Джефф Вандермеєр - Засвідчення

Перетнув вулицю і пришвидшив біг, ледь не врізавшись у жінку на велосипеді. Занедбавши хідник на узбіччі, бажаючи негайно дістатися річки, не вельми бажаючи повертатися пагорком.

Ви не могли б потрапити за межу з боку моря — будь-яким чином. А чи проривши під нею тунель із суходолу. І годі проникнути до зони за допомогою найновітніших інструментів та знарядь, чи то радара, чи там гідролокатора. Дивлячись зі супутника згори, ви побачите саму лише пустелю в невблаганній часовій реальності, нічого надзвичайного. Хоча це — оптична омана.

Уночі прийшла та межа, захопивши кораблі, літаки, вантажівки — усе, що відбулося або відобразилося на цій уявній лінії в мить її створення, і багато годин опісля. Ще й не встиг ніхто докопатися, що ж воно таке відбувається, як уже всі затямили: треба триматися від неї чимдалі. А тоді ввійшла армія. Жалісне стогнання металу, вібрація моторів, які працювали, навіть зникаючи… у щось, кудись. Дражлива, апокаліптична візія: контейнери винищувача, виряджені пильнувати за тим невідомим інтелектом, «ковзали в ніщо», за висловом одного спостерігача. Останні шоковані повідомлення від чоловіків і жінок на борту, за допомогою відео і радіо, а більшість тікала — у якійсь величезній, бурхливій хвилі, подібній, на зернистому відеоролику, до неосяжного створіння, що стрибає у воду. Бо вони мали зникнути, і нічого з цим не вдієш. Як на те, заважав ще й туман. Дехто, щоправда, стояв, споглядаючи, як руйнується їхній корабель, а потім і ці глядачі перейшли, чи то вмерли, чи то перемістилися кудись, а чи… Керманич не міг цього збагнути.

Пагорок вирівнявся, і бігун повернувся до хідника, минаючи універсальні торгові центри, й мережеві магазини, і людей, які переходили дорогу на світлофори, і тих, хто сідав до машин на стоянках… аж доки досяг основного місця, де люди неквапом прогулювалися, біля річки, у розмитому світлі яскравих вогнів, де було більше пішоходів, дехто й напідпитку. Оминув — і вийшов до тихого району затишних мобільних будинків та малесеньких шлакобетонних споруд. Піт відчутно просочував одежу, незважаючи на прохолоду. Дехто влаштовував барбекю, і все зібрання завмерло, щоб подивитися, як він пробігає повз них.

Його думки повернулися до біологині. До необхідності знати, що вона бачила та як випробовувала Нуль-зону. Треба звернути увагу на той факт, що заступниця директора цілком може — ще й як може! — виконати свою погрозу її забрати. Він усвідомлював, що заступниця директора хоче скористатися цією невизначеністю, аби примусити його ухвалювати нерозважливі рішення.

Дорога з однобічним рухом, обросла бур’янами обабіч, уся у вибоїнах, усипана жорствою, привела його до річки. З ореолу гілля він вигулькнув на хисткий понтонний док і зігнув коліна, аби зберегти рівновагу. Нарешті він зупинився біля того доку, де поруч був прив’язаний катер. Біля річки світилось замало вогнів, хіба якісь маленькі спалахи тут і там, нічого спільного з ревучими сплесками полум’я ліворуч, де на нього чекала прогулянка річкою, зумисно заманюючи туристів, під безглуздими псевдовікторіанськими круглими світильниками, напханими чимось на кшталт зварених рідко яєць.

Десь ліворуч від річки — Нуль-зона — за багато миль, а все ж таки помітна як тягар, як тінь, мерехтлива. Експедиції поверталися чи не поверталися, коли він ще був старшокласником. Десь тоді й психологиня перекваліфікувалася на директорку. Уся ця таємна історія плела інтриги, коли він із друзями був поїхав до Гедлі, наміряючись хильнути пива, а також повеселитися на вечірці — не конче в такій послідовності.

Він отримав телефонний дзвінок від матері за день до того, як посадив її на літак, сам прямуючи до Південного Округу. Вони трохи поговорили про його зв’язок із Гедлі. Мати сказала: «Я знаю цей район тільки тому, що там був ти. Але ти цього не пам’ятаєш». Ні, він не пам’ятав. А ще він не знав, що вона недовго пропрацювала у Південному Окрузі, й це його водночас і здивувало, й не здивувало. «Я працювала там, щоб бути ближче до тебе», — сказала вона, і він трохи розтав, навіть не мавши певності, чи вірити їй.

Бо це було так важко розповісти. Тоді він отримував її бувальщини регулярно, з попередніх завдань. Він намагався швидко рухатися вперед, вирахувати, коли вона розповіла йому завуальовану версію про Південний Округ. Ту точку він так і не міг знайти, або ж це пам’ять просто відмовлялася служити. «Що ти там робила?» — спитав він, і відповідь виявилась одним-єдиним словом, яке відбилося від стінки: «Секрет».

Він вимкнув музику, непорушно постояв, слухаючи жаб’яче кумкання, сплески і ляпання води, що доносилися від швидкісного катера, коли бриз пролітав понад річкою. Тут темрява була густіша, а зірки — яскравіші. Удень річкова течія швидша, та стоки агропромисловості намили мулу, який її вповільнив, утишив і змінив те, що жило в ній та навколо. Під покровом темряви на протилежному березі ховалися паперові фабрики та руїни побудованих раніше колишніх заводів, які досі забруднювали підземні води. Усе це стікало до моря, що дедалі дужче закислювалось.

З річки долинув віддалений крик, а потім — ще віддаленіший крик у відповідь. Щось невеличке нюхало повітря, метушилося, торуючи собі стежку через очерет праворуч од Керманича. Подуви свіжого повітря змішувалися зі слабким, але різким болотяним запахом. Це було те саме місце, куди він підлітком зі своїм батьком плавав на байдарках. Це була не справжня пустеля, бо затишно близька до цивілізації, але досить окремішня, щоб утворити межу. Ось те, чого хочуть стільки людей: бути близькими тут, але не часткою чогось. Вони не хочуть страхітливої невіданої «первозданної пустелі». Але й штучного бездушного життя вони також не хочуть.

Наразі він знову був Джоном Родрігесом — «Керманич» десь одвіявся. Джоном Родрігесом, сином скульптора, чиї батьки приїхали до цього краю в пошуках кращого життя. Сином жінки, яка жила у таємних хитросплетіннях та інтригах.

Ще до того, як він почав сходити на пагорок, майнула думка, чи не варто зараз, невідкладно, пошукати стратегії відходу. Повантажити усе своє в машину й полишити все тутешнє на плечі заступниці директора, чи будь-кого з того кодла.

Це завжди добре починається.

Але може недобре скінчитися.

Одначе він знав, що вранці прокинеться Керманичем і повернеться до Південного Округу.

РИТУАЛИ

5. ПЕРШИЙ ПРОЛОМ

Що це? Воно на мені? Де воно на мені? Чи воно на мені? Де на мені? Ви бачите його на мені? Бачите? Де воно на мені?

Ранок, після ночі, сповненої сновидінь, коли ти дивився уділ зі скелі. Керманич стояв на автомобільному