовжували опікати мене, наче подвійну дитину.

Ввечері, як завжди, Влад привіз мене додому. Ми закупилися в супермаркеті й мій хазяйновитий охоронець сам запхав продукти до холодильника. Потім традиційно спитав про самопочуття та поспішив до власної родини. Збоку це виглядало якоюсь казкою! Про мене піклувалися й допомагали, а прати чи готувати для чоловіка зовсім не треба було.

Я вмостилася у вітальні на дивані й читала книжку. Та ось мені запахло тим неймовірно смачним вафельним тортиком, що продають через квартал в кондитерській. Він такий ірисковий і хрусткий, а ще обсипаний стружкою кокоса й вафель...

Далі читати в мене не стало сил. Як була, в спортивному одязі, я пішла до гаража й викотила надвір свого красеня. А мій улюблений Мерсик тільки й чекав, щоб покатати хазяйку.

Тортика я купила й ми обернулися за мить. Я вже під’їхала до свого перехрестя, як раптом невідомо звідки й прямо під колеса, височив хлопчик на велосипеді. Я щосили загальмувала і, щоб врятувати дитину, різко крутонуло кермо вбік... Мого «гнідого» занесло й ми з розгону вліпилися в бетонний стовп. Я відключилася.

Прокидалась я кілька разів. Спочатку це було здається у швидкій. Потім пам'ятаю, як одягали маску чи що? Та повністю прийшла до тями я вже в палаті, освітленій сонцем.

Настав ранок, а переді мною стояли Труші й виглядали приблизно так, як на похоронах тата. Збоку на тумбочці розносив аромати гарний букет квітів, але я зовсім не розуміла: чому ми тут?

Хіба я встигла зжерти того тортика, отруїтись ним і потрапити до лікарні? Треба запитати у Влада й Тетяни. Вони завжди знають усі відповіді. Я спробувала посміхнутися й пожартувати, але язик не слухався наче дерев’яний.

– Народ, що відбувається? – прошепотіла я не своїм голосом. – Чому ми всі тут? І чого у вас такий поминальний вигляд?

Танька завжди наставляла мене, але наразі її личко перекосилося й жінка вискочила з палати геть. А Труш підійшов ближче, взяв стілець, сів і заговорив:

– Все нормально, Зоре. Не хвилюйся... Ввечері ти потрапила в аварію. Вірніше, врятувала чужу дитину. Так говорять очевидці. Правда, малий з місця зник і невідомо хто він. Я можу його знайти, але що візьмеш з дурного підлітка? Ти як взагалі почуваєшся? Може покликати персонал?

– Ясно. Ні, якщо Труші поруч, нікого не треба. А де Танька? Чому вона вискочила? – почувалася наче вареною я й цей стан давив та був страшенно незрозумілим.

– Зараз прийде, приспічило. Скажи: ти чогось хочеш? Ми привеземо, – продовжував говорити тоном матері Терези мій охоронець.

– Я тортика хотіла купити... Власне я його здається купила? – прошепотіла я й пошукала очима тут свою солодку спокусу. Але тепер перекосило й Влада:

– Та нехай би він згорів! Ти що не могла до ранку почекати? Відразу б купили, а тепер...

– Що тепер? Кажи, Владику. Я починаю пригадувати як гальмувала. Я таки когось вбила? – припустила я, а Труш закусив до крові губу й тяжко зітхнув:

– Я пас! Нехай тобі про це лікарі кажуть. Господи, ну чому все так? Спочатку мужика втратила, а тепер... дитинку. Ось, сказав. Ти не бери до серця! Воно маленьке було й не встигло зрозуміти, що вже жило...

Після наркозу я сильно гальмувала, але ж не настільки, щоб не почути. Тому спочатку обвела дурним поглядом палату та постіль, помацала себе й міцно заплющила очі.

Тільки тепер, коли його в мені не стало, воно здавалося найдорожчим. Чому від мене всі йдуть? Спочатку тато, потім Він, а тепер маленьке створіння, якого я навіть не бачила та спочатку не хотіла? Де я так прогнівила небеса, щоб катувати мене нескінченними втратами? Я ж ні в кого нічого не відбирала. Навпаки намагалася допомагати. Навчилася виживати серед нахабних мужиків і люди мене зрозуміли. Платила всім по максимуму, коли могла. А мене або зраджували, або навіки йшли від мене? ЧОМУ?

Знеболювальні ще точно працювали, але то для тіла. А в душі вже прокинулась така нестримно пекуча хвиля й накотила, накривши всю мене, що я застогнала та закрила вільною від крапельниці рукою все обличчя.

– Зоре, прошу, не треба! Ти ціла, нічого навіть не відбила. Подушка врятувала тебе, але нашкодила дитині. Та й удар я так розумію був настільки різкий, що воно відразу вилетіло. Не плач, сестро, від долі ж не втечеш, – пестив ковдру на мені Труш і сам був на себе не схожий.

Вже повернулася Танька, з лікарем. Він їх не проганяв, а подивився на мене, послухав, підкрутив щось і сказав:

– Пані Зоряно, з Вами все буде добре. Кілька синців заживуть. У Вас навіть ребра цілі. Це дивовижно, але факт. Ось тільки...

– Не треба, лікарю. Я їй вже сказав. Не зміг приховати, – чітким голосом військової людини вимовив Труш.

– Ну, сказали й сказали. Я розумію, що наразі це важко. Але ніяких суттєвих відхилень в роботі важливо життєвих органів ми не спостерігаємо. Тому в майбутньому пані Зоряна зможе стати мамою. А цей прикрий інцидент забудеться, наче поганий нічний сон. Тримайтеся, люба! У Вас дуже щирі й доброзичливі родичі. Покличете, коли що...

Лікар вийшов, а я насупила брови й не могла знову зрозуміти: що він сказав?

– Владе, а чому він назвав вас родичами?

– Та тому, що мій майор вночі як прилетів, відразу представився твоїм братом. Вітаю в родині, Зоре. Ми своїх не полишаємо! Так було на війні, так буде й надалі, – популярно пояснила мені Тетяна й обережно почала протирати сльози на моєму лиці.

