Влада Клімова - Заручники істини, Влада Клімова

Тим часом в орендованій квартирі, нагорі, Артем ніжно обіймав маму своєї майбутньої доньки. Він розкладав на полиці холодильника те, що купив, а пухкенька Яна стояла, з квітами в руках, вдихала їх пахощі та милувалася своїм хазяйновитим коханим.

– Як Ви, маленькі мої? – попестив Лісогір животик дружини, що наче гарбузик тихенько ріс. – Скільки разів сьогодні штовхались?

– Та я не рахувала. Котику, давай я тебе годуватиму, – пригорнулась до грудей Артема Яна.

– А знаєш, Яночко, здається Топчій теж взяв курс на серйозні стосунки. Сьогодні знову на побачення побіг. Такий урочистий став і загадковий, навіть смішний! – вийшов з ванної Лісогір та докладно витирав руки, щоб обіймати своїх дівчаток найчистішими.

– Тьомо, ну хто ж на щастя заслуговує більше, ніж Женька? Дай Боже і йому перепаде солодкий шматочок. Не все ж тобі в наших обіймах купатись. Ось... Швидше йди сюди! Вже вітається з татом, – схопила вона руку Артема й він дійсно відчув, як його маленька крихітка штовхає зсередини маму.

– Яночко, а воно тобі не болить? – стривожено запитав коханий.

– Ні, Тьомо! Нехай собі бігає. Це навіть прикольно. Там поки її дім і воно намагається з нами спілкуватися. Сідай, у мене в духовці сьогодні твоя улюблена страва, – нахилилася Яна до плити.

– Квіточко, прошу тебе, давай я сам. Не стій так близько біля гарячого. Я вже зрозумів, що там м’ясні рулетики з грибами. Аромат від них чутно на весь поверх. Ото вже заздрять мені сусідські чоловіки! Хоча мені всі на світі чоловіки можуть позаздрити, – звабливо обійняв дружину ззаду Лісогір і весь танув від щастя.

Розділ 27. Замах

Вранці над горизонтом піднялося яскраве вересневе сонце. Сьогодні напарники й названі брати збиралися привезти на Заболотного дитяче ліжечко, яке зробив на замовлення один золотих рук майстер. Дядько Євгена Топчія працював на фірмі, де виготовляли вироби з деревини. І коли племінник розповів йому неймовірну історію кохання своїх друзів, той сам запропонував виготовити для їх дитинки ліжечко, достойне красивих стосунків.

Звісно ще можна було почекати та Артем з Яною погодились. Талановитий дядько закінчив свій шедевр і сьогодні друзі привезли красу до двору на Заболотного. Вікна квартири, де жили молодята виходили на інший бік, тому Яна не могла бачити цих подій, але нічого. Коли хлопці зберуть вдома ліжечко докупи – вона буде дуже рада.

Друзяки підперли важкі вхідні двері під’їзду та вже почали заносити ближче до ліфта окремі частини. А сувора консьєржка їм не заважала. Вона навіть підвелася зі свого крісла й слідкувала за роботою чоловіків.

Ось Артем нахилився до причепа за черговою деталлю ліжечка, а повз автомобіль швидко проходив якийсь незнайомий чоловік. Він витягнув руку з кишені й у ній на сонці блиснула сталь. Євген був зовсім поруч та все зрозумів. Він довго не думав і просто прикрив собою названого брата від смертельного ножа, що потрапив прямо йому в груди.

Як досвідчений водій-далекобійник Артем теж володів блискавичною реакцією. Він миттю вдарив доволі важкою деталлю ліжечка нападника по голові. Той захитався і в падінні Лісогір ще раз огрів його по потилиці. Зловмисник впав лицем вниз та поки не рухався. А з грудей вірного друга вже лилася кров! Артем зірвав з себе сорочку, склав в декілька шарів та міцно притис до грудей Євгена. Потім однією рукою натиснув виклик швидкої й назвав адресу та причину.

– Гей, Іванівно, де Ви? Миттю сюди! – тепер кричав Артем до консьєржки. – Жеко, тихо лежи, не рухайся. Зараз допоможуть... І чого ти завжди лізеш попереду мене?

– Таке в мене призначення, Тьомо... Тебе, дурня, рятувати... – почувся його тихий голос.

– Прошу, не відключайся! Он їдуть уже коновали. Не заплющуй очей... Дивись на мене, брате! – притискав повністю мокру від крові тканину Лісогір й підсвідомо молив Бога: не забирати до себе його найкращого друга.

