Юлія Бонд - Твоя некохана дружина, Юлія Бонд

Розділ 10

Богдан

– Ну, кажи вже, що там у тебе трапилося, – грубо кидаю, зосереджуючись на пляшці, яку намагаюсь відкрити.

Хмикнувши, Міла швидко гасить у собі подив і починає безневинно кліпати очима. А я ловлю себе на думці, що дівчина й раніше проводила зі мною подібні фокуси. Я вівся на них як дурень, варто зазначити. Впевнений, нічого архіважливого у Міли не трапилося, її світ не звалився, і вщент все не розлетілося. Але якщо вона прийшла до мене, то це серйозно – бабки на карті закінчилися, наприклад.

– Вибач, що я звалилася тобі як сніг на голову, але, крім тебе, у мене більше нікого немає. Ти єдина людина, яка може мені допомогти, – заходить здалеку. – Богдане, мені потрібні гроші. Дуже великі гроші.

– Можна подумати, вони мені не потрібні, – посміхаюся, з радістю спостерігаючи, як змінюється міміка у дівчини. На мить Міла розгублена. – Гаразд, скільки тобі треба?

– Ну… це дуже велика сума, але мені, дійсно, вона потрібна.

– Навіщо?

– Бабусі потрібна термінова операція.

– Якій з них? Та, що померла десять років тому чи торік?

– Що?

– Ти ж чула, що я щойно запитав. Який із двох твоїх покійних бабусь потрібна термінова операція?

Міла у конкретному ступорі, дивиться на мене поглядом переляканого зайчика. Сказати їй, що спалив її на брехні й більше не дам копійки? Чи далі насолоджуватися її безглуздими виправданнями?

– Богдане, ну добре… Так, я збрехала. Гроші потрібні не бабусі.

– Логічно, адже вони давно померли.

– Я думала, ти не пам'ятаєш.

– Не проканало, правда?

– Ти знущаєшся з мене?

Зітхаю. Пальцями втомлено розтираю перенісся. Так, я знущаюся, бо задовбався бути товстим гаманцем для коханої дівчинки.

– Зробимо так, ти чесно зізнаєшся: навіщо тобі потрібні гроші, а я подумаю: давати тобі їх чи ні.

Повагавшись, Міла все ж таки згідно киває, мовляв, окей і тепер тільки правда. На той час я вже налив у келих міцний напій і тепер сиджу навпроти дівчини, спостерігаю за помахом її пухнастих, нарощених вій.

– Я програла у казино, – нарешті відповідає Міла.

– Не переконливо. Спробуй ще.

– Що означає "спробуй ще"? Ми граємо у “вірю – не вірю”?

– Бінго!

– Богдане, але ти ж не такий засранець, яким хочеш здаватися. Я розумію, востаннє, коли ми з тобою бачилися, то я не мала рації. Наговорила тобі купу гидот і послала на три літери. Але це все не серйозно, насправді я так не думаю.

– А даремно так не думаєш.

– Не зрозуміла, – здивовано вигинає брову.

– Я тобі збрехав. І брехав тобі весь цей час.

– В сенсі?

– Я одружився з племінницею Скорікова. І у нас з Уляною скоро народиться дитина, – відпивши з келиха, із задоволенням спостерігаю, як з обличчя Міли сповзають усі фарби.

Ну ось і сказав правду, не так уже й складно це було зробити. Чому раніше не сказав? Боявся втратити кохану дівчину, але раптом нещодавно усвідомив, що коханої дівчини давно немає, а є лише образ, який я любив усі ці роки. Міла – гарна оболонка, але не більше. Усередині вона абсолютно порожня. Не хотів би, що мої діти мали гени Міли. Міла – поверхова, там повна відсутність інтелекту та хоч якогось натяку на людяність. Ну от хто може народитись від такої жінки?

– Ти ж зараз пожартував? – Прийшовши до тями, Міла кривувато посміхається, але я хитаю головою.

– Ні, зараз я абсолютно серйозно.

– Чому?

– Що чому? Чому я так з тобою вчинив? – Чекаю коли Міла кивне у відповідь. – Через гроші, як і ти. Скоріков мені дав усе, що маю. Можна сказати, що він мене купив. І на його гроші у тебе, Міло, було таке шикарне та безтурботне життя.

– Ти хочеш сказати, що спав через гроші з тим чудовиськом?

– Вона не чудовисько. Я тобі вже казав, будь обережнішою із виразами.

– Ну чому, Богдане?

– Що ти залагодила як папуга "чому" та "чому"? Ти любиш гроші? І я їх люблю. Ось і вся правда.

– Тобто ти спав із племінницею цього Скорікова через гроші?

– Нарешті дійшло.

Маска гидливості застигає на обличчі Міли. Кумедно. Значить їй спати за гроші можна, а мені ні? Ой, вибачте… Вона ж зі мною через велике кохання спала і гроші тут зовсім ні до чого.

– Ти огидний. Ти покидьок. Ти… – слова так і залишаються недомовленими.

Підхопивши зі стільця сумочку, Міла стрімголов мчить з кухні геть.

– Гей, а гроші як? Вже не треба? – Кричу навздогін, у відповідь отримую фігуру з трьох пальців.

Дзвінкою луною мій сміх розноситься по всій кухні. Але через хвилину мені стає зовсім несмішно – щойно я власноруч поставив хрест на стосунках із Милою – жінкою, з якою хотів зв'язати своє життя. Яка іронія однак! Ту, що одного разу любив, тепер на дух не терплю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