– Дякую, Таню, чи як там тебе по-родинному називати? – спробувала згадати я, як кличуть дружину брата й вона мені допомогла:

– Братова, так і називають. Ти одужуй швидше, бо я страшенно ненавиджу лікарні. Тут аромат, наче кругом мертвяки. І як ті лікарі працюють?

– Та мені самій зовсім не хочеться сидіти тут. Я ж повинна бачити реконструкцію печі, – швиденько згадала я про свою трудову діяльність, навіть не очікуючи такого стрімкого одужання голови.

– Ну от! Я ж казав: прокинеться й відразу почне керувати своїм комбінатом. Ось я телефон кладу й зарядку. Ти ж все одно наказала б принести, – навіть посміхнувся Влад і додав: – А тепер розповідай, пані директорко, чого тобі поїсти принести? Сил треба набиратися, ще згодяться.

Одужала я дійсно швидко. Відійшла від марудного наркозу й попросилася додому. Мене виписали. А завдяки невідомому велосипедисту та аварії з моїх плечей звалився вантаж під назвою вагітність. Я знову могла бігати гарячими цехами й виглядати стрункою та веселою...

Тільки якось не виходило! Родині охоронця я була дуже вдячна за підтримку й допомогу, але тепер не їздила до них на вечерю. Просто впевнено почувалася наодинці, вдома. Правду кажуть: все що не вбиває, робить нас сильнішими.

А ще в мене з'явилася нова подружка! Вечорами я брала пляшечку червоного вина та сідала почитати. І коли п’янке солодке пійло закінчувалося, я лягала спати та навіть не бачила снів. Спала, наче вбита.

Якийсь час це працювало та одного разу Влад заїхав зовсім невчасно. Він привіз речі з хімчистки, коли я вже була добре п’яненька.

– То ось у чому справа! А я все дивувався: чому ти зранку якась підпухла й причмелена? Думав, то наслідки лікування, а воно он звідки вітер дме? Зоре, що ж ти робиш? Спитися хочеш? – забрав він у мене недопиту пляшку й келиха з рук та навіть заматюкався.

– Хм! Що, майоре, більше не приховуємо перед власним директором свою військову сутність? Давай, матюкайся! Мені вже по-барабану... – хиталася я перед ним.

– Та я бачу. Але не мені! Твій батько, ще задовго до смерті, якось сказав: «Будеш відповідальним за мою доню навіть тоді, коли мене не стане. Поклянись!» І взяв з мене клятву. Я перед живим відповідав за тебе, а тепер ще більше боюся гріха перед мертвим паном Вербицьким. Тому ні за що не дам тобі сплюндрувати життя на дні пляшки, Зоряно Захарівно. Зрозуміла?

– Так, пане майоре! Слухаюсь! Буде зроблено! – спробувала виструнчитись я перед ним і мало не впала. А Влад притримав мене, посадив на диван, тяжко зітхнув і додав:

– Ні, з цим точно треба щось робити.

Розділ 21. Чоловіча розмова

Ріхард Берк сидів у своєму затишному кабінеті, в маєтку містечка Ньйон, та прискіпливо роздивлявся на екрані комп’ютера представлені йому на затвердження нові дизайнерські роботи з діамантами. Після розлучення з матір’ю Джорджа, він звик жити в тиші й на самоті. Але ж раніше, коли Джо проживав поруч на Женевському озері, було набагато веселіше.

Так, його син ганяв світом та мав багато професійних і спортивних захоплень, але телефонував по кілька разів на день та завжди домовлявся чи радився про щось з батьком. А з того часу, як повернувся з України з розбитим серцем та усамітнився від усіх на Африканському континенті, навколо стояла нестерпна тиша.

Але старий ювелір сподівався, що скоро син схаменеться й повернеться до благ цивілізації, за якими точно журиться, хоч і виказує поки дива стійкості та витримки. В двері постукали.

– Дозвольте, пане Ріхард? – заглянула до кабінету молода покоївка.

– Чого тобі, Берто? – підняв на лоба окуляри ювелір.

– Телефонують. Ви телефон у вітальні забули, вибачте. Кажуть, що з України. Тільки я нічого не зрозуміла. Здається той пан намагався говорити зі мною відразу трьома мовами... – подала айфон до рук свого господаря дівчина.

– Ану дай сюди. Алло? Ні-ні, говоріть українською, я її добре знаю. За тридцять років дружина-українка навчила. З ким маю честь? – від’їхав від комп’ютера на кріслі пан Ріхард.

– Доброго вечора, шановний пане Берк! Моє ім’я Владіслав Труш, але звісно це Вам ні про що не говорить. Я давно працюю охоронцем в родині Вербицьких. Пані Зоряна Вербицька була гостею Вашої родини. Я навіть добре знайомий з Вашим сином – Джорджем.

– Приємно познайомитися, пане Владіславе, – миттю пожвавішав голос старого Берка.

– Прошу: просто Влад. У мене до Вас, пане Берк, термінова справа. Так склалося, що я працював ще на батька пані Зоряни, земля йому пухом. Колись він взяв з мене клятву: берегти та охороняти його єдину доньку і я завжди поруч з нею. Ви - батько, я - охоронець. Але думаю, що настав час якось зарадити біді, що скоїлась та поглиблюється.

– Про що саме йдеться, пане Владе? Син наразі далеко, тому розповідайте все, як є. Чим зможу - допоможу! – доки не дуже довіряв незнайомцю старий Берк.