З під’їзду вибігла та смілива дама, що не пропустила падлюку Жур через свій пост. Вона встигла десь взяти довгий рушник, підскочила до нападника й міцно та абсолютно спокійно зв’язала йому руки. Той майже прийшов до тями та намагався вивільнитись і підвестись, але бабця була бойова. Вхопила з причепа якусь дерев’яну частину ліжечка й гримнула:

– Лежи, наволоч, бо наразі як гахну, то жодний лікар не збере вже докупи твоєї дурної голови!

Слава Богу почулися звуки сирен швидкої та у двір заїхала медична допомога. Лікар вискочив і, побачивши скривавленого чоловіка, закричав до напарника:

– Ноші, Толику, ноші. Він ледве живий! Що тут сталося? Знову розбірки між сусідами? І чому Ви, без ножів, не можете просто поматюкатись?

Саме так медик зрозумів ситуацію, але це неважливо. Далі все відбувалося немов у тумані. Євгена завантажили у швидку й хотіли везти, але Артем попросив консьєржку залишитися з нападником та дочекатися на поліцію. Вона ж була майже свідком, а сам забрався до швидкої й не відпустив би руку Женьки ні за що в світі.

Так, він пам’ятав, що нагорі в чужій квартирі на них чекає його вагітна дружина, але ж це не навала ворогів! Тому Артем прийняв рішення їхати до лікарні з другом, бо той прикрив його від вірної смерті. Хто й навіщо це зробив наразі було зовсім несуттєво. Тепер важливо тільки одне: щоб Топчій жив! Далі вони розберуться.

А Женька виглядав дуже погано. Лікарі щось там вливали, слухали, говорили, а Лісогір продовжував товкти в голові лише одне: «Боже, зроби, щоб він вижив!»

У лікарні Євгена відразу забрали до хірургії на стіл і він ще залишався живий. Дівчина-медсестра принесла Артему медичну накидку. Але Лісогір до пояса був в крові друга. Він набрав консьєржку.

– Лідо Іванівно, що там у Вас? Поліціянти вже були? Де той гад, що мого брата покалічив? – тремтячим голосом запитав він.

– Все добре, Артеме. Приїхали, запакували, у мене свідчення взяли та й повезли до себе. Я записала для Вас усе на папері. А що там з Вашим братом? Я не знала, що він Ваш брат, – наговорила купу всього Іванівна, а в Артема страшенно розколювалась голова й виступили сльози.

– Дякую, Іванівно! Ви дуже сміливо себе вели. А Женька? Він мій брат по життю, але кращий ніж по крові. Ми з ним і не в таких колотнечах були... Я знаю, що він виживе! А до моєї квартири ніхто не приходив? – обережно поцікавився Лісогір, бо підозрював: звідки дме той смертельний вітер.

– Та яка тут сміливість? Я ж колись, від громадськості, ходила з міліцією на чергування містом. Отам інколи випадки були! А цей паскудник навіть не сперечався, відразу до їх машини поліз. До Вашої оселі, не переживайте, ніхто не підійде. Я правильно Вас зрозуміла? – запитала бойова бабця.

– Правильно, Іванівно. А ще, коли моя Яна буде кудись іти, що хочете робіть, але не випускайте. Скажіть, нехай у квартирі сидить. Зараз я зателефоную батькові й він до неї під’їде. Бо мені тут можливо прийдеться заночувати. Поки не скажуть, що з напарником все буде добре, я звідси не вийду, – навіщось пояснював зайве консьєржці Лісогір.

– Зрозуміла, Артеме. Тата я Вашого знаю, пропущу. А що з тими речами робити? Я ж їх сама не донесу, – виходить інколи сторонні люди бувають набагато добрішими за тих, хто офіційно вважається ріднею. І це, на жаль, теж життєва істина!

– Іванівно, я Вас дуже прошу погуляйте трішки біля під’їзду. Батько приїде та все до квартири занесе. Дякую. З мене торт і квіти. Ви просто неймовірна!

Артем не встиг зателефонувати батькові, як до операційної чомусь швидко побігли медсестрички та лікарі. Лісогір перегородив дорогу одному з чоловіків у формі та молив:

– Що скажіть, заради Бога! Йому гірше? Я не зможу цього простити собі... Він взяв на себе мій ніж...

Але лікар мовчки відсторонив Артема вбік й тихо відповів:

– Пане, не заважайте працювати! У нас там шість столів і на двох з них – майже приречені.

