Жозе Сарамаго - Прозріння

завжди робили, незважаючи на жертви, впродовж усієї нашої історії. Отже, делікатне питання залишилося нерозв’язаним, плід, здавалося, ще не достиг. І тоді на сцену подій вийшов іще один борець, якому набридло чекати. Одного ранку вулиці столиці наповнилися людьми з плакатами на грудях, де червоним по чорному було написано, Я голосував незаповненим бюлетенем, з вікон звисали великі афіші, які чорним по червоному повідомляли, Ми голосували білими бюлетенями, але найцікавішим було те, що над головами маніфестантів плинула нескінченна річка білих прапорів, що збила з пантелику одного з кореспондентів, і він побіг телефонувати до своєї газети з повідомленням, що місто капітулювало. Динаміки поліційного радіо волали, що не дозволено збиратися більш як по п’ятеро людей, але людей на вулиці було п’ятдесят, п’ятсот» п’ять тисяч, п’ятдесят тисяч, і чи можливо було поділити таку кількість на п’ятірки? Поліційне командування запитувало, чи буде йому дозволено застосувати сльозогінні гази та водомети, командир північної дивізії просив дозволу вивести на вулиці міста танки, командир південної дивізії запитував, чи існують умови для висадки парашутистів чи, навпаки, викидати десант було ризиковано, бо його люди могли застрягнути на дахах міських будинків. Війна могла ось-ось вибухнути.

І тоді прем’єр-міністр перед повним зібранням уряду під керівництвом глави держави оголосив свій план, Пора зламати хребет силам опору, заявив він, облишмо дії психологічного характеру, застосування шпіонажу, детекторів брехні та іншої технологічної апаратури, позаяк, попри гідні всілякої похвали зусилля пана міністра внутрішніх справ, була продемонстрована неспроможність цих засобів розв’язати проблему, і я хотів би, до речі, додати, що вважаю також неадекватною безпосередню інтервенцію збройних сил, оскільки їхнє застосування призвело 6 до більш аніж імовірного кровопролиття, а наш обов’язок уникати його, хоч би якими були обставини, тож натомість я хочу ознайомити вас із цілим комплексом заходів, які декому, можливо, здадуться абсурдними, але я переконаний, що саме вони приведуть нас до повної перемоги й повернуть до демократичної нормальності, насамперед — що мені уявляється найважливішим — пропоную негайно перемістити уряд до іншого міста, яке стане новою столицею країни, перекинути туди ж таки всі військові формування, які перебувають досі тут, та всі поліційні сили, й По застосуванні цих радикальних заходів місто заколотників буде покинуте само на себе й матиме досить часу, аби зрозуміти, що означає бути відокремленим від священної національної єдності, й коли більше не зможе витримувати усамітнення, ганьбу, зневагу, коли життя для нього перетвориться на хаос, тоді його провинні жителі повернуться до нас із низько опущеними головами і стануть благати нашого прощення. Прем’єр-міністр озирнувся довкола, Ось таким є мій план, сказав він, я пропоную, щоб ви оцінили й обговорили його, але пробачте мені, якщо я висловлю впевненість, що він здобуде ваше загальне схвалення, велике лихо вимагає надзвичайних заходів, і якщо правда, що заходи, які я вам пропоную, є болючими, то лихо, яке нас спіткало, можна назвати смертельним.

Якщо перекласти слова прем’єр-міністра словами, зрозумілими для менш освічених класів, але які, проте, повністю усвідомлюють серйозність і розмаїття нещасть усілякого різновиду, що загрожують уже й так хисткому виживанню людського роду, то пропозиція, яку висловив керівник нашого уряду, полягала ні більше ні менше в тому, щоб утекти від вірусу, який напав на більшу частину мешканців столиці і який, позаяк найгірше завжди чекає нас за дверима, зрештою перекинеться й на решту, а то й на всіх жителів нашої країни. Не слід чекати, що прем’єр-міністр власною персоною й уряд, який перебував під його керівництвом, боялися, що їх укусить жало цієї руйнівної комахи, позаяк ми переконалися в тому, що, попри деякі невдачі персонального характеру й певні легкі розбіжності в поглядах, які, зрештою, мали стосунок радше до засобів, аніж до цілей, досі була непохитною інституційна єдність між політиками, що відповідають за управління країною, яку несподівано спіткала катастрофа, ніколи не бачена протягом тривалої і завжди важкої історії відомих народів. Усупереч тому, що безперечно думали деякі зловорожі елементи, ішлося аж ніяк не про боягузливу втечу, а радше про глибоко обміркований стратегічний хід, незрівнянний за своєю сміливістю, результати якого у своїй перспективі можна було зірвати рукою, як плоди з дерева. Тепер для успішного завершення блискучого задуму вимагалося тільки, щоб енергія реалізації плану була на рівні твердості наміру. Насамперед треба було вирішити, хто покине столицю, а хто в ній залишиться. Її мали покинути, безперечно, його ексцеленція голова держави й весь уряд до рівня секретаря з їхніми найпершими заступниками, виїдуть також депутати парламенту нації, щоб ніколи не припинялася законотворча діяльність, покинуть місто збройні сили та сили поліції, включно з поліцією, що наглядає за транспортом, але представники муніципальної влади залишаться разом зі своїм президентом, залишаться корпорації пожежників, які стежитимуть, щоб місто не спалахнуло від якоїсь необережності або акту саботажу, залишаться також служби прибирання сміття через загрозу виникнення епідемій, і звичайно ж, буде гарантовано постачання води та електричної енергії, без яких життя неможливе. Щодо їжі, то група фахівців у сфері харчування уже дістала доручення опрацювати мінімальний раціон, який не дозволить населенню столиці вимерти з голоду, але дасть йому відчути, що стан облоги, доведений до своїх крайнощів, відрізняється від вакацій, проведених на пляжі. Крім того, уряд був переконаний, що подібні випробування не триватимуть довго. Мине не так багато днів, і на якомусь із військових постів на кордонах столиці з’являться парламентарі з піднятим білим прапором, який цього разу означатиме не повстання, а безумовну капітуляцію, попри цілковиту однаковість кольорів, якої ми тепер не станемо обговорювати, а згодом поміркуємо, і якщо будуть достатні підстави, то повернемося до неї.

Після пленарного засідання кабінету, про яке ми досить детально розповіли на останній сторінці попереднього розділу, обмежена кількість міністрів, які увійшли до так званого кризового комітету, обговорили та ухвалили низку рішень, які у свій час будуть опубліковані, якщо розвиток подій, про який ми також, схоже, згадували, не примусить відмовитися від них або замінити їх іншими, бо завжди слід пам’ятати, що якщо людина припускає, то Бог вирішує, і дуже рідко трапляються такі випадки, коли двоє людей доходять спільного рішення. Однією з найпалкіше обговорюваних проблем був процес від’їзду уряду, коли і як він мав покинути місто, піддавши свій від’їзд широкому розголосу чи виїхавши непомітно, повідомивши по це чи не повідомивши по телевізору, під музику оркестрів чи без музики, з гірляндами чи без них на автомобілях, із національним прапором, який майорітиме над капотами машин, і враховуючи ще безліч дрібниць, задля яких довелося б знову