– Добре, я постараюся. Не знаю, чи розповідала Вам Зоряна, що втратила батька коли їй був лише двадцять один рік. Він помер раптово, від тромба. Всі думали, що дівчинка розгубиться, продасть бізнес та зникне кудись. А вона залишилась! Її стійкий характер – то одночасно скарб і біда. Леді-бос, як ми тут її називаємо, вже десять років міцно тримає в своїх рученятах чоловічий бізнес і все б нічого. Та цього літа, в ювелірному салоні, вона випадково познайомилась з Вашим сином. Здається він миттю вподобав її, але наша красуня відмовила залицянням пана Берка. Й лише в Мілані, на концерті Челентано, вони зустрілися знову й дівчина не встояла перед настирливістю Вашого красеня. Вона полетіла з ним на Женевське озеро, стала його нареченою, познайомилася з Вами. Кожна їх зустріч, до Женевського озера, відбувалася на моїх очах. Я щасливий у шлюбі й знаю: як виглядають приречені кохати. Та у нас на виробництві трапилася аварія й Зоряна, розтинаючись навпіл, помчала додому на виробництво. А потім був той клятий концерт на день Незалежності... Разом з Зорею я зайшов до гримерки й на власні очі бачив, як Ваш син лизався з її двійником. Навіть мені було гидко! Зоряна звільнила двійника, зняла каблучку й порвала з Вашим сином. Ось така вона в нас горда та стійка. Окрім шкільного хлопчика в неї не було чоловіків. Все її життя забрав бізнес. Та ось минулого місяця ми всі зрозуміли, що з Женевського озера вона привезла в собі спадкоємця. Свого і Вашого, пане Берк. Я просив її сповістити Джорджа та вона відмовилась. Тільки нещодавно Зоряна їхала за кермом і на дорогу виперся хлопчик на велосипеді. Вона врятувала ту дитину, але втратила свою. Ви не станете поки дідусем, пане Берк... І Зоря дуже переживає. Вона почала наодинці пити. Такого за Вербицькими зроду не водилося. Вони витривалі, але ж не всесильні. Ось тепер я розповів все, як було.

Труш замовк і дав можливість говорити старому Берку. А той, коли почув про втраченого внука, знову взявся за серце:

– Матір Божа! Владе, чому в житті легше заробляти гроші, ніж бути просто щасливим? Я за своє життя на це питання так і не відповів. А після Вашої розповіді взагалі сиджу немов колода. Зізнаюсь, що Джо теж повернувся на грані й не витримав та полетів світ за очі. Наразі він в Намібії. Ми там добуваємо камінчики й він інколи телефонує та сухо говорить зі мною, наче неживий. І це ж він ще не відає про нашу спільну трагедію! А як почувається бідолашна Зоряна?

– Господь милосердний, пане Берк. Вона не постраждала, було лише кілька синців. А за дитинкою страшенно сумує. Я не знаю, що робити. Ви старший, пане Ріхарде, підкажіть. Бо вона гине!

– Я зрозумів і вихід бачу лише один. Відразу буду телефонувати Джо та все йому розповім. Спробую викликати та наполягатиму на їх неодмінній зустрічі. Звісно це дві неприступні фортеці, але ж треба щось робити, доки не пізно. Я теж бачив, що їх Кохання справжнє. Тому не можна втрачати жодного шансу, доки він існує. Дякую Вам, шановний пане охоронцю, що відкрили мені нашу біду. І ще одне. Я проплачу цю розмову, без заперечень. Ви зробили дуже важливу справу, тому я просто зобов’язаний хоч якось відповісти. Це Ваш постійний номер? – поцікавився старий Берк.

– Так, сер. Дякую! Я завжди на зв’язку. Але ж безпека у Вас супер'якісна! Не буду розповідати, як я вийшов на Вас. Скажу лишень, що це було доволі важко, – зізнався мільярдеру Труш.

– Трохи є такого. Та й Ви, як бачу, настирливий чоловік. Не дарма батько нашої принцеси довірив Вам охороняти її по життю. Що ж, не будемо втрачати ні хвилини. Відразу розшукаю сина і результат Вам сповіщу. Знаєте, я дуже сумую, що не став поки дідом, але може ми це виправимо, пане Владе? Залишаймося на зв’язку!

Труш тяжко зітхнув і кинув трубку на сидіння. Він спеціально заїхав на якийсь пустир, щоб ніхто не заважав йому викласти всю цю історію старому Берку, чітко й доступно. Думав: хто його знає, який той дідусь? Але «дідусь» виявився навіть кмітливішим за молодого Берка, бо відразу зрозумів, що треба діяти.

І тепер залишається лише чекати, доки батькові слова подіють на гонористого Джорджа й він з’явиться на зустріч до Зоряни. А ще потрібно щільно й уважно слідкувати за нещасною, щоб окрім пияцтва, вона не втнула чогось іншого.

Розділ 22. Сни

З того часу, як Труш заборонив моє спілкування з солоденькою пляшкою, спати я почала тривожно й непривабливо та знову бачила сни. Всі ми знаємо, що будь-яка нічна нісенітниця, доки верзеться, здається людині геть правдоподібною. Та вранці або нічогісінько не пам’ятаєш, або розумієш, що під час демонстрації того «кіна» мозок точно відпочивав.

Мій добовий графік, не дивлячись на будь-які обставини, за останній десяток років не змінився. Наче той робот я виконувала зранку одні й ті ж процедури, в одних і тих де місцях. За винятком кількох днів на Женевському озері. Зрозуміє мене той, хто уважно слідкував за розвитком нашого стрімкого роману з чарівним швейцарським мільярдером.

От і сьогодні, збираючись на комбінат, я працювала руками й ногами. А доки голова була вільна – аналізувала те, що приверзлось. Не відкрию секрету коли скажу, що закохана жінка, котра тупо відкидає думки про свого чоловіка вдень – вночі стає нормальною. Він сниться їй, жаданий і близький, та живе в кожній її клітинці.

Так було й зі мною. Вдень я вперто проганяла всі натяки на мрії про Берка, але вночі він був зі мною таким, яким малювала його моя підсвідомість. За цей страшний час розлуки ми побували з ним серед найвіддаленіших світів та кохали красиво й неймовірно. Ось тільки вранці, після подібних снів, я хотіла напитися не міцної кави, а отрути чи хоч би чогось сорокаградусного. Але мене кликав обов'язок, а йому леді-бос була найвірніша.