Лісогір перепросив і набрав батька. Він коротко пояснив, що й до чого, та дуже прохав не говорити тій страшній відьмі ані слова і якнайшвидше їхати до Яни.

– Добре, сину. Скоро буду. Я недалечко від Вас, в дорозі. А що з Топчієм? Він живий? – добивав запитанням Артема.

– Тату, відчепись! Прошу тебе, їдь охороняти мою родину. І занеси додому те ліжечко, нехай йому грець. Яні нічогісінько не кажи, просто щось придумай.

– Придумати? Для Яни? Як ти собі це уявляєш, сину? Вона ж у тебе пройшла таку біду, що розумніша за більшість жінок світу. Та не переживай, я справлюсь! Будемо чекати на добрі новини. Я вже майже на Голосіївському проспекті, – зітхнув Лісогір-старший та підсвідомо теж розумів, що все це відбувається зовсім не випадково.

Розділ 28. Буде жити

Поліна примчала до відділення як тільки Артем їй сповістив. Вона заскочила така збурена й нещасна, зовсім не тамуючи жіночих сліз:

– Господи! Чому? Він же казав, що хоче бути зі мною, а сам...

Дівчина ридала біля стіни й Артем наразі не знав: казати їй ту дурну кіношну фразу: «На його місці повинен бути я...» Чи ні? Краще вже потім. Тепер залишалося найстрашніше: чекати. Чого кажуть, що тяжко ще й наздоганяти? Яка дурня! Можливо й так, але немає нічого страшнішого, ніж стояти отут живим-здоровим та картати себе за те, що дуже рідна й смілива людина прикрила собою від біди й тепер бореться наодинці зі смертю. Чому? Адже вони раніше завжди все робити разом. Це несправедливо!

– Поліно, він Вам освідчився? – знову спробував щось інше, крім добивати себе думками, Артем.

– Так... Ми з Жекою хотіли подавати заяву до РАЦСу, а тут оце... Господи! Я не можу повірити. Він ще зранку мені телефонував та жартував, що спочатку допоможе Вам ліжечко скласти, а потім замовить для нас...

Дівчина продовжувала битися об стіну й Артем не витримав. Вперше, після зустрічі з Яною, він обійняв іншу жінку. Просто не міг дивитися, як ця нещасна тулиться до холодного бетону й не знає: як повернути до життя свого коханого?

Лісогір навіть не сподівався, що у цих двох так швидко розгуляється серйозний роман. Бо Женька нічого не розповідав. Таке було вперше у житті, щоб він від товариша щось приховував? Значить, точно це справжнє! Ось тільки не подумав та прикрив, а себе бідолашний занапастив...

Якось раптово відчинилися ті страшні сірі двері. З них вийшов дядько у стандартному хірургічному одязі й на його грудях були плями крові. Та він на це не звернув ніякої уваги, тільки зітхнув і стомлено вимовив:

– Буде жити Ваш товариш. Наразі можете йти по домівках. Завтра його побачите. А хто йому рану затискав? Ви?

– Так, – однозначно кивнув Лісогір.

– Добре зробили. Крові він втратив багато, але Ви його врятували. Молодець!

– Дякую, лікарю. Врятували його Ви й це головне. Просто ми одне без одного жити не можемо. До речі кров у нас однієї групи. Я хочу здати, – рвався в бій Лісогір.

– Хочете? Здасте. Але не зараз. Ви себе бачили? Голий і весь у крові. Зайдіть у нас вмийтеся та купіть собі в холі щось накинути. Потім – відпочивати. Все буде добре! Ще поживете в одному світі. Я тільки не розумію: хто його так? У нього були вороги? Хоча це вже не наші питання. Ідіть-ідіть! – наказав хірург.

Інтелігентна дівчина намагалася сперечатись, але медик був невблаганним і вони пішли. Тим більше, що вдома на Артема чекала схвильована та перелякана Яна, а їй це категорично заборонено. Лісогір зробив, як порадив лікар і скоро вже був під будинком на Заболотного. Він виконав обіцянку та приніс сміливій бабці квіти й тортика. Здавалося в будь-якій ситуації, наполовину сирота, міг виглядати врівноваженим.

Він просунув подарунки до віконця:

– Тримайте, це Вам. Дякую за допомогу, Іванівно. Що там, мої вдома?

– Так, Артеме. Все добре. Тато з Вашою дружиною не виходили. Я б не випустила, навіть якби просились. Ось записала для Вас поліційне відділення, куди того відморозка повезли. Вони взяли наші з Вами дані та казали, що будуть викликати. За гостинці дякую, але не варто було. Це ж моя робота: допомагати пожильцям. А як Ваш товариш, живий? – схвильовано запитала бабця.

