Ющук Іван - Троє на Місяці, Ющук Іван

Але йому невідомо було, чи Капітан і Граматик зараз у скрутному становищі, чи пі. А Незнайко, це точно він знав, був у руках невідомих і, очевидно, безжалісних створінь. І все‑таки після хвилинного вагання пес вирішив шукати спочатку цих двох – Капітана й Граматика.

Але невдовзі Друг був змушений зупинитися. Шлях йому перетяло провалля, за яким височіла скеля. Отже, Капітан і Граматик або перестрибнули по той бік, або попадали в прірву. Однак, як показали розрахунки, перше було хлопцям не під силу. Залишалася як найімовірніша друга версія.

Пес нахилив голову над прірвою. Помітив, що дно провалля й стіни майже до половини були білі, мов із крейди. Але слідів тут не можна було розрізнити. Не було видно й хлопців. Отже, хлопці пішли кудись. Найлогічніше було припустити, що вони подалися таки ближче до корабля.

Друг побіг уздовж провалля, час від часу зупиняючись та зазираючи вниз. Біг довго, поки не наткнувся на вал від якогось невеликого, вибитого, очевидно, метеоритом кратера, який перегороджував місячну щілину. На його схилах стирчали нерівні кам'яні брили. Пес заглянув у провалля, проте нічого там, крім білих каменів, не побачив.

Правда, два уламки, теж білі, мов висічені з мармуру, мали якусь неприродно округлу форму. Вони лежали на самому дні прірви. Один з них ніби ворушився. І раптом пес вловив Капітанів голос:

– Граматику, Граматику, вставай, прокинься.

Друг зрадів, що хлопці десь недалеко, але стримався й тільки запитав, не розкриваючи рота:

– Капітане, де ти?

– Ми з Граматиком у якійсь прірві, – негайпо обізвався Капітан, мовби вже чекав Друга. – Тут непроглядна темінь, нічого не видно. Ми зайшли в глухий кут і не можемо вибратися звідси.

Пес тим часом, доки говорив Капітан, повертав голову то в цей, то в той бік – визначав, звідки йде Капітанів голос. Коли він наставляв голову до провалля, звуки сильнішали, а тільки‑но відводив в інший бік – звуки ставали слабкішими. Сумніву не було: хлопці внизу.

– Я йду до вас, – повідомив Друг.

– Ми чекаємо тебе, – радісно відповів Капітан.

Не гаючи ані секунди, пес почав спускатися в провалля, обережно переставляючи із виступу на виступ свої шість ніг. Спуск був крутий, небезпечний, кожної миті можна було послизнутися й скотитись у яму. До того ж зір у Друга, коли він зійшов нижче, почав чомусь затуманюватись. Пес орієнтувався більше на голос Капітана, який раз у раз повторював:

– Граматику, Граматику, вставай…

Нарешті почувся й Граматиків голос, якийсь ослаблий, кволий:

– Де ми?.. Де чужопланетяни?

– Вставай, до нас Друг іде.

– Який друг? Той із панцирною головою, що оранжерею нам показував?

– Ти, я чую, вже трохи ожив. Навіть жартуєш. То підводься. Будемо вибиратися звідси. Друг допоможе.

– Мені спати хочеться.

– Граматику, чуєш, Граматику, – не вгавав Капітан, боячись, щоб його товариш знову не заснув, – у тебе, мабуть, регенераційна система погано працює і в твоєму скафандрі зібралося багато вуглекислого газу, через те ти такий млявий…

Пес нарешті тицьнувся мордою в Капітанів скафандр, якраз йому в спину.

– Песику, – зрадів Капітан, – як добре, що ти прийшов. Граматикові погано, а я нічого не бачу в цій темряві.

– Тут можна вибратися з прірви, – промовив Друг, – тільки треба знаходити виступи.

Капітан відв'язав мотузок від себе, навпомацки зав'язав його навколо тулуба псові і сказав йому, щоб він поволі дряпався назад нагору.

– А ти, – звернувся він до Граматика, – скільки можеш, повзи за нами, аби нам вистачило мотузка, щоб дістатися на поверхню. Тоді я тебе витягну.

– Зрозумів тебе, Капітане. – Голос у Граматика звучав уже бадьоріше. – Не турбуйся, я не відстану.

Пес рушив попереду. Він звертав то ліворуч, то праворуч – вибирав місце, де можна було безпечно поставити лапу. За ним, тримаючи мотузок під пахвою, видирався нагору Капітан. Скафандр сковував його рухи, пальці в рукавицях погано згиналися, не приставали до каменя, сковзалися. До того ж, нічого не було видно. Рятувало тільки те, що Друг вів його. Та й важив він тут у шість разів менше, ніж на Землі, тому не було так тяжко втримуватися на крутому схилі кратера. І, на щастя, каміння від довгого лежання вже встигло міцно позлипатися між собою, тому не скочувалося вниз.

А цій горі, здавалося, кінця‑краю не було. Найбільше він потерпав, щоб не зірватися вниз. Звичайно, забитися не забився б, якби впав, але Друга потягнув би за собою та й Граматика міг збити. Через те коли стомлювався, то не пересилював себе, а припадав грудьми до каміння й відпочивав десять – п'ятнадцять секунд. І час від часу запитував:

– Граматику, як ти?

– Я підіймаюся за вами, – відповідав Граматик, і було чути, що він часто дихає – бракувало кисню.

Коли, за Капітановими підрахунками, до верху залишалося зовсім небагато, мотузок зненацька натягнувся і випорснув йому з‑під пахви. Першою його думкою було: чи не трапилося чого з Граматиком? Чи не покотився він назад у провалля?

