Олекса Петрович Стороженко - Страшні історії від українських письменників

та й дав цілісінького п’ятиалтинного на молитви дяку; от таке б добре діло і Масляк зробив би, якби там був; так не було ж то його там… так і по усій церкві його не видно… Та де ж він?

Але!.. Де! Він того не забув, що приятель його Юдун та наказував йому добре, щоб звечора, як люди зберуться у церкву, так щоб він вийшов на взлісся; отже-то він туди і потяг, ще тільки сонечко стало спускатись на захід. Ліг, сердешний, край взлісся і дожидається від свого приятеля Юдуна звістки…

Аж ось… ще не гаразд і смеркло, а вже дальш у лісі запалала мов свічечка, та не так горючи, як таки свічка, щоб огонь був або червоний, або жовтий, а чортячим огнем, синім огнем. От наш Масляк так і здригнув, та не з переляку (бо вже побратавшись з старшим чортом, він вже маненьких зовсім не боявся), а з радощів, що от Юдун не збрехав і що от-от дасть йому скарби; побачивши тую свічечку, мерщій до неї, а вона від нього дальш у ліс; він за нею, а вона від нього, та усе дальш, усе дальш у ліс… Аж засапавсь наш Хома, біжучи до неї, так не дожене. Вже вона його і далеченько завела, вже Хома, чіпляючись за голяки, то за пеньки, порвав і матню у штанів, і рукава у свити, бо так навпростець і чеше: по колоддям спотикається і вже не десять разів лобом ціловався з хамлом, що попід ногами йому плуталося, і вже й шапки катма, та йому і байдуже: хоч усього рішитися, бо от вже швидко добіжить до свічечки, от-от схопить скарб… Тривай лишень, Хомо, Миколу звалиш, як там кажуть. Біжить-біжить, аж ось йому назустріч двоє маненьких чортяточок: хоч на них було і платтячко дівоче, та тільки наскрізь і світиться: і руки голі, і шиї голі, точнісінько, як на панях, що у городі берлинами роз’їжджають: а самі ті чортенята чорні, мов циганчата. От зараз і кинулись до Масляка та й загирготали не по-нашому, а по-панськи, як той хранцуз вчить паненят, що таки у нашому селі. Масляк вилупив на них очі, дивиться і нічого не второпа, що вони йому і говорять.

От чортенята зареготались, та і каже одна одній: «Ми думали, що він пан який та й заговорили до нього по-нашому, по-хранцузьки; аж він, бачу, сього не втне». Та й стали кивати на нього та й кажуть по-своєму: «Ало, мусьє, ало; вене ici[10]». — «От коли по-собачому, — каже Хома, — то і я розберу, бо чував, як панський Іванька розговорює з кгарсоном[11]». Та і пішов за ними.

Недалеко відійшов, аж ось тут Юдун і є, стоїть і дожида його. Жупан на ньому добрий, рукава з вильотами, і вже хоч із-під жупана і висить предовженний хвіст, та Юдун його не хова, а Хома його вже не боїться. Протяг йому мохнату руку з карлючкуватими пальцями, узяв Хому за руку і повів за собою до шатрів та й каже: «Добре ти зробив, що прийшов; будеш мене довіку згадувати. Ануте!» Як се тільки гукнув, так поли у шатра і впали, а під шатром, чого то там не було? За довгими столами, скатертями понакриваними, сидять чорти з чортихами, попарувавшись. Та що ж то за порозряджувані! У яких то каптанах! У яких ребронтах! Тільки вже ні під квітками, ні під пір’ями, і ні під яким брилем, і ні під якими кучерями не можна було поховати рогів: так і стирчать. Таки усі були, як настояще городське панство.