– Слава Богу, так. Лікар сказав: буде жити! На сьогодні це головне. Ще раз спасибі Вам, шановна. Піду до родини. Колись мені здавалося, що в мене є лише він – той що наразі бореться за життя. Та поступово, саме з його допомогою, в мене з’явилася щаслива родина. Я перед ним в неоплатному боргу! – навіщось сповідався Лісогір та потягнув зморені ноги до ліфта.

Яна була заплакана й кинулась до Артема в обійми так, наче в лікарні рятували його:

– Тьомочко, але ж вони приходили по всіх НАС! Твій тато не хоче мені вірити, а я це відчуваю. Не вийшло довго ховатися від гада. Тепер Гребенюк нам життя не дасть...

Артем пестив її в своїх обіймах та розумів, що Яна скоріше за все, права. Він мовчки дивився в батькові очі й запитував поради. Але той лише кивав головою та знав, що прийдеться в усьому докладно розбиратись.

– Добре, хороші мої, я вже поїду! Вам треба відпочивати. Тяжкий був день. Яночка зморена та й тобі, синку, перепало. Не проводжайте! Завтра будемо думати: куди вас перевезти, – дбайливо промовляв Лісогір-старший. Тепер він завжди був таким.

– Дякую, тату! Ти дуже допоміг. Я страшенно боявся за Яну, бо не знав: чого ще чекати? – щиро зізнався Артем.

– Так. Гірше за все, коли не знаєш: звідки вдарять? І все одно, Яночко, намагайся триматися спокійніше. Моя внучка, вона ж не винувата, що у дорослих багато проблем. Обіцяєш? – до невпізнаності змінився старший Лісогір.

– Обіцяю, тату! – вирвалося у Яни, а Валентин Наумович як почув, від щастя аж закляк.

– Бачиш, малий, у мене тепер і донька є! Смілива та неймовірно гарна. Все, я пішов. Замикайтеся на всі замки! – навіть у такій скрутній ситуації радів за оновлену родину старший Лісогір.

Артем зачинив за батьком двері та тільки наразі побачив, що його штани теж у крові товариша. Він миттю скинув їх і попрямував до ванної кімнати:

– Яночко, ти лягай відпочивати. Я змию сьогоднішні страхіття та відразу прийду до тебе.

– Не хочу! Ти мийся, я постою поруч. Тьомо, я сьогодні злякалася більше, ніж будь-коли. Тварюка прислала когось за нашими життями, а підставився Женька. Господи, допоможи йому! – тяжко зітхнула майбутня мама та пестила свого гарбузика обома руками. – А як Полінка, тримається?

– Так! Вона примчала, перелякана до смерті. В ній я бачив тебе зі сторони, якби це сталося зі мною. Знаєш, Яночко, у них справді Кохання. Казала, що збиралися до РАЦСу, але Топчій як завжди мене прикрив... Та нічого, лікар каже, що з ним усе буде в порядку. Прогнав нас звідти. Ну, й робота у них! – взяв рушника Артем та почав розтиратись, а Яна дивилася на нього такими збудженими очима, що Лісогір не витримав:

– Я кохаю тебе й до нестями хочу... Можна мені побути дуже близенько?

– Так! – взяла його за руку дружина й повела до ліжка в одязі Адама. Вже в постелі Артем солодко впився в жадані вуста та обережно пестив шовк коханого тіла... Яна важко дихала і скоро повернулась до нього спинкою та сама взяла всередину його плоть.

Вона звабливо стогнала й легенько прогиналась, а Лісогір дихати боявся, бо вже кілька днів чекав на оці блаженні миті. Вагітна Яна стала ще палкішою коханкою, але ж здоровий глузд підказував трохи стримуватись. Мабуть, через сьогоднішні гострі переживання вона була неймовірно збуджена й отримала кілька бурхливих оргазмів, допоки щасливий Лісогір не заповнив її гарячим сім’ям. При вагітності звісно є деякі складнощі у виконанні нестримних бажань, але є й неоціненна перевага – можна скільки завгодно наповнювати кохану своїм теплом...

Розділ 29. Новини дня

Підлікована коханням родина Лісогірів, прокинулась від телефонного дзвінка. На годиннику була восьма ранку. Артем взяв телефон:

– Тато зранку переживає. Скоріше за все й не спав через нас. Доброго ранку, тату!

– Доброго, Тьомо! Я радий, що в тебе бадьорий голос та в нас нова біда...