Навіть у службовому авто, по дорозі на комбінат, я аналізувала сьогоднішній сон та ніяк не могла від нього здихатися.

– Босе, що знову відбувається? – наблизився Труш й наче той сторожовий пес, обнюхав мене. Власне так (між рядків) і читався його статут охоронця. – Я їй розповідаю про нашу вранішню суперечку з Танькою, а вона сидить наче та ніжка Буша до розморозки. Ти чого?

– Владе, я тебе слухаю... – спробувала зробити розумний вираз обличчя я, а він тільки тяжко зітхнув і сказав дивне:

– Коли б уже скоріше!

– Ти про що? – тепер відтанула я, бо ця фраза ніяк не вписувалась до попереднього тексту.

– Так, ні про що. Саньок, вези нашу пані відразу до третього цеху. Там її італійці зачекалися. Розпрощатися хочуть з самого ранку.

І дійсно команда спеціалістів з компанії «Danieli», що закінчила роботи з реконструкції аварійної печі, відлітала сьогодні додому. Від їх оперативної, невтомної та суперпрофесійної роботи я була просто в захваті. Тепер наша колишня «старенька» стала новітньою й жодна з побудованих набагато пізніше печей не могли зрівнятися з її модернізацією. А головне, на печі була встановлена така сувора система безпеки, що при будь-якому відключенні її – пів комбінату про це чули. Таким нововведенням я тішилася найбільше, адже як виявилося, ніколи не знаєш: що прийде до голови на перший погляд освіченій людині.

Ось на цьому доброзичливому рівні ми й розпрощалися з веселими італійцями і їх повезли до Борисполя вкрай задоволених. Гарячі італійські хлопці запрошували мене в гості, а я кивала й залишалася десь далеко серед своїх думок.

Тому коли ми з Владом удвох зайшли до ліфта, щоб піднятися в адмінкорпус, Труш безцеремонно схопив мене за обидві руки, а потім ще покрутив туди-сюди моєю головою...

– Майоре, ти зовсім здурів? Може мені роздягтися та продемонструвати, що я не ховаю пляшку в бюстгальтері? Що це ти наразі робив?

– Нічого! Йди собі керуй, а я поїхав за ліками для малих, якщо не буде інших наказів, – збурено відповів мені охоронець.

– А чого ти не сказав, що Коля й Оля хворіють? Звісно їдь, – знизала я плечима.

– А ти б мене почула? З кожним днем ти все глибше провалюєшся в якусь прірву, що вже навіть я побоююсь. Танька давно дістає, щоб я знайшов тобі хорошого психолога. Та я з війни терпіти не можу, коли вони насильницьким способом порпаються в голові. Й думаю, що ти теж їм не віриш. Все, на зв’язку! Через годину буду, – закінчив свій охоронний ескорт на вході до моєї приймальні Труш та кроком професійного військового помаршував до сходів.

Якщо хтось не зрозумів, так само як я, то в ліфті янгол-охоронець шукав на моєму тілі слід від голки. Звісно, як людина, що побувала в пустелі – він знав багато способів проникнення наркотичних засобів в тіло людини. Але коли бачив мене вранці такою неадекватною й нічого не відчував на нюх, знаючи мій душевний стан намагався переконатися, що все в нормі хоча б таким грубуватим способом.

В директорському кріслі, на якийсь час, мене перемкнуло на роботу. Я заглянула у свій денний графік, подивилася звіти нічних змін, спробувала розібратись у поданні-калькуляції від фінансиста. А потім кинула її й заплющила очі, бо думки були лише з Ним.

Мої сни про Берка завжди збурені й гарячі та часто на екстримі, але сьогоднішній – перевершив усі попередні. Мій коханий мільярдер лежав посеред якоїсь пустки: чи то на піску, чи висів у повітрі, я не розуміла. Я ж кажу – сон! Але він був нерухомий, лицем вниз й абсолютно один... Я намагалася дістатися до нього, щоб допомогти. Кликала, але власного голосу не чула. Я розуміла, що Він мертвий і це вбивало мене теж! Так, я була зла на Нього та прогнала геть, але ж Він весь час жив у мені й допустити думку про його загибель – було рівноцінно власній смерті.

Ось як стверджувати, що сни то дурниця? Адже з різницею в тисячі кілометрів, там нижче екватора, в палкій і сонячній Намібії водні трударі, що добували алмази – починали свій робочий день доволі рано. Власне часто вони починали його ще вночі, коли гаряче африканське сонце своїми нещадними променями, не так заважало працювати. Взагалі під водою сонця й так небагато, а на суднах ловці алмазів встановлювали потужні ліхтарі.

Дайвери з групи бушменів, що працювали на шельфі, спочатку косо поглядали на високого спортивного чоловіка, що дуже відрізнявся від них статурою й навіть поведінкою. Але лише спочатку! Доброзичливий мільярдер швидко потоваришував з цими невеличкими, але неймовірно відважними водолазами й частенько забував з ними, під водою, про всі свої негаразди та цілий світ.

Там, на глибині працювали лише взаємовиручка й злагодженість та Buddy Phone – пристрій для бездротового зв’язку між судном і дайвером. Він був незамінним для того, щоб сповіщати команді нагорі про знахідки та їй підйом, ну й звісно про стан самого дайвера.

Хтось може припустити, що видобувачі скарбів у далекій Африці ніякі не профі, але ця думка хибна! Майстерність таких людей відшліфована до найвищого рівня. А новачків у галузі просто не існує. Тому, коли пристрій Джорджа не відповідав кілька хвилин – син Адівлані спочатку перевірив. Потім занервував, бо все-таки батько наказав прискіпливо слідкувати за шановним швейцарським гостем. Але коли лік хвилин пішов не на користь пірнальника, чоловік миттю відрядив вниз відразу кількох досвідчених дайверів...

Звісно на шельфі не було ніяких глибоких впадин, але заплутатись в прибережній рослинності чи мотлоху або зачепитись за шматки коралів – елементарно просто. Тому треба було впевнитися й рятувати!

З води молодого Берка витягнули непритомним. Йому відразу зробили прямий масаж серця й одягли нову кисневу маску. Це дайвери автоматично робили всім, хто у воді втрачав свідомість. Та цього разу - вони не жарт запанікували.

Слава Богу, «потопельник» Джордж Берк скоро закашлявся й почав приходити до тями. Його погляд ще був туманним, але як тільки з нього зняли маску, чоловік весь час повторював одне й теж: «Зоре моя... Зоряно...»

Розділ 23. Повернення блудного сина

Старий ювелір Ріхард Берк підходив до будь-якої справи виважено та вдумливо. Тому після розмови з українським охоронцем Владиславом Трушем готував для сина цілу промову та вже збирався телефонувати до Намібії, але не встиг.

Його постачальник дорогоцінної сировини, бушмен Адівлані, випередив мільярдера й сам зателефонував та був схвильований до глибини душі.

– Вельмишановний пане Ріхарде! Дуже Вас прошу: зніміть цей важкий камінь з мого серця. Днями нас всіх тут ледве інфаркт не вхопив. З Вашим сином на шельфі сталася дуже неприємна пригода і я не хочу й не можу більше відповідати за таку поважну персону. Пірнальники його вчасно підняли на поверхню й наразі з паном Джорджем усе добре. Але все одно дуже прошу Вас: заберіть! Навіщо мені відповідати перед Богом та Вами за безпеку й життя молодого чоловіка?

– Що? О, Господи! Адівлані, з ним точно все добре і де він? – тепер все частіше хапався за серце старий Берк.

– Клянуся, пане, все добре! Але ж Ви, шановний, знаєте цю молодь. До робіт під водою хлопці його не допускають. Та хто знає, що ще викине дурний молодецький адреналін? Вибачте на слові! – бідкався знайомий африканський колега.

– Я зрозумів. Не хвилюйтеся, дорогий Адівлані. За порятунок мого малого я Вас щедро нагороджу, обіцяю! А йому зараз же буду телефонувати. І навіщо я тільки погодився на його подорож туди? Наче б він мене послухав... – нарікав на свою тяжку батьківську долю закоханого шибайголови, старий мільярдер.

Ріхард Берк зручніше вмостився в кріслі та невідкладно натиснув контакт сина.

– О, татку, привіт! Що вже донесли тобі про потопельника? Я ж їх просив... – награно веселився Берк-молодший.

– Сину-сину! І чому ти в мене такий дурний? У справах розумний, але в забавах - шалений та нестримний. Хочеш все спробувати у житті? То повертайся швидше додому. Тут теж знайдеться чим збурити адреналін, – загадково почав батько.

– Що ти маєш на увазі, тату? Мама знову дістає тебе? Так ви ж здається вже у всьому розібрались? – припустив найпростіше молодий Берк.

– Ой, Джо! Як виявилося, то була лише перша ластівка. А потім понеслося, наче сніг з гори. Твоє неймовірне кохання, потім розрив, оцей твій дурнуватий вояж до Африки. А тепер ще й з України зателефонували. Та доки я прицінювався: як ліпше все подати – ти мене старого своїми пригодами випередив...

– Що сталося в Україні? Вона жива? Таточку, говори!!! – закричав в трубку Джордж так, що старий аж відсунув апарат трохи далі від вуха. Супутниковий зв’язок інколи неймовірно якісна штука. Тому пан Ріхард продовжив:

– Бачиш, синку, ти й сам усе зрозумів: про кого йде мова. Тому, прошу тебе, забудь свої образи та кидай екстремальні розваги. Повертайся додому, будемо якось залагоджувати вашу проблему.

– Як? Тату, вона мене бачити не хоче! Що її заручницею до Швейцарії привезти? Я на все згоден, але ж гордячка й слухати мене не буде, – тепер забув про веселий тон молодий Берк.

– Та ти до кінця дослухай! Оті ваші дитячі розбірки, щодо двійника, вже не на часі. Сталося дещо важливіше й сумне. Дівчина поїхала від тебе додому вагітною нашим спадкоємцем. Вона сильна й вирішила залишити дитинку, хоч сповіщати заборонила. Та доля взяла своє! Чужа дитина виїхала на перехрестя дороги й Зоряна врятувала її, ціною нашої крихітки...

– Господи, тату! Я вилітаю... Що з нею тепер? – стинання закоханого іноземця чуло, скоріше за все, пів намібійського узбережжя.

– Та не смикайся ти! Все обійшлося, Зоряна не постраждала. Її охоронець сказав: кілька синців. Але душа дівчини, звісно, кровоточить. І я міг би скоро стати дідом! Джордже, така біда, що й не сказати,– тепер тужив Ріхард Берк.

– А що відносно охоронця? Якого хріна вона сама вела автомобіль? Це так він її захищає? А ще на мене бочку пер, – понесло молодого.

– Цього він мені не говорив. Прилітай і сам у нього спитаєш. Головне, щоб ви з дівчиною помирилися, а природа візьме своє. Я, наприклад, навіть дуже радий, що у вас так швидко малятко зробилося. Значить, їх у вас буде багато. Це головне! – зализував рани сина старий та хитромудрий вовкулака-мільярдер.

Виходило, що одна біда може перекрити собою іншу. І не треба вже тягнути молодого Берка віжками додому. Після такої артпідготовки він миттю прилетить сам та, не роздумуючи, помчить миритися зі своєю українською квіткою. Пан Ріхард навіть задоволено посміхнувся й вимкнув телефон.

І Джордж дійсно не забарився. Він з’явився спочатку у себе вдома, на Женевському озері. Трохи поплавав у басейні, трохи пожурив колектив прислуги маєтку, а потім поїхав до батька у Ньйон.

– Привіт, мій синочку! Який же я радий, що ти послухався й прилетів. Нащо тобі ті діамантові шельфи, коли тебе в Україні чекає справжнє диво? Бери швидше свій розум і серце та лети розтопити душу нашої майбутньої пані Берк. Ти ж це так добре вмієш робити! – натякав пан Ріхард на те, що його Джо, коли захоче може зробити з жінки покірну істоту та підкорити собі. Але не МЕНЕ...

