Роман Купчинський - У зворах Бескиду, Роман Купчинський

пору і місце. Не вимагає ні м’якої постелі, ні тиші, ні темноти. Сира земля замість сінника, кулак замість подушки, а куций плащ замість накривала. В окопах чи в придорожнім рові, на болоті чи на купі каміння, вночі чи вдень, лежачи чи сидячи — всюди і все з’явиться він і принесе на годину-дві цілковите забуття. Можуть кричати люди, тріскотіти кріси, ревіти гармати — вояк спить. Камінним сном, який знову дасть йому силу пройти десятки кілометрів, видержати ніч на сторожі, робити наступ чи відбивати його. Щоб відігнати такий сон, треба хіба якогось пекельного галасу або... наказу.

Зварич збудився. Сам не знав, чи це йому приснилося, чи справді чув якийсь страшний гук. Ще хвильку лежав непорушно, з розплющеними очима і не здавав собі справи з того, що, властиво, сталося. Але другий гук опам’ятав його зовсім. Десь дуже близько вибухла граната, і його обсипало землею.

Підвівся і глянув довкола.

— Кладися, чого показуєшся!? — крикнув хтось, і Зварич приліг до землі.

Заздрів тільки клапоть чорного диму, що плив під горбом біля нього.

— Федьку! Що то такого? — звернувся до Черника, який лежав поруч.

— Хіба не бачиш? Самі гранати. Б’ють на артилерію, але закоротко, скоротило би їм вік.

— Я спав.

— А я, думаєш, ні? Але збудили...

Фіов-фіов-фіов! — засвистіло в воздусі, і хлопці прилипли до землі.

Траух! — гримнуло на стрілецьку розстрільну. Хтось крикнув коротко і глухо.

Але навіть оглянутись не було часу. Зашипіло знов і знов, і дві гранати одна по одній вибухли на краю горба.

За ними прийшли шрапнелі і розірвалися, але вже далі, над гарматами.

— Переносить на артилерію,— сказав Черник. Справді. За шрапнелями надлетіли гранати, але тим разом уже не закоротко. Одна вдарила під саме дуло гармати і перекинула її, як жабу горі черевом.

Біля батарей зчинився рух. В шаленім галопі заїхали коні з «дочепами», і за хвилю-дві батареї змінили становище. Тільки розбита гармата осталася на місці, витягаючи благально до неба рамена поламаних коліс.

Стрільці не мали вже тепер кого охороняти. То один, то другий підносилися, присідали, а то й плазували до себе. Розстрільною пішла чутка: четар Шпак забитий, двох з третьої чети ранено.

Шпака не любили, але вістка про його смерть потрясла всіма. Перший стрілецький старшина впав. І то не в наступі, не на стежі, а під час артилерійського поєдинку. Москалі й не думали обстрілювати гарматну охорону, а просто закоротко брали.

Четар Шпак лежав поперек своєї ямки, горілиць, так, як його кинув напір воздуху. Праве рам’я і груди були розірвані на шкамаття якимсь великим відломком гранати.

Два ранені стрільці вийшли ще сяк-так, один був ранений в ногу, другий у плече. Санітарів не було, і товариші як уміли, так перев’язали рани.

Перфецький, як медик, хоч і з першого року, оглянув обидвох і заявив:

— Рани поверхові. Всередині заліза нема.

Це було щастя для ранених, бо не швидко могли дочекатись операції, а нечистий відломок уже не одного легко раненого виправив на другий світ.

Саме смеркалося. Артилерія стихала, і можна було неспостережно знести ранених до підводи. На платах шатра перетягнули їх з лінії в рів, а ровом понесли аж до діда Федорія, що стояв з возом за горою.

Старий сидів коло воза на скриньці з набоями і курив люльку. Як побачив, що когось несуть, схопився, сховав люльку в кишеню і підбіг до стрільців.

— Ох, іроди! Таки поцілили! — лютився на москалів.— Несіть сюди, я зараз зроблю місце,— казав до стрільців і побіг назад до воза.

Ранених положили на землі. Вони лежали тихо і навіть усміхалися.

— Дуже болить? — питався дід Федорій, розміщуючи скриньки та мішки на возі.

— Не дуже, пане Федорій. Тільки нога затерпла. Як дерево тепер.

— А мене таки болить, — обізвався той, що дістав у плечі. — Рушитися не можу.

— Нічого не буде, — потішав дід. — От коби так чорного пороху. Добрий на рану. А я вам хоч м'якушкою заліплю.

— Вже ви, пане Федорій, не вживайте своєї медицини,— обізвався один з тих, що принесли.— Коби до Сколя, там доктори вже їм порадять.

Висадили ранених на віз, примістили, вкрили і збиралися вертати.

— Богу дякувати, що нікого більше не зачепило,— сказав дід.

— Ой, зачепило, пане Федорій. Четар Шпак згинув. Дід вирячив очі.

— Що ви кажете? Пан четар згинув?! Де, яким світом?

— Від гранати. Розірвала йому груди і руку.

Старий спустив голову і хвилю мовчав. Потім скинув шапку і перехрестився.

— Ней з Богом спочиває. Добрий чоловік був, царство йому небесне! — і глибоко та щиро зітхнув за душу першого стрілецького старшини.

Дорогою надбіг якийсь стрілець.

— Де перша сотня?

— А тобі нащо?

— Наказ від отамана.

— То ходи з нами. Ми вертаємо саме тамтуди. Казали дідові з’їхати надолину, до лісу, де розтаборилися були кухарі, а самі рушили ровом назад.

На землю швидко западав сумерк. Не так від того, що день кінчився, як від того, що тяжкі, темні хмари виповзли нечайно із-за гір та застелили небо.

— Буде дощ,— сказав котрийсь.

— Або сніг. Чуєш, як похолодніло.

— Ох, померзнемо ми на тім щовбі.

— Маю враження, що ні,— обізвався стрілець з команди куреня.— Виглядає, що тої ночі буде дальший відступ. Щось таке говорили в бригаді.

— А ти там ходиш на нараду!?

— Не було нікого з вашої сотні, тому мене попросили.

— То кинь там час до часу добре слово й за нами.

— Зробиться, зробиться. Тільки справуйтеся добре. Один з більш запальчивих «дідушківців» обрушився:

— Диви на «коссаківця», який дотепний. Слухай, ми як тебе тут зараз справимо...

— Дай спокій,— зацитькував другий, більш розважний.— Сам зачіпаєш, а потім страшиш хлопця.

В свою чергу обрушився «коссаківець»:

— Я не такий страшків син. Але дайте наказ занести. Вилізли з рова і пішли горбом. Надворі так стемнілося, що від москалів, певно, їх не було видно.

В наказі стояло, що сотня зійде з позиції і подасться до Дубини біля Сколя, де ожидатиме дальших наказів.

Сотникові наказ не був прикрий, адже сотня мала зійти в село, але прикрий був автор наказу.

— Що значить — зараз?! Щоби нас вистріляли, як качок? — визвірився не знать за що на невинного вістового.

— Пане сотник, та я...

— В нас кажеться: