Тесс Геррітсен - Хранителі смерті, Тесс Геррітсен

до «хонди». — Сподіваюся, ви готові, бо мені тепер точно снитимуться жахіття.

— Я вже чула від вас таке.

— Ну, цього разу я серйозно.

Затягнутими в рукавички руками вона підняла кришку багажника, відкриваючи те, від чого несло гнилою шкірою. Джейн не раз мала справу із запахами тіла під час гниття, але цього разу все було інакше. Вміст багажника не смердів розкладанням. Це взагалі був не людський запах. І вона точно не бачила жодної людини, подібної на те, що лежало, згорнувшись, у багажнику «хонди».

На мить Морі, схоже, відібрало мову. Вона мовчки дивилася на сплутане чорне волосся, на обличчя, що набуло кольору смоли. Кожна складка шкіри, кожна лінія оголеного тіла зберег­лися досконало, наче завмерли у бронзі. Так само добре зберігся передсмертний вираз спотвореного обличчя жінки, із зяючим у вічному воланні ротом.

— Спочатку я подумала, що таке не може бути справжнім, — сказала Джейн. — Що це, напевно, гумова лялька до Гелловіна, яку вішаєш, щоб відлякати тих, хто приходить по цукерки. Ну, не тіло, а якесь штучне зомбі. Тобто, як можна зробити таке зі справжньої жінки?

Вона замовкла, перевела подих, і додала:

— А тоді я побачила її зуби.

Мора подивилася у розкритий рот і тихо сказала:

— У неї є пломби.

Джейн відвернулася, глянула на фургон телевізійників, який щойно під’їхав і став за поліцією.

— То скажіть мені, док, як саме можна зробити жінку такою? — мовила вона. — Як перетворити тіло на гелловінську потвору?

— Я не знаю.

Відповідь здивувала Джейн. Вона звикла вбачати в Морі Айлс авторитет у всіх питаннях смерті, хай яких загадкових.

— Таке ж не зробиш за тиждень, правда? — спитала вона. — Та й за місяць, певно, теж. Потрібен час, щоб перетворити людину на таке.

«Або ж на мумію».

Мора подивилася на неї.

— Де докторка Пульчілло? Що вона про це каже?

Джейн махнула у бік дороги, де ставало все більше автомобілів.

— Там, сидить у машині з Фростом. Каже, що й гадки не має, як тіло опинилося в її багажнику. Востаннє користувалася автомобілем кілька днів тому, їздила на закупи. Якби тіло пролежало в багажнику більше дня-двох, певно, смерділо б гірше. Вона б помітила.

— Її ключі зникли тиждень тому?

— Вона не знає, як їх загубила. Пригадує тільки, що якось повернулася з роботи, а їх у сумочці вже не було.

— Що вона там робила?

— Пішла погуляти.

— У таку погоду?

Краплі дощу, що калатали по дощовиках, стали важчі, й Мора закрила багажник, прибираючи з очей жахливу знахідку.

— Щось тут не так.

Джейн засміялася.

— Та невже?

— Я про погоду.

— Ну, мені погода так само не подобається, але що поробиш?

— Джозефіна Пульчілло приїхала сюди сама, у такий день, щоб погуляти?

Джейн кивнула.

— Мене це теж непокоїть. Я її питала.

— І що вона відповіла?

— Що їй треба було на природу. І що вона любить гуляти сама.

— Ще й, вочевидь, під час грози. — Мора розвернулася до машини, в якій сиділа Джозефіна. — Вона дуже приваблива, згодні?

— Приваблива? Та просто розкішна. Доведеться Фроста на повідець посадити, так він навколо неї крутиться.

Мора все похмуріше дивилася в бік Джозефіни.

— Про Мадам Ікс чимало писали. У березні вийшла велика стаття у «Ґлоуб», минулого тижня було багато новин, із фотографіями.

— Ви про знімки Джозефіни?

Мора кивнула.

— Можливо, у неї з’явився шанувальник.

«Нічого собі шанувальник», — подумала Ріццолі. Хтось знав про те, що ховається у музейному підвалі. Галас навколо Мадам Ікс точно привернув його увагу. Він читав усі статті, розглядав знімки. Бачив обличчя Джозефіни.