Вперте створіння, з мільярдними статками, послухалося батька. Джордж взяв зі сховку на Женевському озері каблучку, котру я прийняла від нього як наречена, причепив її на свій товстий золотий ланцюг на шиї, та й вилетів до Києва.

Бориспіль зустрів швейцарського магната, як він це добре вміє: гамірно, напористо й життєрадісно. Бо жодний європейський світ ні за що не зрівняється з колоритом центрального українського аеропорту! Зі щирістю неймовірно заводних перевізників, що говорять усіма мовами світу, хоча володіють лише суржиком ближніх сіл. Або унікальною можливістю дарувати одночасно гарячу українську гостинність, разом з тихим підрахунком: що ще можна взяти з багатенького іноземця та залишити на згадку про себе найкращі вітання, разом зі щербинами на зубах від побитих столичних доріг!

Джорджа Берка сьогодні не зустрічала усміхнена наречена й він винайняв собі дорогущий номер в готелі «Хрещатик». За такі кошти він звісно бачив і кращі номери, але наразі було не до порівнянь. Він обов’язково повинен якось вийти на зустріч з жінкою, заради якої сюди прилетів. Заради якої, з деяких часів, ладен на що завгодно – тільки б повернути те блаженство, що відчував у її палких обіймах. Після всього, що він дізнався, Джордж-Ріхард Берк був точно готовий втратити свою свободу та стати законним чоловіком норовливої української красуні, котра скорила його багатогранний та шалений світ.

Розділ 24. Кохана жінка

Коли Труш привіз мене додому – вже сутеніло. Вересневі дні ставали все коротшими, а вечори сірими й сумними. Та випивки мені більше не хотілося. Й хоча страшний біль нескінченних втрат нікуди не подівся, він притупився і тепер сидів у мені, наче якась невиліковна хвороба. Мабуть, це дивно та тієї нетривалої згубної звички я позбулася самостійно, без будь-яких «спеціалістів».

Просто мені стало дуже соромно перед дівчинкою, що вистояла, коли втратила єдину рідну людину та поринула у безжальний світ грошей і заздрощів. Котрій треба було постійно доводити, що вона гідна важкої роботи, закордонних зв’язків та може боротися з підступною підлістю навколишнього світу. Маленькій Зоряні не годиться бути слабкою, адже вона сильна доросла жінка. Так, інколи їй страшенно не вистачає захисту, міцного плеча та звичайного доброго слова, але пані Зоряна Вербицька не має жодного права на слабкість чи сльози. Це не її стиль!

Ми вже вибралися з авто та підійшли до високої хвіртки мого двору. Я набрала код, а Труш якраз захоплено розповідав: як Коля й Оля мірялися у кого більше зубенят і та розповідь була дуже смішною. Інколи дітки для висловлення своїх думок знаходять такі прикольні фразочки, що дорослому зроду не прийде до голови. Саме тому звучить це завжди весело.

Від нашого руху у дворі почало розгоратися світло симпатичних енергоощадних ліхтарів. Аромат ще квітучих троянд додавав ефекту домашнього затишку... Але раптом нам назустріч вийшов Він!

Без свого супердорогого костюма, у звичайних джинсах та Лакості, з накинутою на могутні плечі легкою шкіряною курточкою - стояв містер мільярдер, зірка європейського ювелірного бізнесу та сходинки Форбсу. Шоколадний африканський загар додавав чарівному Джорджу Берку ще більше шарму й чоловічої краси. Він застиг, наче невеличка кам'яна брила та не давав нам пройти...

Я й сама завмерла на місці та не могла втямити: це сон чи дійсність? Звідки він тут узявся? Така думка приходила мені до голови кожного разу, з нашої першої зустрічі в ювелірці. Дійсно, містер Берк умів з’являтися раптово й неочікувано, це факт!

Дурне питання: як він потрапив на територію, ми з Трушем пропустили. Я ж не встановлювала по периметру паркану 220V. Хоча хтось з сусідів, в запалі після крадіжки, допускав такий варіант.

По інструкції мій охоронець повинен був миттю вивести порушника особистих володінь за територію, але Влад стояв позаду мене й тихо посміхався.

– Що мільярдере, не сидиться тобі посеред світів? Весь час тягне до України? – спокійним, навіть приязним тоном запитав у незваного гостя Труш й здавалося, що наразі вони знову почнуть брататися.

– Навіщо ти приїхав? Між нами все скінчено! – намагалася бути спокійною я, але безжальна магія його погляду змушувала забути про нестерпний біль.

– Та невже? Леді-бос сильна й незворушна. Одноосібно вирішила, що я не маю права знати про нашу спільну трагедію? – він підходив все ближче й говорив доволі грізно, але дивився з такою ніжністю, що мій традиційний гонор зник. Варто було Йому з’явитися і світ навколо знову ожив…

– Владе, твоя робота? – не обертаючись до охоронця, ще доволі сухо запитала я, хоч відповідь була очевидною.

– Я, мабуть, піду. Ви вже тут якось і без охорони розберетесь, – дав іншу відповідь на моє запитання Труш та, не чекаючи згоди, швидко пішов на вихід.

А ми обоє стояли загальмовані й не могли поки прийняти жодного рішення. Кидатись в обійми – я б не дозволила. Адже леді-бос була ще страшенно ображена. А кричати й лаятись про минуле – було вже запізно. Вся та дурня промайнула, наче примарна тінь і зникла. Тому ми просто утопали в очах одне одного й розмовляли саме ними. Всі ж кажуть, що очі то дзеркало душі. Ось ми й пропускали через те дзеркало весь наш біль.

Але для таких рішучих людей, як ми, пауза вже дещо затягнулася. Тому Джордж наважився й зробив ще один крок. Він обережно доторкнувся обома руками до моїх рук, десь на рівні ліктів. А я не знайшла в собі сил відштовхнути Його. Від цього ніжного дотику коханої людини все моє тіло пронизав ще нестерпніший біль і я заплющила очі та майже перестала дихати.

