Софія Юріївна Андрухович - Амадока

альковів, які залишили недоторканими після того, як замок переробили на прихисток для черниць. Цей альков слугував настоятельці спальнею. Моя мати могла спати на підлозі, поруч із ліжком старої. — Чи був там балдахін? — запитала Романа. — Ні, про балдахін мама нічого не розповідала.

Натомість вона багато говорила мені про те, що недовгий час її перебування в монастирі був чи не найправильнішим у її житті (вона не казала «найщасливішим» або «найкращим», казала — «найправильнішим»). Після кінця світу її існування стало жахливою помилкою, непорозумінням. Вона повторювала це знову і знову, — пояснив Романі професор. — Ці речі я затямив найкраще вже від перших років свого життя: моєї мами не повинно було існувати ще до мого народження, а отже, і народження моє не повинно було відбутись, а отже, воно було помилкою, похибкою, викривленням, непорозумінням, як і я сам, як і життя, яке ми вели з мамою, бабусею, з материними сестрами, а потім — моє життя з дружиною і сином, моє життя з іншими жінками, моє життя із Зоєю, все моє життя аж до цієї хвилини.

То що вона казала вам про той монастир? — поцікавилась Романа, намагаючись ігнорувати цілковите заніміння кінцівок від холоду, нечутливість м’язів обличчя, знерухомленість уст.

Перш ніж відповісти, професор закурив наступну сигарету. Третю, четверту або вже й п’яту. Романа збилася з ліку. Це породжувало в ній певний неспокій: здавалось, вона втрачає над ситуацією контроль. Щоб повернути його, різко підвелася з низького дерев’яного стільця, легко торкнулася згорбленої професорової спини, даючи зрозуміти, що за мить повернеться, й увійшла в тепло помешкання. Її тіло миттю розімліло від безпечного затишку приміщення. Рома поставила чайник, запарила чай, знайшла в одній із шаф два важкі хутра — руде і чорне, і в кілька заходів винесла все це на балкон. Рудим хутром накрила зсутуленого, скорченого літнього чоловіка, який, здавалося, на очах маліє, розчиняється в нічній безвісті. Від ваги, що опустилась на нього згори, від затхлого запаху шафи, від тепла, яким його огорнуло, професор оговтався. Здивовано поглянув на дві чашки чаю, які парували в обтягнених плетеними рукавичками Роминих руках. Усміхнувся до Романи з вдячністю, приглядаючись до чорного хутра, яке вона накинула поверх свого пуховика. — Це улюблене хутро моєї дружини, — сказав професор. — Чорнобура лисиця.

То що там було? — повторила своє запитання Романа, обпікаючи собі язика окропом. — Що сталося з її зап’ястями?

Зап’ястя були вкриті глибокими свіжими шрамами, потворними і виразними. До монастиря мати прибрела по кількох місяцях після намагання себе вбити. Але з ран продовжували сочитися гній і сукровиця, вони ніяк не хотіли гоїтись. Одразу після її невдалої спроби якийсь радянський фельдшер, який не встиг забратися з рештою війська перед тим, як у містечко знову увійшли німці, грубо позашивав розрізи, занісши до ран інфекцію. Але мати не померла ні від втрати крови, ні від больового шоку, ні від зараження, ні від гарячки. Здавалося, що дужче вона хоче померти, то більше віддаляється від неї смерть.

Я боявся цих її шрамів. Вона завжди ховала їх, замотувала бинтами, прикривала манжетами й рукавами. Я соромився їх і гидував торкатись оголеної шкіри маминих рук. Зрештою, ми взагалі рідко одне одного торкалися. Вона ніколи мене не обіймала. І я ніколи не хотів обіймати її.

Чому вона хотіла себе вбити? — запитала Романа.

Професор надовго замовк.

Романа нетерпляче чекала, не зводячи з нього погляду. Руде хутро коміра розходилося навколо його висохлого обличчя променистим німбом.

Вона не витримала війни, — нарешті сказав професор. — Там і тоді відбувались речі, яких ніхто не витримав. Яких і досі ніхто не витримує.

Він знову замовк. Було видно, що він більше не хоче говорити. Під хутром професорові стало тепло. Напившись чаю, він западав у сон. Нічний вітер постукував підмерзлими гілками дерев. Вийшов із ладу котрийсь із ліхтарів на території Флорівського монастиря, і будівлі з келіями запали на дно мороку.

Вона щось накоїла? — запитала Романа. — Ваша мама скоїла щось погане?

*

Перебування в монастирі здавалось їй правильним, бо воно найбільше скидалось на покарання. Настоятелька била її костуром. Протягом кількох нічних годин, відведених для сну перед першим богослужінням, холод кам’яної підлоги наповнював її кістки, протяг надимав їй голову. Вона не могла там спати — і це оберталось на краще, розповідала мати. Тому що варто їй було провалитись у сон, як вона знову і знову переживала ті події. Події, після яких її існування перестало бути можливим. У тих снах вона не знала, що це сон. Усе повторювалося раз за разом, у нескінченність, без жодних варіяцій. Жах не зменшувався. Вона знову переходила межу.

Настоятелька була впевнена у материній одержимості нечистим, — нерозбірливо бубонів професор. Романа наблизилася до нього усім тілом, боячись що-небудь пропустити. І водночас вона не наважувалася перепитувати, розуміючи, що професор от‑от замовкне. Що вона за волосинку від того, щоби більше нічого не довідатися.

Настоятелька била Уляну костуром, щоб вигнати з неї нечистого, — пояснював професор. — Вона силою відкривала моїй матері рота, сідала їй на груди і довго-довго вдивлялась у горлянку. Або шепотіла туди молитви. Або сварилась. Або довірливо щось розповідала: скаржилась на тяжкі часи, на грішників, на євреїв, яких більше ніде не було, на німців, які програли, на радянських безбожників, які не знають, що чинять, на ангела, який усе не згортає сувій Небес. Інші черниці боялись Уляну й уникали її. Вони плювали їй услід, стукали по дереву, терзали нервовими пальцями свої вервиці, хрестилися, посипали свяченою сіллю закутки келій, непомітно кидали Уляні в тарілку з зупою то дрібку попелу, то — поташу, шепотілись між собою, що вона, мовляв, несе їм усім ще гірші нещастя, ніж ті, крізь які їм уже довелось так-сяк пройти: сестрі Центулі вибили всі зуби, у сестри Едельдреди випало все волосся, сестра Гортуляна втратила людську мову і могла лише волати, як лосиха, сестра Касильда постійно сходила кров’ю, сестра Модеста весь час реготала, сестра Воборада то повністю сліпла, то починала бачити те, чого не бачили інші, і так далі. Скільки черниць у монастирі — стільки видів різних вад і терзань.

Але Уляна була серед усіх найгіршою, і карати її слід було найтяжче. Їй не можна було сідати до столу з рештою, під час богослужіння вона повинна була накривати собі голову темним рядном і вклякати в кутку, обернувшись спиною до іконостаса.

Часом уночі настоятелька забороняла Уляні лягати. Іноді, навпаки, забороняла їй підводитись із кам’яної підлоги кілька днів поспіль. Вона зачиняла її в льоху, стверджуючи, що оці копошіння, шкряботіння й пискляві