– Яка ще, тату? – підвівся на ліжку Артем та ніжно попестив Яну по голові й закивав, щоб не боялася, бо її прекрасні очі вже були наповнені новим жахом.

– Ліну щойно поліція забрала. Сказали, що підозрюється в замаху на вас... Такого я навіть не припускав! А тепер думаю, що це може бути правдою. Останнім часом вона зовсім неадекватною була. Якщо виявиться, що дійсно так – куди мені з сорому подітися? Рідного сина... От чума!

Поки було незрозуміло: Лісогір-старший переживає за свою дружину, за сина з невісткою й онучкою чи за сором, яким давно наповнювала їх життя Ліна Жур, а наразі сама себе перевершила?

– Заспокойся, тату! Скоріше за все її обмовив той нападник. Бо вигляд у нього був такий, що вже сидів, а вони вміють викручуватися доволі вправно. Ти постарайся взятися за розум, бо я не зможу відразу примчати. Вибач, але між Ліною і Євгеном, я обираю його. Щось у мене життя останнім часом, наче рулетка, вимагає між кимось обирати. Ти поїдь до відділення, а потім мені зателефонуєш. Я зганяю спочатку до Жеки, дізнаюсь про його стан. Може щось потрібно буде, я для нього все віддам. А потім вже почнемо з мачухою розбиратись, – миттю розклав події по поличках дорослий син та вже встав з ліжка.

Він опустився до личка Яни й лагідно поцілував. З розмови чоловіка й тестя розумна дружина майже склала пазли докупи, але уточнила:

– Котику мій, що відбувається? Куди твоя мачуха вже влізла?

Артем безпорадно махнув рукою й почав швиденько одягатись.

– Кудись влізти - це її звичайний життєвий стан. Яночко, не переживай. Я поїду, а ти замкнися та просто чекай...

– Тьомо, а ти дійсно думаєш, що після всього - я не поїду до Женьки? Він же мого єдиного, своїм життям, урятував! Зараз, я швиденько, – притримуючи животик, почала вибиратися з ліжка Яна.

– Вибач, маленька, я баран! – допоміг їй піднятися Артем. – Не поспішай, ходімо чистити зубки. Ми все встигнемо.

Гарна машина й досвідчений водій, то велика підмога, коли у людей багато нагальних справ. Чомусь саме тепер у родини Лісогір справи накопичувались з небаченою швидкістю? Артем мчав, обганяючи вітер та інші автомобілі й лише інколи демонстрував з вікна спеціальні знаки ввічливості, які розуміли водії та пропускали його, хоча й не всі...

У лікарні їх одягли у стандартні стерильні обладунки й пустили до палати Євгена, але там вже сиділа Поліна. Вона уважно дивилася в його очі, а Топчій намагався посміхатися й розумів, що й до його трохи понівеченого життя, прийшло Кохання та найрідніша на землі жінка.

Артем з Яною тихенько зайшли й дуже зраділи, що Женька не просто живий, а знаходиться в приємній компанії та життєстверджувальному настрої.

– Привіт, рятівнику! Який же ти дурний... – опустився навпочіпки біля ліжка названого брата Артем Лісогір. – Дякую, що ти в мене є і такий вірний. Жеко, як ти? Бо я, там на асфальті, ледве не здурів...

– Привіт, дурко! Так, я ж саме від тебе й набрався ненормальних вчинків, але спрацювало. Ще поживемо... Так лікарі кажуть. Привіт, Яно! Як почувається моя похресниця? – спробував посміхнутися Топчій, а вагітна жінка теж кинулася б перед ним, з вдячності, на коліна. Але ж поруч сидить його дівчина - Поліна. Що вона подумає? Та й «похресниця» в животі буде незадоволена. Тому Яна лише підійшла, нахилилася й поцілувала Євгена в лоб.

– Дякую тобі, Женічко, за щастя бачити Його живим-здоровим. Вибач, що ми вплутали тебе до нашого нескінченного бойовика. Звісно це я винна, та буду дякувати тобі за наш порятунок все життя. Похресниця теж дуже вдячна й чекає на зустріч зі своїм хрещеним татом, – пестила Яна свого живота.

– ...Так! І що це тут за консиліум зібрався? Хто дозволив? – заскочив лікар та побачив натхненні обличчя відвідувачів героя-рятівника. – Наговорились? Тепер геть з палати. Всі! Надивились, націлувались, купу зарази з вулиці принесли. Наразі будемо хворого лікувати. Бачу, Євгене, на родину Ви багаті?