– Граматику, що там у тебе? – запитав він з тривогою.

Кілька секунд у шоломофоні чулися тільки шерхоти й переривчасте сопіння.

А потім обізвався досадливий Граматиків голос:

– Та ось на мотузок наступив. Виплутуюся з нього.

І справді, невдовзі мотузок упав на Капітана, злегка стукнувши його по скафандру. Капітан знову затис мотузок під пахвою й подряпався вслід за Другом.

– Граматику, якщо втомився, то перепочинь. Я вже скоро виберуся на поверхню, тоді допоможу тобі.

– Усе гаразд, Капітане, – не здавався Граматик. – Не турбуйся.

Незабаром пес повідомив:

– Я дістався нагору. Тобі, Капітане, залишилося ще один метр шістдесят сім сантиметрів – і твоя голова буде врівень з поверхнею Місяця.

Серце в Капітана закалатало швидше: ще один ривок – і вони врятовані. Але Капітан, проте, не став поспішати. Він так само, як і перше, уважно обмацував кожен камінь, добре брався за нього й тоді обережно переносив ногу на вищий виступ. Адже зриви найчастіше трапляються тоді, коли до мети залишається один крок: людина на радощах розслаблюється й допускає помилку. А було б дуже прикро, якби він схибив саме тепер, коли вже майже вибрався з цієї пастки.

Нарешті його рука вільно просунулася вперед, не натикаючись на стіну. В очах йому ніби розвиднилося, посвітлішало, але він все одно нічого не бачив – навіть перед собою. Мовби якийсь молочний туман, густий‑прегустий, окутав його.

Капітан ще двічі переступив з каменя на камінь – і ось він уже, затискуючи мотузок у руці, став на поверхні. Але очі й далі йому застилала якась полуда.

Поволі, не сходячи з місця, щоб знову не впасти в прірву, Капітан обернувся навколо себе. І раптом піби хто рукою повів по заборолу – полуда зникла, і в очі бризнуло нестерпно яскраве сонце. Ховаючи очі від сліпучого світла, він опустив голову й побачив спочатку схил кратера, а потім чорну пащу провалля, у якій тьмяно біліла постать у скафандрі. Це підіймався Граматик, прив'язаний до конопляного мотузка.

Капітан став зручніше над прірвою, гукнув до нього, щоб він пильнував, аби не зачепитися десь за виступи, й почав поволі вибирати мотузок.

– Тебе, Граматику, тягти неважко, наче відро з водою, – весело промовив Капітан, радий, що їхня пригода щасливо кінчається, а тоді уважніше подивився на товариша, який уже був під самим верхом, і ойкнув: – Таж тебе геть усього…

Під голуб…м небом, на однаков…й відстані, братов… зошити, з перш…ми променями, при м'як…й посадці, інш…м разом, в усяк…й справі, рішуч… дії, з працююч…ми робітниками, в чуж…х краях, умираюч… дерева, тих…й гомін, широк…м полем, на вузьк…й стежці, далек…м друзям, в абияк…м ділі, у легк…м одязі, довг…м днем, освіжаюч… подихи вітерцю, гаряч…х почуттів, інш…й людині, найвищ… гори, евкаліптов… гаї, співаюч…х птахів, египетськ… піраміди, друг…й рік, з блискуч…м успіхом, з могутн…м піднесенням.

Ключ.  У закінченнях прикметників, порядкових числівників, займенників та дієприкметників (а всі вони відмінюються, як прикметники) замість крапок встав букву и  або і  . Випиши підряд у стовпчик лише ті слова, у які вставлено букву і  . З їхніх перших букв складеться два важливих слова, що їх сказав Капітан.

XXIII. Один серед пустелі

Щойно конвоїр відійшов, як інші роботи почали складати поруч 8 Незнайком і на нього балки та рейки, мовби він теж був якимось шматком заліза.

Незнайко відкотився трохи й спробував підвестися. Але зробити це зі зв'язаними руками йому ніяк не вдавалося. Він і підгинав ноги, і перевертався з боку на бік, і впирався головою в місячний грунт, проте нічого з цього не виходило.

Знесилившись, він притих на хвилину. Якийсь робот знову підкотив його до купи залізяччя. І тут Незнайка почали обсідати невеселі думки. Досі нічого такого не думав, може, й через страх, а тепер, коли перший страх минув, його охопила тривога.

"…Зрештою, померти не страшно, – переконував себе Незнайко. – Це, мабуть, те саме, що заснути – і не бачити, не чути нічого… А мені й справді хочеться спати. Удома вже, напевно, ніч, усі поснули… Заплющити очі – і спати. Але тоді ніхто не дізнається, яка загроза нависла над Келебердою, над Землею. Ні, треба будь‑що‑будь утекти й розказати хлопцям про все… про того божевільного… Вони щось придумають…"

Незнайко знову став соватися сюди‑туди по стоптаній роботами місячній поверхні. І враз відчув, що капроновий мотузок попускає, і петля розслаблюється. Він поволі витягнув одну руку, потім уже легко – й другу. Перечекав, коли близько не залишилося жодного робота, й підвівся. Мотузок упав у пилюку. Незнайко переступив через нього, нагнувся, підняв й машинально поклав до кишені. Трохи відійшов убік – ніхто його не затримував. Тоді зробив ще кілька кроків – роботи однаково займалися своєю справою.

"Вони, мабуть, роблять тільки те, що їм наказано, – здогадався Незнайко, – все інше їх не цікавить.