Жан-Крістоф Ґранже - Ліс духів

– Я цим займуся. Передам тобі.

– Мені срати на той папірець. Якщо ти хочеш примусити мене прослуховувати когось нелегально, так і скажи. Зустрінемось і обговоримо.

– Добре. Зустрінемось і обговоримо. Але не телефоном.

Жанна повісила слухавку. Одразу ж передзвонила в офіс, щоб попередити Клер про запізнення. Тоді встала. Поставила кавоварку. Ковтнула антидепресант. Попрямувала до ванної. У дýші Жанна знову подумала про попередження Фактуратора. Ця історія з прослуховуванням ще вилізе їй боком. Вона досить наївно думала, що «жучки» в кабінеті Феро ніхто не помітить…

Помившись, зачесавшись і нафарбувавшись, вона повернулася на кухню. Кава вистигла. Жанна поставила ще одну, а поки вона готувалася, взяла собі хлібець із цільного зерна. Під хрумкіт хлібця в її голові зблискували картинки нічного кошмару. Ґолум. Чорно-біла плоть. Гарчання. Жаннині думки повернулися до реальності. Учорашня поїздка. Місце злочину. Плідність як об’єкт жадань. З’їдена матка. Так, можливо, це жінка…

За пів години Жанна гнала швидкісною смугою, анітрохи не зважаючи на обмеження швидкості. Ще двадцять хвилин – і вона вже сиділа за своїм столом, обклавшись документацією в справі Східного Тимору. Відвела весь ранок – чи те, що від нього залишилося, – на те, щоб докладно вивчити досьє, перш ніж розсилати виклики.

Жанна ще раз перечитала матеріали попереднього обвинувачення. Щось було не так. Навіщо продавати зброю повстанцям із такої далекої країни? Чисто заради грошей? Угода принесла мільйон євро, який розподілили між собою різні її сторони. Не так і багато для таких продажів. А от репутаційні ризики були високі. Докластися до замаху на нобелівського лауреата миру – це вам не абищо.

Жанна знову занурилася в досьє, шукаючи підказку. І знайшла її досить швидко. Східний Тимор володів нафтою. Нещодавні дослідження виявили значні її поклади вздовж узбережжя острова. Прибутки від експлуатації родовищ поблизу тиморського узбережжя протягом двадцяти років оцінювалися в 15 мільярдів євро. Австралія уклала угоду з чинним урядом. Якби державний переворот удався, нові очільники держави – повстанці – могли б обрати нових партнерів для видобування нафти. Чому б не тих, хто їх озброїв?

Отже, цю історію слід було читати навпаки. Це не Бернар Хіменес, співробітник Міноборони, виставив компанії «EDS Technical Services» рахунок за свою доброту, щоб фінансувати з цих мутних доходів свою партію, РПС. Усе навпаки. EDS за наказом політиків озброїла державний переворот, який міг послужити інтересам Франції. Тоді політики й промисловці поділили пиріг – прибутки від продажу зброї, – але це був лише комплімент від шефа. Усі чекали на продовження бенкету – видобування нафти.

От тільки проблемка: державний переворот зазнав поразки. Операцію згорнули. Ось чому на записах більше не було чого слухати. «EDS Technical Services», RAS та РПС більше не контактували. Такий порядок справ упевнив Жанну в її рішенні. Між головними героями вже не було чого підслуховувати. Треба було переходити до допитів. Викликати всю цю тусовочку.

– Я можу йти? – запитала Клер.

Жанна глянула на годинник: 16:00. Занурившись у матеріали, вона й не помітила, як промайнув день. Жінка пригадала, що була п’ятниця. Зі скороченими робочими днями – компенсацією за переробіток – останній день тижня нагадував шагреневу шкіру.

– Без проблем. Я ще попрацюю.

Клер зникла, пошурхотівши сукнею. Жанна потягнулася й глянула на підшивки на робочому столі. До вечора треба було вирішити й інші справи. Але спершу їй хотілося закінчити з Тимором. Визначити точне місце розташування цієї стратегічної точки в Тихому океані. Жанна розгорнула мапу, яку Клер купила напередодні в Національному географічному інституті, й узялася шукати острів у формі крокодила.

