Констандія Сотиріу - Гіркий край, Констандія Сотиріу

я не кажу. Не можу їм нічьо’ розказати, не можу говорити про це. ’Дного дня глянула на свого святого покровителя і заприсяглась ніколи не говорити про це. Саме тому, шо бачила, а отже, і знаю. Усе, шо я бачила, все, шо я знаю, з собою заберу в могилу. І розмовлятиму про це з іншими померлими. Вирішила, не розмовлятиму про це. Крапка. Замкнула вуста, а ключ закопала в саду, поховала, шоб ніхто не найшов, шоб більше не було мені вільно одкривати вуста. Шоб більше вітер не чув про це, шоб ці слова більше не побачили світло дня. Шоб більше нічьо’ не помнить. Замкнула навсігда вуста, і хай мене ніхто ніколи ні про шо не пита. Не памнятаю, пояснила ж. Усе, кінець. Навчилася мистецтву не памнятати. І це мистецтво, і дуже складне. І хай би Бог мені дав, доки ше жива, навчитися мистецтву забувати. Але, кажуть, шо це мистецтво — ше складніше, ше требуватєльніше! А я лише мистецтво не памнятати вивчила. Через це і не кажу нічьо’.

17. Я тебе покохала, тебе

У мене є стара шафа, з горіха, у неї двоє дверцят, оздоблених лозами з виногронами, і замикається вона важким залізним ключем, він завжди висить у мене на шиї на золотому ланцюжку, і кожен клієнт, який бачить мене оголеною, каже, що так не годиться, не слід старому темному ключу на золотому ланцюжку торкатися моїх грудей, і завжди позирають на це з подивом, і хочуть доторкнутися, і запитують мене, як він не рветься, як такий тоненький ланцюжок може втримувати такий важелезний ключ, може, він не із золота, чи ключ не із заліза, а я завжди сміюсь і кажу їм, що речі не завжди є такими, якими видаються, можуть бути так, а можуть — інак, і що той ключ є моєю єдиною власністю, бо відмикає стару двостулкову шафку з горіха, всередині якої захований мій світ, мої спідниці, моя білизна, прозорі комбінації, туфельки, ті червоні, які я нещодавно купила, кольору тих святкових льодяників з карамелі, із застібками збоку, а разом із ним — усі мої дати, написані напіврозбірливо синім олівцем на дверцятах, тоді-то я народилася, тоді-то приїхала сюди, тоді-то зустріла тебе, Зекі, тоді-то вбили мою кішку, Зекі, коли я чую пісню, яка мені подобається, Зекі, то хочу записати слова, увечері сходимо кудись — і я її тобі заспіваю, сьогодні я заспіваю тобі пісню турецькою, Зекі, годі вже грецьких пісень, сьогодні я заспіваю на весь світ, що покохала тебе, і запишу синім олівцем слова на шафових дверцятах, Зекі, щоб, боронь Боже, не забути їх, ben seni sevduğumi da dünyalara bildirdum, я сказала всьому світові, що кохаю тебе, ммм.., не пам’ятаю, як там далі, але пам’ятаю, як вона завершується, ben sana doyamadum doysun kara doysun kara, насолодитися досхочу тобою не змогла, нехай тобою насолодиться чорна земля, чорна земля, увечері я розкажу всьому світові, що кохаю тебе, Зекі, увечері я взую червоні туфельки, ті, із застібками збоку, і напишу зсередини на дверцятах дату, ben seni sevduğumi da dünyalara bildirdum.., я розказала всьому світові, що люблю тебе, одягаю комбінацію, яка тобі подобається, на неї — чорну сукню з драпуванням, трохи вище коліна, фарбую губи, фарбую очі, розчісую свої в’юнкі пасма, взуваю на ноги туфельки, усе, готова, увечері я розкажу всьому світові, що кохаю тебе, Зекі.

18. Тоді — нічого

(говорять Джемаліє Х, яка була повією в кварталі Тахтакалас під час міжетнічних сутичок 1963 р., і Ватула З., чоловік якої працював поліцейським у перші роки незалежності)

Джемаліє: В іншому житті я навчуся водити автівку, звернуся до когось, щоб навчив мене сидіти за кермом і виїздити, куди захочу, сама вибиратиму, куди їхати, не сидітиму на задньому сидіння і чекатиму, доки інші відвезуть мене туди чи сюди, не малюватиму на склі дверцят чоловічків, дмухнувши на нього, чоловічків, що тримають зброю, — і це видно, не слухатиму, як інші щось вирішують, в якомусь іншому житті за кермом буду я сама, я сяду в автівку, Зекі, і сама вирішуватиму, куди ми поїдемо, і в автівці ми будемо самі, лише ти і я, може, хоч тоді ти звернеш увагу на моє волосся, на форму вуст, які так подобалися тобі, на ледь помітну лінію грудей, ти не помітив, я вдягла чорну сукню, Зекі, ти не бачиш моїх колін, подивися на мої литки, подивися на стегна, подивися на мої червоні черевички...

Ватула: Уже чотири роки, як відійшов до інших світів мій муж. Він робив у поліцейському департаменті Нікосії, був одним із перших поліцейських, призначених Республікою. Ці посади їм дали за те, шо вони брали участь у Русі Опору. Добре розбиралися у зброї та у веденні партизанської боротьби. У тому й потреба була велика, бо саме в той час почали каламутити воду турки. І от пощастило йому опинитися тоді в самій гущі подій! Так мій Якуміс сказав.

Джемаліє: Ти не чуєш, що я кажу тобі, Зекі, не чуєш, навіщо ми приїхали сюди, навіщо ти мене сюди привіз, я не хочу тут перебувати, і раптом — якась метушня на дорозі, вигуки грецькою, хтось усередині автівки лається, нам перекривають дорогу поліцейські й вимагають вийти з машини.

Ватула: Каже, зупинили два автомобілі з якимись турками на вулиці Пендадактилу, мовляв, перевірити документи, чи все справно, а ті замість скоритися вимозі, порозкривали роти. Якуміс каже, шо поліція мала в своєму розпорядженні певну інформацію, їм повідомили перед тим, шо турки перевозять в автівках зброю.

Джемаліє: Хочуть оглянути автівку, Зекі, хочуть дізнатися, хто ми такі, що нам тут треба, документи, імена і зброю, і тоді я згадую про чоловічків зі зброєю на склі, а ти протестуєш і кричиш, що ніхто не має права запитувати тебе, хто ти такий, лише турок може запитувати іншого турка, хто він такий, лише він може в тебе вимагати документи, ти кричиш — й інші кричать, не спи­няються...

Ватула: Їх через це і зупинили. Бо знали. Вони ж були з ТМТ, горлорізи, мали при собі зброю, револьвери, шоб удавати з себе наших, а їх самих убивати, влаштовувати провокації. Зара’ кажуть, шо це ми, це наші спиняли автівки, шоб залякувати турків, створити важку атмосферу, я це теж чула, але скажу таке: усе це дурниці. Якщо вони не везли із собою зброю, чого їм не дозволити б поліції провести огляд? Чого вони почали перечити й розверещалися? От як сказав