А на столах страви-страви, так батечку мій! Там і усякого мняса і печеного, і вареного, і в юшках із підлевою, там і яєшні, і тертий хрін з сметаною до поросятини, і холодцю з раками і з просоленою осятринкою; було там і сахарне морожене, що москаль у городі продає, і хвиги, і родзинки, і чорнослив, і горіхи самі мишаловки, і павидла усякі… Та чого там і не було! Миски, і тарілки, і ножики з ви­делками, і ложки, усе ж то срібряні; чарочки усякої міри і стакани — усе хрустальне, так і сяє, мов у тій лавці, що об ярманці у городі ташується. А пляшок же то пляшок з напитками? Було і ренське, було і донське, що по четвертаку бутилка; були усякії вина, і червоне, і жовте; були пляшки і засмолювані, і дротом позаплітувані; була і вишнівка, і тернівка, і дулівка; було і пиво кабацьке, так, дешевеньке, для усякого розходу, та був і грушевий квас, вже спитий. А усякі горілки окроме стояли; та й до біса ж їх там було! Була і пінна, і полугарна, і запіканка, і полинькова, і корінькова, і на калган, і на соснові шишки гната… усяка, усяка була, якої який чорт за­бажа, так усяка йому й є. Придбали добре; мабуть, не боялись ні об’їздчиків, ні вийомки. Пожалуй, так далеко у ліс забравшись, так можна не боятись і самого глав­ного повіреного з корчемним засідателем. Нехай би де у дистанції так розташовались, дали б їм зараз перцю, хоч би і перечорт був: зараз би потаскали у поліцію, та затасовали б у яму, та к допросу… пляшки б і усяка посудина порозпропадала б і вже й не шукай, а сам, хоч би самий старшенний чорт, сидів би поти у ямі, аж поки не зніс би грошей за усяку пляшку, як і за відро. Вони і чорту не подивляться у зуби, знаємо їх!

От як отсе усе Хома Масляк розглядав, зараз Юдун йому і каже: «Моєї дев’ятої жінки пасербиця та усьоме йде заміж ще за парубка, так я отсе справляю весілля. Сідай, Хомо, з нами, повечеряй, а діло наше буде опісля». Та й посадив його біля чортихи, що сама собі без пари сумовала. Сів наш Масляк і розперезався, щоб то добре і наїстись, і напитись на чортячім весіллі. Піднесли йому горілки, і випив таки повну та не віддихаючи зараз і по другій; от і поставили йому на талірочці капусти з яловичиною; він і прийнявсь за неї… Як хлисне, як опечеться!.. Аж сльози йому покотилися, трохи не крикнув. Зроду пак не їв срібною ложкою і не знав, що треба студити. От чортиха і стала його вчити, як тою ложкою треба їсти і як мнясо краяти. Тільки ж він з сею чортихою заговоривсь, зирк! Вже талірки й нема, вже її і зчистив чортьонок у куртці, що талірки переміня. З голоду, мабуть; може, три дні не їв, так став гостей обдурювати: який задивиться, так він зараз талірку і хвата, хоч би зовсім і не почата. Десь бачив, як у великих панів хлопці роблять. Так Хома пустивсь на хитрощі: як йому подадуть яку страву, то він одною рукою придержує талірку, а другою мота; як вичистить зовсім, тогді і ткне її у зуби хлопцеві. А напитки, тільки якого наллють, так мерщій у пельку. Не дуже і до чортихи озивався, що усе його заньмала, і дещо вигадувала, і лискотала його потроху.

Еге! Та хоч наш Масляк пив усякії напитки, як сам ­опісля­ розказував, що, каже, «пив мадеру, шатай-моргай, шатай-на-хвіст, реєвеє, барбоське, шальпанську і порчене пиво» [12], і чого то він там не пив, та зовсім же то не п’яний устав із-за обід. Бо тільки що поуставали, зараз Юдун і гукнув: «Музика, грай!» Де у чорта вона і узялась! Аж шестеро, хто на скрипку, хто на баса, хто на дудку, на ­цимбали, на бубен, так і вчистили метелиці. Як же піднялось усе