Відслідковуючи лінії, рифи, узбережжя, Жанна піддалася заколисливому впливу екзотичних назв. Вона пригадала власну велику подорож. Після суддівської школи вона взяла річну перерву та об’їздила весь південноамериканський континент.

Почала з Центральної Америки. Нікараґуа. Коста-Рика. Тоді власне Південна Америка. Бразилія. Перу. Аргентина. Чилі… Це не була чергова вилазка досвідченого мандрівника. Жанна самостійно снувала цими безкраїми землями, стиснувши зуби й повторюючи собі: «Ось чого в мене ніколи не зможуть відібрати. Кожне відчуття, кожен спогад буде моєю таємницею». Це був відбиток, слід, просвіт, який вона назавжди збереже в глибині душі. У разі любовних травм вона завжди могла врятуватися там, на тому обрії…

17:00. Шістдесят хвилин мрій. Чорт. Жанна заметушилася. Написала кілька записок Клер, пов’язаних із викликами Бернара Хіменеса, скарбника РПС, Жана-П’єра Ґріссана, генерального секретаря, і Сімона Матюрі, генерального директора компанії RAS, а також Жана-Луї Деммара, керівника «Noron», і Патріка Леша, директора EDS.

Суддя поклала записки на стіл Клер. Погортала інші справи. У неї був вибір. Зачинитись у своєму кабінеті до десятої вечора й закрити всю цю писанину або ж змитися по-тихому, повернутися додому та закинутися кількома серіями «Анатомії Ґрей» на ліжку, поїдаючи свій звичний білий рис.

Насправді ж був іще один варіант.

Той, що крутився в неї в голові від самого ранку.

Кабінет доктора Антуана Феро був розташований на рю Ле Ґофф, 1. Це коротенька вуличка, що з’єднує рю Ґе-Люссак із рю Суффло, неподалік від Пантеона. У її тінистих звивинах ховаються кам’яні сходи в стилі Монмартра, що ведуть до інших, іще вужчих провулків. Будинок під першим номером виходить на рю Суффло. Жанна засіла у своїй машині, припаркувавшись нижче по вулиці, у куточку.

Її план був простий. Простий як двері. Дочекатися, поки психотерапевт вийде надвір. Набрати його на мобільний, щоби переконатися, що це він. Тоді простежити за ним… Жанна чекала вже годину, спостерігаючи за під’їздом будівлі з тесаного каменю, злегка нагрітої післяобіднім сонцем. За цей час там пройшло лише двоє чоловіків і одна жінка.

Антуана Феро не було видно.

За цю годину Жанна встигла все обміркувати. Зокрема сміховинність ситуації: слідча суддя зачаїлась у своїй тачці, виглядаючи психіатра, чий голос здався їй спокусливим. Жалюгідно. Проте Жанна була в романтичному настрої. Вона безперестанку уявляла його собі. Високий. Худий, але не занадто. Каштанове волосся. Довгі пальці. Це дуже важливо. А головне – лице. Жанна не мала жодних упереджень щодо рис його обличчя, але очікувала, що вони будуть яскраво вираженими. Позначеними печаткою сильної вдачі. Рішучістю, що відбивається в точній географії.

Ще пів години. Жанна ввімкнула радіо. Ненав’язливу рокову FM-станцію. І поринула у свої думки. Тома більше не дзвонив. Вона теж йому не дзвонила. Це був кінець. Коли вмирає надія, залишається принаймні гордість. Також вона подумала про Східний Тимор і свої безглузді виклики, з якими ще доведеться поморочитися. Про судове доручення на прослуховування Феро, яке вона досі так і не склала. Ще один бумеранг, який…

Із під’їзду вийшов чоловік.

Жанна з першого погляду зрозуміла, що це він.

Метр вісімдесят. Струнка фігура. Довге чорне волосся. Вузьке лице з