Стефані Берджіс - Дракон із шоколадним серцем

допоки Марина не казала мені, що вже досить. Я годинами товкла какао-боби в пасту на розжареному камені над пічкою. М’язи рук німіли, їх судомило, а я все штовхала важку залізну качалку туди й назад, туди й назад, укладаючи в ці рухи всі свої сили, допоки довгі м’язи на спині не втомлювалися так, що, либонь, якби мали голос, то заволали б.

Ну й нехай би собі волали. Усе, що мене турбувало, — це гаряча паста, яка ставала дедалі м’якшою й м’якшою з кожним безжальним рухом качалки.

Щоразу, коли Марина врешті казала: «Усе, годі!» — її слова відлунювали в мені, сповнюючи відчуттям такої перемоги, наче я здійнялася в небо для свого першого польоту.

Мені поки що не дозволяли виконувати наступний етап роботи. Марина сама розкладала пасту по круглих формах, створюючи такі собі пасочки з шоколаду, яким доведеться чекати цілий місяць, перш ніж їх використають. Але щодня, проходячи повз креденця,[12] де зберігалися ці пасочки, я зверталася до тих, що були виготовлені зі зробленої мною пасти, з мовчазним пристрасним проханням: «Тримайтеся! Станьте найкращими!»

Я рахувала дні, очікуючи, поки нарешті буде використана перша з моїх пасочок. Я сподівалася, що Марина дасть мені бодай скуштувати те, що з неї приготує, щоб я дізналася, як у мене вийшло.

А тим часом роботи в мене було більш ніж достатньо.

Над відкритим вогнем постійно підсмажувалися какао-боби, і пильнувати за ними мала саме я. Спочатку це були тьмаві, непоказні зерна, які ані на мить не привернули б моєї драконячої уваги. Але до шоколадного будинку їх приносили в мішках, з якими ми поводилися так шанобливо, наче вони були напхом напхані щирим золотом. Це були справдешні чари — яким чином ці звичайнісінькі миршаві боби могли зберігати в собі таємницю шоколаду?

Саме я витягала їх із розжареної жарівниці, коли вони нарешті готові були розкрити свій секрет, наче драконячі яйця, з яких от-от мало з’явитися на світ дитинча. Марина стояла обіч, спостерігаючи за кожним моїм рухом. Тричі вона пильнувала, як я розколювала тоненьку й хрустку зовнішню оболонку, видобуваючи з лушпиння самі зерна. Один хибний рух — і дорогоцінне зернятко буде зіпсоване, його шоколадна сутність де й подінеться, наче й не було її ніколи. Навіть самої думки про це було достатньо, щоб мене поймав жах.

Це було все одно, що зруйнувати діамантову тіару через просте недбальство. Я була неймовірно щаслива, що Марина лишалася поряд, не даючи мені припуститися помилки.

Учетверте, коли я заходилася готувати підсмажені боби до лущення, Марина хіба здійняла смух на обличчі — ні, брови! — стоячи в іншому кінці кухні, де вона саме готувала шоколадний крем для наших ранкових відвідувачів.

— Ну що? — спитала вона. — Чого ти чекаєш? Гайда!

І, вражено повагавшись якусь мить, я взялася працювати.

І це теж було достобіса схоже на політ.

На сьомий день моєї роботи підмайстринею Горст зайшов до кухні й гепнув себе долонею по чолу з нажаханим стогоном.

— Марино!

— Що знову? — Марина навіть не зволіла відвести очей від шоколатьєре, у якій змішувала інгредієнти для особливого шоколаду-чилі. — Клієнти скаржаться? Чи, може, сам король ушанував нас візитом? А може, ти просто вирішив учергове ускладнити мені життя?

— Не тобі! — просичав Горст крізь зуби. — Їй! — Він показав на мене.

Я закліпала, але не припинила поратися над здоровенною білою цукровою головою, яку саме перетирала. Її треба було розтерти на дрібнюсіньку пудру, яка розчинилася б у Марининому смаколику, а та цукрова довбешка була майже вісім дюймів завдовжки.

— А що з нею не так? — поцікавилася Марина. — На відміну від нашого останнього підмайстра вона не така вже й жахлива. Принаймні поки що.

— Поки що? — форкнув він роздратовано. — Ти, може, не помітила, але вона працює в нас уже сім днів поспіль! І я жодного разу не бачив, щоб вона брала вихідний по обіді!

Вихідний по обіді? Він узагалі про що? Я насупилася, але не припинила товкти цукор.

Горст знову глянув на Марину, тоді на мене — а відтак застогнав і похитав головою.

— Кожний підмайстр, — мовив він, здіймаючи вказівець, — за законом отримує раз на тиждень вихідний по обіді, а також два повні вихідні на місяць. Чи ти забула?

Марина вкинула до казанка дрібочку темно-червоного порошку.

— Я її не тримаю. Якщо в неї є якісь цікавіші справи…

Цікавіші за шоколад? Оце навряд. Я перегорнула цукрову голову й заходилася мордувати її з іншого боку.

— Послухай-но, — почав Горст крізь зуби. Тоді затнувся. — Як твою підмайстриню взагалі звуть, Марино?

Марина знизала плечима.

— Не знаю. Ми на цю тему не спілкувалися.

— Не спілкувалися???

— Як тебе звуть, дівчинко? — гукнула до мене Марина.

На мить мої руки знерухоміли, адже я згадала слова Сілке: «Що, як ми називатимемо тебе Евою? Просте й звичайне ім’я, без жодної таємниці».

Якщо Сілке в чомусь тямила, то це в людях і в тому, як у них усе ведеться.

— Мене звуть…

Я стиснула губи, шкіру раптом запекло, і я наче відчула на собі доторк тканини-лусочки, що лежала складеною в шафці на іншому краю кімнати. Схована, але не покинута. Не забута.

Є речі, важливіші за необхідність підлаштовуватися під інших.

— Мене звуть Авантюрина, — мовила я рішучо.

— Аван… Вибач, як? — насупився Горст.

— Авантюрина, — повторила Марина твердо. — Ти чув, Що вона сказала. А тепер… ти й справді маєш, що нам сказати, чи тобі просто набридло панькатися з багатіями й ти вирішив глянути, яка вона — справжня робота?

Горст важко зітхнув.

— Я прийшов, — мовив він, — щоб переконатися, що люди лорд-мера не знайдуть у нас жодного порушення й не матимуть змоги доповісти про них до торговельної гільдії — позаяк саме це вони й мріють зробити. Ще б пак, адже хтось примудрився роздратувати нашого вельмишановного можновладця, звільнивши його небожа… — Він значуще глянув на Марину. — Сьогодні з восьмої ранку двоє його нишпорок щось винюхували під дверима нашої крамниці, шукали, до чого б прискіпатися. Не здивуюся, якщо вони відрядять сюди когось для несподіваної перевірки, щоб дізнатися, у якому стані наша кухня.

— Хай тільки спробують, — мовила Марина суворо. Але припинила додавати інгредієнти до суміші. На мить підтиснула губи, а відтак рішучо кивнула. — Хай собі. Авантюрине? — Вона показала рукою на двері. — Геть звідси.

— Що? — Я витріщилася на неї, але все одно не припинила терти цукрову голівку. — Я ж іще не завершила. Мені ще треба…

— Іди й займися чимось, що не пахне шоколадом, — звеліла Марина. — Це наказ лорд-мера. — Вона