– Лікарю, це ще не вся, – вже посміхався Топчій та щасливо додав: – Так, на родину я багатий. Дякую, що мамці ніхто не доніс. Потім дізнається.

Відвідувачі послухалися й вийшли до коридору. Дівчата відразу обійнялись, а Лісогір вже побіг питати: де здати для Євгена крові? Він був у такому піднесеному настрої, що Топчій живий та оклигає, й навіть не розумів наслідків забору крові. Адже йому сьогодні ще доведеться допомагати батькові розбиратись: з якого дива арештували дурнувату мачуху? А вже про свої особисті проблеми - шукати винних у нападі, думати про безпеку та переїзд невідомо куди, Артем Лісогір взагалі не думав.

Крові у нього взяли й, трохи хитаючись, він повернувся до дівчат.

– Тьомочко, а чого ти зблід? Де ти був? – миттю причепилася до чоловіка Яна, а коли побачила пластир на вені, навіть руками сплеснула: – Кров здавав?

– Так! Кажуть це сприяє оздоровлення всього організму, – притис до себе дружину Лісогір.

– Полінко, до цього тобі прийдеться звикати, бо вони обидва такі. Причому абсолютно невиправні! – поділилася життєвим досвідом Яна, а Поліна лише посміхнулася й відповіла:

– Та я іншого я й не бажаю. Він мені потрібен саме такий...

На цьому трійця розпрощалася. Яна з Артемом хотіли ще раз зазирнути до Євгена, але без спецодягу їх не пустили та й до Валентина Наумовича треба було поспішати. Хто його знає, що там відбувається в поліційному відділенні? Тепер Лісогір-старший потребував на допомогу й був там зовсім один.

Безвідмовний автомобіль мчав містом та допомагав своїм господарям у подальшому виконанні невідкладних справ. Телефоном Артем поговорив з батьком, але нічогісінько не зрозумів! Невже дійсно мачуха ненавиділа його молоду родину настільки, щоб замовити вбивство навіть ненародженої дитинки? Його, як пасинка, вона все життя клювала й принижувала, але щоб піти на таке – треба було зовсім з’їхати з глузду.

Розділ 30. Вина доведена

Яна з Артемом заїхали до офісу перевізників. Валентин Наумович виглядав збудженим, але мислив раціонально. Він розповів, що у відділенні сказали: вина Ліни Жур практично доведена.

На очній ставці той зек, якого передали до рук поліції самі постраждалі й консьєржка – впізнав у Ліні замовницю. Під протокол він підтвердив, що ця дама заплатила йому десять тисяч доларів та настирливо вимагала, щоб він перебив відразу цілу родину. Але за такі гроші зловмисник погодився позбавити життя лише главу молодої сім’ї. А коли б вона доплатила, він подумав би про інших... Так стверджував затриманий виконавець нападу.

Все це звучало дико й неправдоподібно, але поліційні протоколи були вже складені й щиросердне зізнання Ліни Жур нічого б не змінило. Лісогір-старший її не бачив, не дозволили. Сказали, що поки йдуть слідчі дії, вона сидітиме в ізоляторі. Потім буде суд і він визначить міру покарання замовниці вбивства.

Валентин Наумович щиро радів, що вбивства не сталося й товариш його сина живий. А щодо строку, який отримає Ліна, йому байдуже. Чоловік взагалі збирався подавати на розлучення. Ось такий висновок зробив через двадцять один рік життя під одним дахом з розлучницею та віроломною звабницею пан Лісогір.

Та Ліна Жур навіть з ізолятора не припиняла хлюпати своєю підлістю. Вона добровільно зголосилася на нове зізнання й уже без свідків виклала слідчому нові факти. Керівництву справа здавалася доволі легкою й зовсім не виглядала резонансною. Тому розслідування довірили молодому слідаку, що лише стажувався. Саме він і отримав ексклюзивну інформацію про участь в замаху на життя цілої родини – відомого чорнобильця й мецената Гребенюка Олега Самійловича. Це була помилка Ліни, а для слідства просто бомба!

Жур визнала, що прохала допомоги у Годзіли та вказала у своєму телефоні контакт його помічника. Ніхто чомусь не звернув уваги на не видалене повідомлення, щодо адреси на Заболотного. Дата й час розмови з помічником ката, дійсно доводили участь у справі пана Гребенюка.