– Зоренько ясна, візьми мене назад у своє життя, бо без цього власне мені не непотрібне... – почула я неймовірно рідний тихий грім його голосу та вже не могла чинити спротиву. Але від його лаконічного прохання біль спалював мене ще глибше.

– Навіщо я тобі? Ти можеш підкорити своєю владою будь-який світ і взяти собі кого заманеться, – тупила я в стилі свого характеру, а він знав про це й лагідно продовжував:

– Та навіщо мені без тебе той світ? Я вже подивився в очі темряві. А потім знову повернувся, щоб бути поруч лише з однією Зорею всіх світів і моєю єдиною коханою жінкою... Прости, що не зміг вберегти наше Щастя й наше перше маленьке Диво. Дай мені можливість виправитись та довести, що я буду гідний нашого Кохання і родини. Тільки цього прошу!

– Ти знаєш про... Що значить «подивився в очі темряві»? Що з тобою було? – розхвилювалась я й поступово, самотня та дуже горда жінка, починала нагадувати нормальну й живу.

– Потім розповім. А ти мені розкажеш про нашу спільну біду. Ми так багато пропустили в розлуці, – тихенько пестив він мої плечі, а потім хитро попрохав: – У тебе не знайдеться водички? Сушить після перельоту, салон був чадний...

Я тяжко зітхнула й розуміла, що як тільки ми перетнемо поріг мого дому – далі поринемо у той світ, що вже жив між нами й залишимося в ньому назавжди. І зворотного шляху не буде! Та я лише цього й хочу!!! Жити в Його обіймах, дихати Ним до забуття, до нескінченності.

Я мовчки відімкнула двері, поставила сумку, пішла до кухні, взяла келих, наповнила водою й хотіла подати гостю. Та ввічливий швейцарець вирішив мені допомогти. Він пройшов за мною і, дивлячись своїм неймовірно прекрасним поглядом в мої схвильовані очі, дійсно попив води. А потім поставив склянку на стіл і вперше після вбивчої розлуки оповив мене своїми сильними жаданими руками. Я застогнала від насолоди й принишкла, наче боялася сполохати те, що відчуваю. Дуже обережно горнулася до його гарячих пульсуючих грудей і блаженно посміхалась, а з очей вже давно текли щасливі сльози.

Берк продовжував огортати мене собою, а я тонула в Його теплі й молилася всім святим, щоб ці солодкі відчуття ніколи більше не залишили НАС. Джордж цілував мою дурну голову й не говорив ані слова. А навіщо? Хіба треба було ще щось казати? Нас і так вже повністю поглинула п’янка насолода поєднання світів, душ, тіл, життя – навіть стоячи тут посеред кухні.

Дивно, але тепер мій гість легенько відштовхнув мене й від такої несподіванки я ледве не скрикнула. Та мій єдиний зняв з шиї свій дорогий ланцюг, розстебнув і взяв до рук мою іменну каблучку.

– Здається це твоє. Я хочу, щоб воно було на місці. Дай пальчика, моя кохана наречена. Нехай ще трішки посумує. Я тут приготував для нас сюрприз, якщо ти звісно не відмовишся носити, – його чарівний голос звучав у всій мені та байдуже було, що Берк запропонує. А він відкрив сторінку на телефоні й показав... обручки!

– Ця пара – моя остання робота. Там в Африці дуже спекотно і я працював уночі, щоб відволіктися найпрекраснішими думками про наше майбутнє. Інколи здавалося, що я просто несповна розуму, адже ти прогнала мене, а я сподівався і все одно мріяв та молився...

Він говорив своїм оксамитовим голосом і з кожним почутим словом у мене всередині, одна на одну, котилися збурені хвилі Щастя. Їх було так багато, що перелічувати я не буду, бо просто не стане часу. Скажу лише, що в душі вже бушував цілий океан. Я не витримала і приклала пальця до його шовкових вуст та покірно попросила:

– Мовчи. Дурна була. Прости... Не проганяла я тебе. Не можу. Я не жила без тебе, так само як і ти, – і тепер підставила пальця, щоб каблучка опинилася на своєму законному місці. Ні, не на законному – на власному, на єдиному, на природному. Більше ніколи її не зніму й, доки жива, не віддам нікому!

Перенасичений задоволенням магічний погляд мого мільярдера спалахнув вогнями феєрверка, котрий в день наших заручин квітнув над його маєтком. Він тяжко, але солодко зітхнув, примружив ті хитренькі очі й прошепотів:

– Ось так. Тепер можна дихати далі. Я не відриваю тебе від справ? Ти ж тільки прийшла, а я тут зі своїми іграшками причепився.

– Чому ти такий же жорстокий, як я? Для рівноправ’я, так? Які у мене можуть бути справи, коли я вже знову не просто існую, а живу в тобі? – відчувала я неймовірне блаженство, що наближається й танула від очікування.

– Так, пані, ми однакові. Саме тому не маємо кордонів ні тіла, ні душі... Я так нестерпно хочу мою Зореньку відчути всю-усю! Прошу: дозволь я буду головним в цей вечір? – таємниче заглянув у мої очі неперевершений звабник, а я не розуміла, як ще тримаюся та пояснила:

– Не хочу вечір. Хочу кожну мить, усе життя, до краплі, до клітинки. Завжди належатиму одному тобі. Вже все, згоріла в пеклі горя леді-бос. Віднині та довіку твоя раба, мій божевільний мільярдере...

І не відриваючи погляду від його потемнілих, до нестями збуджених очей, я поцілувала каблучку, а потім потягнулася до Нього всім тілом. Мій Берк знову поривчасто зітхнув і, як тоді вечірню сукню, тихенько скинув з моїх плечей вже зайву наразі курточку.

