Діана Сеттерфілд - Там, у темній річці

від усіх зниклих дітей. Якщо в тебе гострий слух, ти почуєш, як плаче та дівчинка й усі інші діти, які сумують за домом і звуть маму й татка.

Гелена нашорошила вуха. Чи почула вона щось? Тепер уже й не пригадаєш. Та якби гобліни затягнули її під воду, татко просто прийшов би й визволив її звідти. Це було так очевидно, що Гелена Ґревіл навіть сердилася на свою тітку, що та цього не усвідомлює.

За довгі роки Гелена Ґревіл забула історію про гоблінів і їхній світ на іншому, моторошному боці ріки. Але тепер Гелена Вон її пригадала. І пригадувала щодня, коли веслувала у своєму старому човні. Хвилі плюскали ліниво та нерівномірно, поки ріка облизувала й обсмоктувала човен. Вона прислухалася до цих звуків і до проміжків між ними. Почути загублених дітей виявилося зовсім неважко. Вони звучали дуже розбірливо.

— Місіс Вон! Ви потім кісток не зберете! Вертайтеся в дім, місіс Вон!

Ріка хлюпала, човен підіймався й опускався, і далекий голосочок без упину кликав батьків із глибин гоблінського світу.

— Усе добре, — прошепотіла вона блідими губами. Напружила задубілі м'язи, потягнула вкляклі кінцівки. — Матуся вже йде!

Вона перегнулася через борт, човен нахилився, і сльоза скотилася з її вії і нарешті злилася з рікою. Та перш ніж Гелена змогла перемістити вагу ще далі, щоб піти вслід за краплиною, щось вирівняло човен і її відкинуло назад, аж вона знову повалилася на його дно. Глянувши вгору, жінка побачила розмиту сіру фігуру, що нахилилася над носом човна, не дозволяючи йому перехилитися. Раптом фігура набула чіткіших рис, і їй здалося, що то чоловік, який стоїть у плоскодонці. Він зробив рух, ніби відштовхувався жердиною від річкового дна, і тут вона відчула, як човен щось різко потягнуло вперед. Його прудкий рух по воді дивним чином не відповідав легким рухам чоловіка. Ріка послабила хватку, і її із дивовижною швидкістю відбуксувало до берега.

З останнім поштовхом вона побачила сірі обриси пристані.

Економка місс Клер уже чекала, а поряд із нею був садівник. Він підхопив мотузку й прип'яв човен. Гелена підвелась і, спираючись на руку місіс Клер, піднялася на берег.

— Ви промерзли до кісток! Що на вас найшло, люба?

Гелена повернулася спиною до води.

— Він зник…

— Хто зник?

— Поромник… Це він притягнув мене сюди.

Місіс Клер збентежено подивилася у зачудоване обличчя Гелени.

— Ти когось бачив? — пошепки спитала вона в садівника.

Він похитав головою.

— Якщо тільки… Може, то був Мовчан?

Місіс Клер набундючилась і несхвально похитала головою.

— Не забивай їй голову дурницями. Ніби з неї вже не досить.

Гелена раптом дала сильних дрижаків. Місіс Клер стягнула з себе пальто й загорнула в нього свою хазяйку.

— Ви нас до смерті налякали, — дорікнула вона їй. — Ходімо в дім.

Місіс Клер міцно взяла її за одну руку, садівник вчепився в іншу, і разом вони без зупинок попрямували крізь сад назад до будинку.

На порозі Гелена ніяково зупинилась і глянула через плече на сад і річку. В цей пообідній час світло поволі покидало небо, а імла над водою темнішала.

— Що ж це таке? — пробурмотіла вона ніби до себе.

— Що саме? Вам щось почулося?

Місіс Вон похитала головою.

— Ні, я нічого не чула.

— То що ж тоді?

Гелена схилила голову, і її очі сфокусувалися по-новому, розширюючи межі сприйняття. Економка зробила так само, і садівник також по-півнячому зігнув шию й замислився. Це відчуття — очікування, чи щось таке — охопило їх втрьох, і вони в унісон промовили:

— Щось має статися.

Давня історія

Отже, це тут. Містер Вон нерішуче зупинився в одному з житлових кварталів Оксфорда. Він кинув погляд праворуч і ліворуч, але вікна цих респектабельних будинків були завішені такими цупкими шторами, що неможливо було вгадати, чи хтось підглядає за ним біля вікна. Втім, у капелюсі та за легкого туману надворі його складно впізнати. Принаймні він і не збирався заходити всередину. Якусь мить крутив у руках портфель, щоб забезпечити собі правдоподібну причину для зупинки, і подивився з-під капелюха на будинок номер 17.

Будинок мав такий само охайний і пристойний вигляд, як і його сусіди. То була перша несподіванка. Він собі намислив, що той чимось виділятиметься. Кожен будинок на цій вулиці чимось виділявся від інших, та лише тому, що так задумав забудовник. Наприклад, парадний вхід помешкання, біля якого він зупинився, був оздоблений напрочуд красивим ліхтарем. Але він мав на увазі не таку різницю. Очікував, що вхідні двері будуть пофарбовані у якийсь кричущий колір, або у драпуванні фіранок проглядатиме щось театральне. Але нічого цього він не побачив. «Але ж ці люди не дурні, — подумалося йому. — Певна річ, їм треба мати респектабельний вигляд».

Той добродій, який розповів Вонові про це місце, був просто знайомий, що й сам почув про нього від приятеля, а той — від свого друга. Вон запам'ятав із цієї, отриманої через треті руки, історії тільки те, що чиясь дружина була така вбита горем після смерті матері, що перетворилася на тінь самої себе — майже не спала, погано їла й не звертала уваги на коханого чоловіка та дітей. Лікарі виявилися безсилі перед її хандрою. Нарешті, сповнений підозр, та все-таки зневірений в інших засобах, чоловік привів її до такої собі місіс Константін. За декілька зустрічей із цією загадковою особою жінка повністю одужала й повернулася до своїх домашніх і шлюбних обов'язків із колишньою снагою. До Вона ця оповідка дійшла у дуже зміненому вигляді й мала лише дотичний стосунок до істини. Як на нього, то була суцільна нісенітниця, адже він не вірив у медіумів. Але — так сказав йому той знайомий — що б там не робила місіс Константін, а воно допомагає, «хоч вір, хоч ні».

Будинок був бездоганно респектабельним. Ворота, доріжка та вхідні двері вкрай охайні. Не було видно злущеної фарби, потьмянілої дверної ручки, брудних слідів на порозі. Він припустив, що візитерам годі шукати тут причин, які могли б дати їм привід сумніватися, вагатися і, врешті-решт, повернути назад. Усе було бездоганно чистим, тож немає до чого прискіпатися. Звичайній людині це місце не здаватиметься надто розкішним, а багатієві — надто скромним. «Що ж, треба віддати їм шану, — підсумував він, — тут усе як належить».

Містер Вон поклав руку на хвіртку і нахилився прочитати ім'я на бронзовій табличці: Професор Константін.

Він не міг стримати усмішку. Це ж треба, вона видає себе за дружину академічного метра!