Ієн Макьюен - Горіхова шкатулка

— каже Труді, відступаючи на кілька кроків назад у їхньому діалозі. — Це подружня оселя. Я виїду, коли буду готова, і це буде не цього тижня.

— Припини. Ти знаєш, що оббризкувачем я тебе просто дражнив. Але ти не можеш це заперечувати. Тут повне ґедзло.

— Будеш мене занадто підганяти — я можу вирішити залишитися. Побачимося в суді.

— Прийнято. Але ти не будеш проти, якщо ми приберемо срач у передпокої?

— Я трошечки проти, — тоді, після хвилинного розмірковування, вона киває, погоджуючись.

Я чую, як Клод бере поліетиленовий пакет. Його веселість не переконала би найтупіше дитя.

— Якщо дозволите. Багато справ. Вовка ноги годують!

Десять

Колись Клодова остання репліка могла викликати в мене усмішку. Але останнім часом, не питайте чому, я не маю жодного смаку до веселощів, жодного потягу до вправ, навіть якби мав для цього простір, жодної втіхи не приносять мені вогонь чи земля, слова, що колись відкривали золотий світ величних зірок, красу поетичної уяви, безмежну радість розуму. Ці розкішні радіолекції й повідомлення, прекрасні подкасти, що мене зворушували, видаються в найліпшому разі пустими балачками, в найгіршому — повним випарів смородом. Чудова держава, до якої я маю скоро приєднатися, благородна людська громада, її звичаї, боги й ангели, її полум’яні ідеї та блискучий неспокій — більше мене не захоплюють. Важкий тягар тисне на шатро, що огортає мій маленький каркас. Мене заледве вистачить на те, щоби сформувати одну невеличку тваринку, не те що зобразити людину. Я схиляюся до мертвонародженої безплідності, а відтак до праху.

Ці похмурі високоштильні думки, які я прагну декламувати десь на самоті, повертаються мене гнітити, коли Клод зникає нагорі сходів і мої батьки сидять мовчки. Ми чуємо, як відчиняються й зачиняються вхідні двері. Я безуспішно напружуюся, щоби почути, як Клод клацає дверцятами братової автівки. Труді знову нахиляється, і Джон бере її за руку. Малесеньке підвищення нашого кров’яного тиску підказує, що його псоріазні пальці стискають її долоню. Вона тихо вимовляє його ім’я з низхідною інтонацією лагідного докору. Він не каже нічого, але найімовірніше, що він хитає головою, стуляючи губи в силувану посмішку, мовляв, ну-ну, тільки подивися, що з нас вийшло.

Вона тепло каже:

— Ти все ж таки мав рацію. Ми можемо зробити це спокійно.

— Так, це буде найкраще, — погоджується батько своїм приємним розкотистим голосом. — Але Труді. Просто за давньою звичкою. Можна, я прочитаю тобі вірша?

Вона виразно, по-дитячому мотає головою, і це м’яко поколисує мене в моєму положенні, але я знаю так само твердо, як вона це робить: для Джона Кернкроса «ні» в поезії означає «так».

— Будь ласка, Джоне, ради Бога, не треба.

Але він уже набирає повітря. Цей я вже чув, але тоді він значив менше.

— «Якщо вже так, з цілунком розійдімось...»[15]

Зовсім необов’язково, думаю я, йому вимовляти деякі фрази з таким задоволенням. «І більше не дістануся тобі», «так повно я звільняюся від тебе», давнього «кохання жодну краплю не зберігши». І наприкінці, коли Пристрасть лежить на смертному одрі та є надія, що наперекір усьому вона могла б видужати, якби тільки Труді цього забажала, батько заперечує це розумним, саркастичним тоном.

Але вона також цього не бажає й каже, не чекаючи, щоб він договорив останні кілька слів:

— Я до кінця життя не хочу чути більше жодного вірша.

— І не почуєш, — люб’язно відповідає батько. — Точно не від Клода.

У цьому розважливому діалозі між двома сторонами ніхто не турбується про мене. В іншому чоловікові могло би збурити підозри те, що його колишня дружина забуває домовитися про місячні виплати, які припадають матері його дитини. Інша жінка, якби нічого не замишляла, то точно б їх вимагала. Але я достатньо дорослий, щоб брати відповідальність за себе й намагатися бути господарем своєї долі. Як скупердяїв кіт, я зберігаю таємний шматочок собі на спожиток, мій єдиний кавалочок самостійності. Я використовував його вдосвіта, щоб спричинити безсоння й прикликати радіолекцію. Два різкі удари в стінку — з добрим інтервалом, радше п’яткою, ніж майже безкостими пальцями на нозі. Для мене це як самотній пульс туги, тільки щоб почути, як про мене згадають.

— А, — зітхає мати. — Він штовхається.

— Тоді мені треба йти, — бурмоче батько. — Ну що, два тижні, щоб ти звільнила приміщення?

Я махаю йому, так би мовити, і що я отримую? Тоді, тож, у такому разі, і ось — він іде.

— Два місяці. Але зачекай хвилину, доки повернеться Клод.

— Тільки якщо недовго.

Літак за кілька тисяч футів над нашими головами робить легке низхідне глісандо в бік Хітроу — загрозливий звук, як завжди мені здавалося. Джон Кернкрос, можливо, обдумує один останній вірш. Він міг би викотити, як раніше перед подорожами, «Прощання, що забороняє сум»[16]. Ті заспокійливі чотиристопники, той витриманий, втішний тон могли б викликати в мені ностальгію за давніми смутними днями його відвідин. Але натомість він постукує пальцями по столу, прочищує горло та просто чекає.

Труді каже:

— Ми вранці брали смузі з Джад-стріт. Але я не думаю, що для тебе щось залишилося.

Із цими словами все нарешті починається.

Невиразний голос, що долунає мовби з-за лаштунків у театрі, у приреченій виставі за кошмарною п’єсою, каже згори сходів:

— Ні, я для нього відставив пластянку. Це він нам розпозів про те місце. Пам’ятаєш?

Він спускається, вимовляючи це. Важко повірити, що цей надто вчасний вхід, ці кострубаті, неправдоподібні слова серед ночі відрепетирували двоє п’яних.

Пінопластовий стаканчик із пластиковою накривкою та соломинкою стоїть у холодильнику, який тепер відкривають і закривають. Клод ставить її перед моїм батьком із материнським придихом:

— Ось.

— Дякую. Але я не впевнений, що готовий до цього.

Завчасна помилка. Чому це зневажений брат, а не похітлива дружина, приносить чоловікові його напій? Їм треба буде затримати його за розмовами, і тоді сподіваймося, що він передумає. Сподіваймося? Ось так воно й буває, так працюють оповідання, де ми знаємо про вбивство від самого початку. Ми не можемо втриматися, щоб не стати на бік нападників із їхніми планами, ми махаємо з пристані услід їхньому кораблику поганих намірів. У щасливу путь! Це не так просто, це досягнення — вбити когось і не попастися. Точка відліку —«довершене вбивство». А довершеність людям переважно не властива. Щось на борту піде