ХЕПІ-ЕНД

Про весілля молодого європейського магната не писали хіба що ліниві або дуже віддалені таблоїди світу. Рейтинг компанії Chеopard миттю злетів, а продажі весільних прикрас почали приносити небачені прибутки. Через це наше гучне весілля та навіть насичена кругосвітня подорож стали доволі непомітними для родинного бюджету.

Але все по-порядку. На пишній галявині маєтку, біля Женевського озера, нас вінчав католицький єпископ. І хоча наречена була християнкою, після підписання деяких паперів – мені було дозволено стати однією з головних учасниць цього неперевершеного дійства.

Арка з біло-рожевих квітів та доріжка для наречених вся обсипана пелюстками півоній та троянд – виглядала казково. А коли я побачила кількість стільців для гостей, взагалі подумала, що не витримаю процедури. Та якщо Зоряна Вербицька дожила до цього моменту у своєму складному й не дуже веселому житті, то стати серед такої краси леді Берк, вона вже якось зуміє.

Тільки того урочистого дня я познайомилась зі своєю свекрухою та землячкою Оленою Білоус, прізвищем якої в нашу першу зустріч представився мені Коханий. Жінка звісно мала чарівні риси обличчя справжньої українки: великі сині очі, ніжну рум'яну шкіру та гнучкий, непідвладний часу стан. А ще доброзичливу й жартівливу вдачу, котрих не можуть стерти з нашої душі ні проблеми, ні вік.

Не хотілося б шикувати сукнею, але витвору мистецтва, котрий створив на замовлення Берків один відомий французький дизайнер, що спеціалізується на весільному вбранні – я точно недостойна. Знаєте, страшенно хотілося відразу похизуватися тією красою перед нареченим, та я на гарматний постріл не допустила його, бо ще з часів двійника-кривдниці, стала страшенно забобонною. Цей шедевр бачили на мені лише кілька служниць і Танька, що зі своїм Владом та діточками вже прибули на наше з Коханим свято.

До вінця, гордо й піднесено, вів мене тато Джорджа – пан Ріхард. Він сказав, що не може допустити аби його прекрасна донька відчувала себе, по дорозі до вівтаря, самотньою.

Та яка там самотність? Я навіть не знала, що у родини Берків стільки високопоставлених знайомих та рідні в усьому світі. В першому ряду сиділи кілька справжніх принців і лордів та арабські шейхи. Звісно за часів свого керівництва металургійним комбінатом я звикла до публічності та високих манер, але сьогодні виглядала, як годиться нареченій, збудженою й страшенно розгубленою.

А неперевершений спадкоємець ювелірної династії Берків вийшов до гостей осяяним і казковим. Для мене Коханий у будь-якому вигляді був жаданим та чарівним, але цей білосніжний фрак та золотава краватка додавали його оксамитовому погляду такого неймовірного блиску, якого я ще зроду не бачила...

Він привітно вклонявся запрошеним та здавалося скоро вибухне від Щастя. А коли зазвучали фанфари й пан Ріхард неквапливо повів мене до арки молодят – Джордж стояв майже не дихаючи й танув у мені отим своїм всепоглинальним хижацьким поглядом. Я тремтіла, наче вісімнадцятирічна, але ж повинна була витримати це божевільно прекрасне дійство.

І коли той сивий дідусь, у єпископській тіарі, закінчив свою промову та дозволив сказати нам кілька слів – я була готова втратити свідомість. Та мій прекрасний принц весь час підтримував мене поглядом, а коли ніжно доторкнувся вустами до моїх губ - подарував нові сили. Тепер ми стали чоловіком і дружиною перед Богом і людьми...

Далі був банкет та величезний красивий торт з такими ж ніжними квітами. Був танець молодят на галявині, якісь неймовірні промови й побажання, а я ледве трималась на ногах і не знала чи доживу до кінця урочистості? Та ось мій єдиний, тепер законний Чоловік раптом схилився до вушка й попросив:

– Зоре моя небесна! А давай вже втечемо з цього збіговиська геть!

– Я згодна! – посміхнулась я йому й дійсно була згодна з ним на все на світі. З кожним прожитим днем, я кохала Його все більше й більше і мені не потрібні були його прийоми багатіїв та складні схеми рахунків, а лише неймовірні карі очі, що тонули в мені кожної ночі та вдень. Більшого мені не потрібно!

Про свій металургійний бізнес, в який я вклала багато сили й кращі зі своїх молодих років, можу сказати наступне. Десь через місяць після весілля я, з легкістю, продала його одному багатому конкуренту. Адже мій Коханий миттю заборонив своїй дружині продовжувати її «робітничу» діяльність.

І будь ласка не зітхайте ті, хто скаже, що я втратила свою гордість та автентичність. Нічого подібного! Леді Зоряна Джордж-Ріхард Берк навіть якби її порізали на маленькі шматочки – кожним з них дихала б і належала лише одному на світі. Беззаперечно й абсолютно вільно віддавала йому всю себе, бо він її Обраний навічно!

У кругосвітній подорожі ми побачили багато цікавого та зустріли купу дивовижних людей, а ще я відкрию Вам одну маленьку таємницю. З подорожі ми привезли, в мені, ДВІ краплинки нашого неймовірного Щастя. Й ці крихітні створіння вже починають трохи мучити мене. Та я на все згодна! Час летить доволі швидко і в належний день ми з Коханим побачимо оченята відразу двох своїх маленьких діточок.

Особисто я хочу хлопчика з чарівними карими та дівчинку з синіми очима. Але ж рішення прийме Господь і ми з ним будемо точно згодні, бо в будь-якому випадку наша з містером Берком прекрасна подорож продовжиться й ні за що не потьмяніє!

А якщо цю мою розповідь читали жінки, котрі ще чекають на свого Судженого – я щиро бажаю кожній: одного разу зайти за подарунком у звичайну ювелірку й зустріти там свого єдиного принца. Я не бажаю такої боротьби та випробувань, через які пройшли МИ. ПРОСТО НЕХАЙ ВАШЕ ЖИТТЯ НАПОВНИТЬСЯ ЩАСТЯМ І НІКОЛИ ВАС НЕ ПОКИНЕ!!!