Ннеді Окорафор - Хто боїться смерті

дядько віддав мене в учні до чаклуна на ім’я Даїб. Гадаю, я мав бути за це вдячний. Даїб часто їздив на виставки. Дядько казав, що колись він був військовим. А ще знався на літературі. Мав багато книжок… і всі їх зрештою знищили.

Мвіта насупився й замовкнув. Я стала чекати, коли він продовжить.

— Дядькові довелося благати Даїба, щоб він мене навчав, і заплатити йому… тому що я — еву. Я бачив, як дядько його благав. — Мвіті явно було бридко. — Накарачках. Даїб плюнув на нього і сказав, що зробив йому цю ласку лише тому, що знав мою бабусю. Ненависть до Даїба заохочувала мене навчатися. Я був малий, але ненавидів як дорослий чоловік на піку своєї зрілості.

Дядько так благав і принижувався не без причини. Він хотів, щоб я був здатен захищатися. Він знав, що моє життя буде важке. Життя тривало, роки минали не без приємності. Доки мені не виповнилося одинадцять. Це було чотири роки тому. У містах знову розпочалися криваві розправи, які швидко дісталися й нашого села.

Океке давали відсіч. І знову, як уже було раніше, вони програвали за числом та озброєнням. Але в моєму селі океке лютували сильно. Вони штурмували наш будинок і вбили моїх тітку з дядьком. Згодом я дізнався, що полювали вони на Даїба та на будь-яких пов’язаних із ним людей. Я казав, що Даїб колись був у війську, — що ж, там усе було не так просто. Схоже, він прославився своєю жорстокістю. Моїх тітку та дядька вбили через нього, через те, що він навчав мене.

Даїб навчив мене робитися нехтовним. Так я й утік. Побіг у пустелю і сховався там на один день. Врешті-решт бунти було придушено, а всіх океке в селі вбито. Прийшовши до Даїба додому в надії знайти його труп, я застав дещо інше. Посеред його напівзгорілого будинку лежав одяг, у якому я бачив його востаннє, розкиданий по підлозі так, ніби Даїб просто розтанув у повітрі. А вікно було відчинене.

Я зібрав, що зміг, і помандрував на схід. Я знав, як зі мною поводитимуться. Я сподівався знайти Червоний народ, плем’я людей, які не є ні океке, ні нуру й живуть у пустелі посеред велетенської піщаної бурі. Кажуть, Червоний народ знає неможливе джуджу[8]. Я був малий і зневірений. Червоний народ — це просто вигадка.

Дорогою я заробляв гроші дурнуватим чаклуванням — наприклад, примушував ляльок танцювати, а дітей — літати. Люди, як нуру, так і океке, спокійніше ставляться до еву, які корчать із себе дурників, танцюють або показують фокуси, — аби тільки уникали зорового контакту і йшли далі, закінчивши розважати. Тут я опинився лише випадково.

Мвіта договорив, а я просто сиділа мовчки. Замислилася про те, як далеко Мвітине село від залишків села моєї матері.

— Вибач, — сказала я. — Вибач усіх нас.

Він хитнув головою.

— Не вибачайся. Це все одно що казати, ніби тобі соромно за власне існування.

— Так і є.

— Не применшуй випробувань і успіхів у житті своєї матері, — похмуро сказав Мвіта.

Я втягнула повітря крізь зуби й відвела погляд, схрестивши на грудях руки.

— То ти хочеш не бути тут зараз? — запитав він.

На це я не сказала нічого. «Принаймні його батько не був чудовиськом», — подумалося мені.

— Життя не таке просте, — сказав він. І всміхнувся. — Особливо для ешу.

— Ти не ешу.

— Ну, тоді для будь-кого з нас.

Розділ 8

Брехня

Півтора року по тому я випадково підслухала розмову двох хлопців, які проходили повз мене. Їм було років по сімнадцять. В одного були синці на обличчі та перев’язана рука. Я читала книжку під деревом іроко.

— Ти так виглядаєш, наче тобі хтось на голову наступив, — сказав неушкоджений хлопець.

— Знаю, — сказав ушкоджений. — Я ледве ходжу.

— Кажу тобі, цей чолов’яга злий, він не справжній чаклун.

— О, Аро — справжній чаклун, — заперечив ушкоджений хлопець. — Злий, але справжній.

Вловивши ім’я, побіжно згадане у ніч мого Одинадцятого ритуалу, я нашорошила вуха.

— Гадаю, вивчати Великі містичні аспекти годен тільки той хлопака-еву, — сказав постраждалий хлопчина з великими мокрими очима. — Це безглуздо. Треба ж мати чисту кров, щоб…

Я встала й пішла геть; думки мені затуманила лють. Я сердито обшукала ринок, книжковий дім, навіть до себе додому зайшла. Мвіти не було. Я навіть не знала, де він жив. Це роздратувало мене ще більше. Вийшовши з хати, я побачила, як він чимчикує дорогою. Наблизилася до нього й ледве втрималася від того, щоб зацідити йому в обличчя.

— Чому ти мені не сказав? — закричала я.

— Не кидайся на мене так, — забурчав він, коли я до нього добралася. — Ти знаєш, що це безглуздо.

Я гірко розсміялася.

— Я нічого про тебе не знаю.

— Я серйозно, Оньєсонву, — застеріг він.

— Мені начхати на твою серйозність! — закричала я.

— Жінко, що на тебе найшло?

— Що ти знаєш про Великі містичні аспекти? Га? — Я гадки не мала, що то за Містичні аспекти, але їх від мене приховували і я хотіла негайно їх пізнати. — А… а як щодо Аро? Чому… — Я так розізлилася, що почала захлинатися повітрям. Я стояла мовчки й важко дихала.

— Ти… ти — брехун! — заверещала я. — Як мені взагалі тобі довіряти?!

Тут Мвіта позадкував. Я перейшла межу. І я кричала далі.

— Щоб про них дізнатися, мені довелося підслухати двох хлопців! Двох дурних, недолугих, звичайних хлопців! Я більше ніколи не зможу тобі довіряти!

— Він тебе не навчатиме, — з гіркотою промовив Мвіта, розвівши руками.

— Що? — перепитала я з надривом у голосі. — Чому?

— Хочеш знати чому? Гаразд, я тобі розповім. Сподіваюся, це тебе порадує. Він тебе не навчатиме, тому що ти — дівчина, жінка! — він кричав на мене зі сльозами гніву на очах. Ляснув мене рукою по животу. — Через те, що ти носиш отут! Ти можеш приносити життя, а з віком ця здатність переростає в щось іще більше, небезпечніше, нестабільніше!

— Що? — знову перепитала я.

Він сердито розсміявся й пішов геть.

— Ти надто завзята, — сказав він. — Фу, ти