До маєтку відправили наряд, та коли дідуган виїхав до поліціянтів на галявину, в своєму візку, слів він не підбирав. Без матюків це звучало приблизно так:

– Хто ви взагалі такі, щоб мене допитувати? Та я лише зроблю один дзвінок і від ваших пик залишаться брудні плями! Гурич, де мій телефон? А де мій клятий помічник? – розгублено крутив потворною головою власник дачі.

– Вашого помічника ми вже затримали за співучасть у підготовці замовного вбивства. А якщо ви збираєтеся зателефонувати своєму другові, підполковнику Швецю, то він наразі у від’їзді. Тут ми дійсно не встигли. Ще вчора полетів до Еміратів і скоріше за все буде оголошений до міжнародного розшуку. Звісно не лише по цій справі. За ним тягнеться такий шлейф порушень виконання службового обов’язку, що той хвіст видно аж сюди, – спокійно пояснював Годзілі старший слідчий, котрий спеціально приїхав на затримання «шанованого» громадянина столиці.

Коли потворний дід почув все це – він побілів, посинів й присутні зрозуміли, що пора викликати швидку, поки не пізно. Інакше один з головних фігурантів справи віддасть душу на суд Божий прямо на цій галявині й посадити його за злочини буде доволі проблематично. Хоча насправді він уже й так сидів у інвалідному візку.

Ось до чого призводять вкрадені у держави та людей великі статки. А ще страшні гріхи перед молоденькими дівчатами та їх родинами. І взагалі: хто знає якої довжини список пред’явить цій тварюці Господь, коли той постане перед його судом?

Невдовзі на галявину прибула швидка й констатувала, що пан Гребенюк через повторний інфаркт, впав у глибоку кому. Так його й повезли та до кінця своїх ницих днів він до тями більше не приходив. Ось і виніс Господь вирок, термін якого був не пожиттєвий, а вічний.

Вранці, коли черговий розносив їжу до камер, він відчинив віконце й побачив лише ноги, що теліпались у приміщенні вдалині.

– От блін! І чого їх тягне вкорочувати собі віку саме на моїй зміні? – заматюкався він та пішов доповідати про суїцид затриманої.

Це виглядало дивно, бо ще вчора ввечері Ліна Жур була в бойовому настрої та жартувала, що скоро вийде на волю, а тепер зависла в петлі, зробленій з власного простирадла. Знову прийдеться писати купу пояснювальних та й місячної премії не бачити як власних вух! Даною ситуацією тюремники були дуже незадоволені!

Пан Лісогір отримав сумний телефонний дзвінок на роботі. Він підвівся, потім сів. Мабуть, це була їх спадкова реакція, бо саме так відреагував колись на гидке відео про Яну його син. Те, котре надіслала тепер вже небіжчиця Ліна Жур.

Валентин Наумович наразі розумів, що подавати на розлучення йому вже не потрібно. Лісогір-старший десятиліттями терпів потворну жінку поруч, але після замаху на єдиного сина, зненавидів її й тепер не заплакав, а спокійно сказав:

– Достукалася відьма! Туди тобі й дорога...

– Що, перепрошую? – почув з трубки голос слідчого. – Чекаю Вас сьогодні в районі шістнадцятої години, для оформлення паперів. Зможете?

– Та запросто! – завзято вимовив Лісогір-старший і ледве стримався, щоб не сказати: «З великим задоволенням».

Артем з Яною в цей час були ще на Заболотного. Вони вже спакували свої речі в коробки та валізи й ще раз переглядали варіанти квартир. Знову телефонував батько:

– Синку, де ви зараз?

– Поки на Заболотного. Речі ми вже зібрали, та поки не визначились куди везти. Підшукали кілька варіантів. Збираємось їх побачити, – відповів син.

– Тьомо, не треба нічого шукати. У тебе є свій дім – наша квартира. Будете жити там, де ти виріс. Не можу сказати там, де тебе любили... Але я тебе завжди любив. Всі страхіття залишились позаду. Тільки-но сповістили: здохла твоя мачуха в ізоляторі, викликають папери оформляти. Я її відразу спалю, – завівся Лісогір-старший.

– Тату, прошу, не хвилюйся так! Нічого собі новина. Але ж є ще осокорківська потвора й він не відчепиться, хоч і каліка, – радився з батьком Артем.

– Синку, а ви телевізор взагалі не вмикаєте? Учора ввечері по всіх міських каналах передавали. Йому були висунуті серйозні звинувачення й він переніс новий напад та впав у глибоку кому. Як тобі така новина? Не думаю, що його челядь схожа на італійську мафію та організує вендету за пана. Тому й кажу: закінчилося все відразу! Ну, звісно нас ще потягають трохи різні служби, але ти скасовуй свої оглядини та збирайся додому. Я консьєржу залишу ключі.