Вона опустила погляд до багажника, тішачись, що він закритий, і не видно викрученого, наче в агонії, тіла.

— Гадаю, наш колекціонер саме надіслав нам повідомлення. Він каже, що іще живий. І полює на нові експонати.

— А ще він каже, що перебуває тут, у Бостоні. — Мора знову розвернулася в напрямку Джозефіни. — Кажете, вона загубила ключі. Які ключі?

— Від автомобіля. І від квартири.

Мора розпачливо підняла голову.

— Погано.

— Їй саме зараз міняють замки. Ми вже поговорили з доглядачем її будинку і подбаємо, щоб вона безпечно дісталася дому.

Задзвонив мобільний судмедекспертки, вона глянула на номер.

— Перепрошую, — сказала й відвернулася, щоб відповісти.

Джейн завважила, як Мора опустила голову, як зігнула плечі, наче захищаючись, щоб ніхто не підглядав, як вона розмовляє.

— А в суботу ввечері зможеш? Ми так давно…

Її видавав шепіт. Вона говорила з Деніелом Брофі, але Джейн не чула радості у приглушеному тоні, саме розчарування. «А чого, крім розчарування, чекати, закохавшись у недоступного чоловіка?»

Мора закінчила розмову, тихо мовивши:

— Я передзвоню пізніше.

Розвернулася до Джейн, але не дивилася їй в очі — зосере­дила всю увагу на «хонді». Мертве тіло здавалося безпечнішою темою для розмови. На відміну від коханця, воно не розіб’є їй серце, не розчарує, не залишить уночі самотню.

— Я так розумію, криміналісти оглядатимуть багажник? — спитала вона суто діловим тоном, перемкнувшись на роль логічної й холодної судмедекспертки.

— Авто ми конфіскуємо. Коли зможете зробити розтин?

— Спочатку проведу попередні дослідження. Рентген, зразки тканин. Я мушу точно розуміти, з яким способом збереження тіла маю справу, перш ніж розтинати її.

— То аутопсія буде не сьогодні?

— У кращому випадку — після вихідних. Судячи з вигляду тіла, вона давно мертва. Кілька днів не вплинуть на результати. — Мора глянула в бік Джозефіни. — А докторка Пульчілло?

— Ми її ще опитуємо. Коли відвеземо додому і вона перевдягнеться в сухе, може, пригадає щось іще.

«Ця Джозефіна Пульчілло — дивна штучка», — подумала Ріццолі, поки вони з Фростом стояли у квартирі молодої жінки й чекали, коли вона вийде зі спальні. Вітальня була обставлена в стилі «голодна студентка». Оббивка дивана обідрана пазурами невидимого кота, на столику темні плями від чашок. На полицях стояли підручники й технічні журнали, але Джейн не бачила ані фотографій, ані різноманітних дрібничок — нічого, що свідчило б про особистість мешканки квартири. На моніторі комп’ютера безкінечним колом змінювалися зображення єгипетських храмів.

Коли Джозефіна нарешті вийшла, її вологе волосся було зібране в хвіст. Хоча на ній були чисті джинси й бавовняний светр, вона мала змерзлий вигляд, обличчя було заціпеніле, мов вирізане з каменю, — статуя єгипетської цариці, чи якоїсь міфічної красуні. Фрост відверто витріщився на неї, наче на богиню. Якби його дружина Еліс була поряд, він, певно, швидко отримав би від неї виправданого копняка. «Може, зробити це від її імені?»

— Вам уже краще, докторко Пульчілло? — запитав він. — Чи потрібно ще трохи часу, перш ніж ми про все це поговоримо?

— Я готова.

— Може, чашку кави, перш ніж почнемо?

— Я зараз вам приготую, — розвернулася до кухні Джозефіна.

— Ні, я подумав про вас. Чи не треба вам кави.

— Фросте, — обірвала його Джейн. — Вона сказала, що готова говорити. То, може, сядемо почнемо?

— Просто хочу переконатися, що їй комфортно, от і все.

Фрост та Ріццолі вмостилися на пошарпаний диван. Джейн навіть через подушку відчула укол зламаної пружини, тож відсунулася від неї так, що між ними з Фростом