Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 1, Анджей Збих

сюди на кілька днів. Інколи одержую лист — од когось, хто відморозив вуха чи лежить у госпіталі із кон’юнктивітом. Не одержую тільки повідомлень про смерть. Мені не надсилають…

— І ти з багатьма була знайома?

— Що — ревнуєш, Гансе? А чи не здається тобі, що ранувато?

Клосс притулив Лізу до себе, і в цю мить залунав дзвінок.

— Телефон? — запитав Клосс.

— Ні, це від дверей. — В її голосі він відчув тривогу. — Я нікого не жду. Почекай…

Ліза вибігла до передпокою. Двері залишилися трохи відхилені. Клосс підійшов до них навшпиньках. Крізь шпару він побачив, що Ліза знімає ланцюжок. На порозі з’явився чоловік у формі залізничника. Клосс не знав Горста, зрештою, не встиг як слід роздивитися його, бо все, що сталося потім, зайняло всього кільканадцять секунд.

— Ліза Шмідт? — запитав він.

— Так, це я. — Голос дівчини тремтів. — Я слухаю вас.

— За наказом, Артура, — мовив Горст. Клосс побачив в його руці зброю і відразу ж кинувся вперед. Копнув ногою двері, заслонив собою Лізу. Службовий вальтер був готовий до пострілу.

— Я вистрелю першим! — крикнув він. — Кидай зброю на підлогу.

Горст від несподіванки розгубився, остовпів. Кинув зброю на підлогу. Клосс обережно, не спускаючи ока з Горста, підняв з підлоги пістолет.

— А тепер — руки на карк! — наказав він. І додав: — Я думаю, Лізо, що ти запросиш нас до кімнати.

Він штовхнув Горста в напрямі дверей, зиркнув на Лізу, що все ще була бліда, мов полотно, і тільки тепер, коли спало напруження в м’язах, зрозумів, в яку складну ситуацію потрапив. Горст сказав: “За наказом Артура”. Виходить, керівник групи не скасував наказу ліквідувати Лізу Шмідт? Чому? Чи, може, не одержав розпорядження органіста? А можливо, вирішив діяти на власний розсуд? Так чи інакше, Горст був тільки виконавцем, одним із членів групи, і, мабуть, чесним членом групи. Що лі повинен зробити Клосс як німецький офіцер? Віддати Горста в руки поліції. Якщо він цього не зробить, Ліза повідомить гестапо. Артур не затримав виконання вироку. Артур, значить, впевнений, що Ліза зрадила. Як вона тепер поводитиметься? Можливо, сама покличе поліцію?

Клосс нічого ще не вирішив, та й часу в нього на це не було. Він мусив грати свою роль. Горст, заклавши руки за шию, стояв біля стіни.

— Говори! — сказав Клосс.

Той дивився на нього з ненавистю.

— Я нічого не скажу!

— Побачимо. Скажеш в іншому місці. — Клосс обернувся до Лізи. — Ти знаєш цього чоловіка?

Ліза поволі приходила до пам’яті.

— Так… Ні… Нібито десь бачила…

Клосс не мав права виходити з ролі. Він був слідчим, який мріяв тільки про те, щоб йому не дуже багато розповіли.

— Я нагадаю тобі, — сказав Клосс, — він говорив, що прийшов сюди за чиїмсь наказом. “За наказом Ар-тура”.

Ліза мовчала. Клосс напружено й пильно спостерігав за нею. Його не цікавило, що скаже Горст. Він чекав, що скаже Ліза.

А вона розплакалась. І це було так природно, що якби Клосс нічого не знав, якби не пам’ятав про все, то міг би й повірити їй.

— Я все скажу, — шепнула вона. — Тепер мені все ясно. Він — брат Артура, а я вчинила так підло.

Оповідь була проста, при лихій годині могла б видатися й правдоподібною. Клосс знову відчув приплив симпатії до цієї дівчини, однак відразу ж вилаяв себе в думці. Так, вона„намагалася врятувати одного з членів групи Артура. Але які мотиви цього? Заради чого повинна була б рятувати виконавця вироку? Хіба що, може, запідозрює його, Клосса, і прагне вибороти для себе час — для діяльності в групі Артура.

Ліза розповідала тим часом, що Артур був її нареченим, що вона обіцяла вийти за нього заміж, а він згодом втратив обидві ноги на фронті, ну й тоді… Дівчина знову розридалася.

— Я не хотіла одружуватися з ним, не хотіла зав’язувати собі життя, а коли сказала йому про це, то він…

Клосс пильно стежив за Горстом. Цей чоловічина був досить тямким, щоб зрозуміти, куди гне Ліза.

— Артур перерізав собі. жили… — закінчив він розпочату Лізою казочку. — Сконав у мене на руках. А я пообіцяв відомстити, покарати цю…

Клосс удавав, що вірить, — найліпше, що він міг зробити. Сцена, зрештою, не була позбавлена пікантності. Троє працівників польської розвідки грають у піжмурки. Тільки він один, Клосс, знав, якою ціною може закінчитися ця гра. Виконавець вироку зараз почуває себе досить дивно. Сумнівається, мабуть, в слушності наказу шефа. Клосса знову огорнула хвиля відрази: всі троє брешуть одне одному, і не можна зупинити цієї гри.

— Документи! — звернувся він до Горста. Горст подав йому посвідчення.

— Горст Кушка, — прочитав Клосс, — народився в Битомі. Сілезія. Дозволу на користування зброєю, очевидно, нема?

— За кого ви мене вважаєте? — сказав Горст.

— За бандита, який вдерся до чужої квартири і збирався стріляти в беззахисну жінку.

— Я — залізничник і зброю ношу легально. Охороняю станцію та й себе.

Клосс порівняв номер пістолета з номером, вказаним у посвідченні.

— Збігається. Виходить, намагалися вбити людину з пістолета, який носите легально. — Тепер треба іти далі, а це — найважче. — Дозволиш скористатися твоїм телефоном? — звернувся він до дівчини.

— Не роби цього, — шепнула Ліза. — Не дзвони до гестапо!

“Он воно як!”

— Що ж ти хочеш? — крикнув Клосс. — Щоб я його відпустив геть?..

— Саме це я й хочу в тебе просити, — сказала.

Чудово грає ця дівчина. Вже й заспокоїлася, тільки губи все ще злегка тремтять.

— Але ж я цього не можу зробити! — мовив Клосс. — Цей чоловік стріляв у тебе: невже ти не розумієш, що він хотів убити тебе?

Ліза глянула на нього.

— Я почуваю себе винною, Гансе. Це через мене, Артур…

Що за безглузда комедія! Це дівчисько вважає його сентиментальним і наївним? Чи не досить цієї гри?

— Ти повинна повідомити про це в гестапо…

— Гансе, — шепнула вона, — є такий звичай, що на святий вечір не можна не виконати чиєїсь просьби.

— Прекрасно. Але ж святвечір настане тільки післязавтра… Гаразд, скажімо, я зроблю це, але ж де гарантія, що він знову не прийде сюди, коли мене вже не буде?

— Не прийду, — промовив Горст. — Тепер я вже шкодую, що хотів застрелити панну Шмідт. Вона не така, як думав я і як казав Артур…

“Перестав вірити шефові, — розмірковував Клосс. — Цей чоловік, либонь, порядна людина. А Ліза?” Одне лиш знав він цілком певно: чудова артистка.

— Добре, — згодився він. — Не знаю, чи я поступаю слушно, однак не можу в чомусь відмовити Лізі. Гаразд,