Всю розмову бідолашна Яна крутилася навколо Артема й нічого не розуміла. Вираз його обличчя був то суворий, то схвильований, але точно не веселий. Вагітна жінка останнім часом не встигала оговтатись від страхіть та відчувала нове нещастя.

Коли Артем відключив зв’язок, він підхопив Яну на руки й заколисав як маленьку дитину, бо навіть з донечкою всередині ця дивовижна жінка й досі була тендітна, наче весняна бджілка.

– Що? Тьомочко, що? Кажи! – просила вона своїми неймовірно синіми очима, а Лісогір згадував чомусь, як вперше побачив ці очі в «Максимумі».

– Все, моя чарівна квітко! Закінчилося панування мороку! Ми з тобою будемо щасливі, вільні й живі. Нам не треба шукати чужу оселю й ховатися більше непотрібно. Тварюки отримали по заслузі. Вибач, я ж водій-далекобійник! Ну, що з мене візьмеш? – натхненно жартував він.

Потім розповів своїй ввічливій половинці все більш-менш виховано, але тепер точно радів, що життя звернуло на рівну дорогу. Так інколи кажуть водії.

ЕПІЛОГ

Ніхто й ніколи не дізнається, що Ліна Жур не сама вирішила вкоротити собі віку. Такий вирок виніс їй могутній та потворний осокорківський дід, за зраду, й наказ миттю виконали. Він звик, що в житті силою нахабства та грошей можна безкарно творити ниці справи й страшні злочини. Але цього разу карма дала якийсь збій і його вірні поплічники або самі згинули або кинули його на самоті.

Валентин Наумович Лісогір залишив свою трикімнатну квартиру родині улюбленого єдиного сина, а сам купив недалечко однокімнатну так, щоб будь-якого часу міг брати красивий рожевий візочок та катати прекрасну синьооку внучку серед високих каштанів та рідних дворів.

На прохання Артема він змінив стелу на могилі коханої дружини й тепер замість дурного напису «Гарних снів...» художник викував її прекрасне усміхнене обличчя, а напис був віршований та закінчувався словами: «Прости, кохана, я чекаю зустрічі з тобою...» Він заповів Артему і Яні, щоб коли настане час, обов’язково поховали його у тій же могилі, так вони завжди будуть разом.

Після подібних змін мамина сестра, тьотя Віра, що брала безпосередню участь у становленні молодої родини Лісогірів, помирилася зі своїм зятем й інколи бувала гостею столиці. Та й вони всі збиралися купою і їздили дихати повітрям чистих полтавських степів.

Євген Топчій одужав без будь-яких наслідків для здоров’я й звісно одружився з вірною дівчиною Поліною та скоро справді замовив у дядька ліжечко вже для своєї малечі.

Артем Лісогір очолив батькову фірму і вони з Євгеном невтомно працювали над поповненням штату професійних водіїв, а в ангарах з’являлися все нові сучасні багатотонники. Бізнес вантажоперевезень розширився від Гольфстріму до Турецьких берегів.

Зі своєю потворною матір’ю Яна не помирилась. Не змогла вона пробачити рідній людині продаж в рабство за власні борги й такий страшний початок свого дорослого життя. Адміністраторка Римма виїхала кудись, а в розважального центру «Максимум» з’явився звичайний нормальний власник.

Звісно це місце не таке й визначне, але саме в ньому, серед розкиданих тарілок, почалася неймовірна історія Кохання двох на той час сумних і не дуже готових до прекрасних почуттів людей. Та сьогодні в залі накритий великий святковий стіл. Молоденькі офіціантки бігають і обслуговують гостей тому, що Артем та Яна Лісогір покликали їх відсвяткувати разом найголовнішу дату у житті – день їх зустрічі.

Всі тут усміхнені й піднесені, особливо ті два статних чоловіки, що сидять пліч-о-пліч. На руках в одного з них – гарнюня синьоока дівчинка, а в іншого – хлопчик з добрими карими очима. Так, Артем Лісогір та Євген Топчій виглядають дуже щасливими, бо поруч з ними кохані дружини – Яна та Поліна.

Деякий час ці молоді люди були заручниками інтриг ницих створінь. Але тепер попереду в них ціле життя, повне бурхливих пригод та прекрасних змін. Добро знову перемогло, а зло покаране! І щоб там не було, але всі ми у житті заручники саме цієї істини.