Який Церетелі - Вибрана проза, Який Церетелі

А сталося так, що саме тоді десь у нашому саду ховався справжній заєць. Він почав утікати. Ми забули про гру і помчали за ним усі: і менші, й старші. У зайця, певно, замигтіло в очах: куди не кинеться — звідусіль гавкіт двоногих гончих. Зрештою він так розгубився, що забився під тин і застряг там. Я підбіг до нього і схопив його за задні ноги. Якби заєць не застряг під тином, я, звичайно, не втримав би його. Та все-таки я залементував:

— Допоможіть, я впіймав зайця!

Дорослі парубки кинулися допомагати мені, і ми принесли живого зайця моєму батькові. В той день було багато балачок про мій славний подвиг, і від того я сам повірив, що наздогнав зайця і на бігу впіймав його. Потім я часто чатував на зайця край нашого городу. Думав, а раптом і цього разу вибіжить, і я його впіймаю...

Мати, мабуть, звернула увагу на мою поведінку, покликала до себе й попросила:

— Ти мастак на такі діла, спіймай-но мені кроля, я хочу його подарувати...

Я, звісно, кинувся виконувати її прохання. До жіночої частини церкви прибудували кролятник, і там жили білі кролики. З ранку до вечора я ганявся за ними, але не міг упіймати. Ввечері мати спитала про наслідки полювання, та я послався на те, що в мене болять ноги. Мати засміялась і сказала:

— Ти вже не маленький, а досі не можеш второпати, що зайця голими руками не тільки тобі, а й дорослому важко впіймати. Ти не зловив навіть кролика... Невже ти гадаєш, що міг би впіймати зайця, якби він ненароком не застряг під тином?

Ці слова примусили мене глибоко замислитися. Я зрозумів, що всі розмови про зайця були з мого боку зухвальством. Мені стало соромно, і я почервонів.

Тоді ще нечасто пили чай. Готували його лише для гостей, але дітям і тоді його не давали: вважалося, що гаряча вода шкідлива для шлунка, що від цукру псуються зуби. Мені, природно, дуже хотілося цукру, але як його роздобути! Коли кололи цукор, я вмощувався біля того, хто колов, і, наче яструб, пильно впивався поглядом у розсипану по столу цукрову пудру. Схопити її просто руками було не можна. Я тримав напоготові вологі пальці, тицяв ними в пудру і вмить облизував. Одного разу старша сестра впіймала мене на цьому й дорікнула:

— Не роби так, негарно бути жадібним!

І почала крадькома давати мені по грудочці цукру. А я тільки того й чекав і, ласуючи цукром, благав Бога: «Боже, зроби так, щоб у нас не переводилися гості». Я знав, що коли не буде гостей, то й цукру не колотимуть. Часто я припрошував гостей, коли вони розходилися:

— Будь ласка, приходьте частіше!

Вони гадали, що я такий гостинний, хвалили мене й казали:

— Який гарний хлопчик! Виросте — стане гостинним господарем!

Звідки їм було знати, що я думав лише про грудочку цукру!

Звісно, тоді не йшлося про мою гостинність, але насправді я був не злим: плакав, коли при мені били худобу. Правда, якось і сам побив свиню, але на те були особливі причини — я хотів викликати в неї страх і напоумити.

Одного разу я бачив, як кололи свиню, і цілий день після того не міг нічого їсти. Мені було так її шкода, що я не міг примусити себе підійти ближче й подивитися на неї. Та коли худобу перед забоєм звалювали на землю, я охоче крутився там і не відчував до неї жалю. В передсвяткові дні, перед Різдвом чи Великоднем, коли в нас різали корову, я безмежно радів тій події. Я брав у кухаря міхура, м’яв його в попелі, здирав верхню шкірку і надимав. Потім, уже надутого, дарував годувальниці або іншій жінці для зберігання білила, бо чув, що міхурі для того дуже придатні. Лише одного разу перед Різдвом я не бачив, як забивали корову, бо мене дужче захопила інша радісна подія, і я забув про свою звичайну розвагу. Того вечора з Кутаїсі прибув посланець від батька і привіз мені чобітки. Доти я ніколи не взував чобітків, а тільки чув’яки. Чи треба розказувати, що моїй радості не було меж, що я забув не лише про корову, а й про все на світі. Серед іншого, батько писав:

«Хай мій Како побереже чобітки. Нехай не гасає в них, бо стопче закаблуки». Без сумніву, ці вказівки було виконано вельми ретельно: мені дозволили взути чобітки тільки на Різдво і на Новий рік, а потім сховали. Я знову зафрантував у чув’яках і передчував, що не побачу чобіт аж до Великодня. Зрозуміло, Великодня я чекав з подвійним нетерпінням. Коли задзвонили до заутрені і домашні стали, як і належить, чепуритися, мені дали предмет моїх мрій — чобітки. Та уявіть моє горе: чобітки зсохлися, а ноги мої побільшали і, зрозуміло, не влазили в них... Довго мучили мене, зідрали шкіру на п’ятці, мало не вивихнули ногу в щиколотці — та все марно. Безрадісним став для мене той Великдень. Того ж дня виправити помилку, звичайно, не вдалося, але не минуло й тижня, як я одержав нові чобітки. І півтора роки від того Великодня і аж до від’їзду в Кутаїсі завжди ходив у чобітках...

Мені охоче дозволяли взувати їх, бо я вже не бігав так багато, як раніше. Ігри раннього дитинства і всілякі тодішні розваги обридли, думки мої були зовсім про інше. Причиною такої зміни став «Витязь у тигровій шкурі».

Я прочитав ту книжку повністю, від першого до останнього рядка, і вона безмежно захопила мене, хоча я сприймав лише казкову канву поеми. Після «Витязя» я познайомився з іншими книжками. Зокрема перечитав кілька разів видану в Петербурзі хрестоматію Чубінашвілі. До того ж ми одержали з міста звістку, що «Глухарич» написав якусь комедію і її грають у палаці Воронцова. Я дуже уважно вислухав ту оповідку і вирішив придумати щось подібне у вигляді запитань та відповідей. І справді, описав наше домашнє життя, зобразив, як моураві мучить селян, а потім доносить на них панові, пан обурюється, вибухає гнівом тощо.

Ці дитячі сценки дуже подобались усім домашнім, звичайно, крім управителя. Той сердито сказав:

— Не біда, що він поглузував з мене, але ви ще згадаєте: колись цей юнак налаштує проти себе весь світ. Краще не заохочуйте його.

Мати зберегла мій перший твір і показала його мені, коли я повернувся з