Шевчук Валерій - Роман юрби, Шевчук Валерій

Однак почав думати й зараз, бо вже трохи сп’янів од вітру й того, що власна жінка почала чомусь закидати йому цю Броньку; від того, що про нього думають, ніби він може когось спокусити, та й Шурка подумав, ніби в нього з Бронею щось закрутилося, — все це дивно й глибоко хвилювало Льоньку; він ішов, зімруживши очі, й бачив перед собою обох: жінку свою і її подругу, і несвідома гордість наповнювала йому груди. А що, — сказав подумки, — не можу я їх обох?" Але він знав інше: Тоська тільки тому така до нього поблажлива, бо й сама не вірить, що він з Бронею щось мав; більше того, цю "пушку" вона сама на вулиці й пустила. Отут уже Льонька не все тямив, отут уже, аби зрозуміти, треба було б Льонці чогось гаряченького ковтнуть.

І він те гаряченьке ковтнув. Зайшов до гастронома, купив пляшку "чорнила", потім сів у скверику, роздивився, а що було людно, та й міліціонери шаландалися, спустивсь у підземний туалет біля собору, замкнувся в кабінці, здер, підпилявши, пластмасову покривку і за кілька ковтків усе із пляшки видув. Тоді акуратно поставив пляшку в кутик кабіни і спокійнісінько вийшов на свіже повітря. І йому заграли в голові червоні вітри і видули звідтіля нетямковитість його, він підтягся, випнув груди, розпрямив плечі, надувся й випухнув зі щік повітря, і тільки потому почав знову думати, зовсім забувши про купу доручень, які йому надавала жінка. А що, — подумав він, ідучи так рівно, як жоден тверезий, — коли б ця Бронька його в Тоськи на якийсь разок випросила?" Ну, щоб не жити самотою, вони ж подружки. Але в те Льонька якось погано вірив — не така була Тоська, щоб чимось із сусідкою ділитися, а ще й таким делікатним. Окрім того, цілком тверезо міркував Льонька, чого б тоді тій клятій Тосьці було б роздзвонювати про те на вулиці? Чого б не сказати йому це нишком, домовитись, як люди, аби було все шито-крито, а він би вже біля тієї Броньки якось управився. Коли чесно, думав так само тверезо Льонька, то йому Тоська вже приїлася достобіса. Приїлося оте безконечне ґдирання, оті команди, оте вічне помикання, а він же теж не без чортяки в голові. Ось і зараз його чортяка уже заворушивсь у мозкові, а коли це з ним трапляється, то він навіть озвіріти може, принаймні кілька разів Тоську був відлупцював, і вона після того як по шнурочку ходила. Але він збився у своїх думках: усе-таки й тепер, із помічним, не тямив: чого це замандюрилося тій холерній Тосці його до Броньки ревнувати? А може, ще більше зімружив оченята Льонька, він ту Броню якось так полюбив, що Тоська те помітила, а сам він, Льонька, й ні? "Хе-хе!" — засміявся, засунув руку під пальто й сорочку й почухмарив лахматі свої груди. А може, та Бронька якось крутила перед ним тим і сим, Тоська це помітила а він, Льонька, ні? "Да задача!" — подумав він і плюнув собі на правого носка черевика. Обтер його об штанину і раптом злякався: він ось уже скільки мотається по місту, а про доручення забув. Що це та вирва казала? Ні, голова його була прочищена для високих думок, але з неї зовсім вимило, навіщо його Тоська посилала. Полапав себе по кишенях: ага, гроші! Ага, книжечка — за електрику заплатити. В іншій кишені — авоська. Почухмарив потилицю і цілком резонно вирішив: оці гроші, які послано його тратити, заробив він, Льонька, а не ота Тоська, яка он які на його харчах паси відростила. Отже, буде цілком розумно, подумав тверезо він, коли всі оті гроші витратить так, як йому захочеться. Але стоп, раптом ударив себе по лобі Льонька, чого це вона, ота бісова Тоська сьогодні така добренька? Дала навіть рубля на пиво. Як це вона сказала? Ага, це для того, щоб на ту клячу ані дивився! "Але ж я на неї ані дивився!" — сказав уголос Льонька, злякавши благочестиву бабусю з білим як сніг, перманентним волоссям, яка вела на повідку білою як сніг, з перманентним волоссям пса.

10

Броня прибігла додому і не подумавши розказати Людці й бабам, чи не посварилася вона з Тоською; зрештою, плетухи і без її розповідей все зрозуміли, бо чого б це вона вискакувала від Тоськи заплакана? Плетухи багатозначно перезирнулися й, підморгнувши одна одній, вдали із себе байдужих, а вона, запечатавшись у домі, проревла вдосит. Тоді лягла на канапу, вмикнула телевізора (до Тоськи ходила на телевізор не тому, що свого не мала, а що вкупі все-таки веселіше) і почала дивитись якийсь фільм. Потім устала, намила яблук і стала, дивлячись, ті яблука помалу згризати. Це її не задовольнило, пішла на кухню й принесла пачку печива, і те печиво помалу схрумала. Фільм і тоді не закінчився, вона втретє пішла на кухню і прихопила торбинку цукерок. Дивилася кіно та їла цукерки, і потроху на душі в неї розтерпало, нарешті й фільм закінчився, як усі дурні кіна, щасливо, і трохи щастя додалось у її змучену й запечалену душу. Не вимикала телевізора, але вже не слухала, що він передавав, бо в її голові поплелися чудні думки; ясна річ, думала вона про Льоньку і про те, що Тоська якось дивно себе веде. Виходило, що ті її невинні слова на Льончину оборону впали на ґрунт догідний; виходило, що Тоська мала підстави ревнувати подругу до чоловіка Броня згадала оту півзабуту сцену здається, стояв тоді туман, вона зайшла до Тоськи в двір, і з того туману раптом виплив підхмелений Льонька, на обличчі в нього лежала якась цілком дурнувата усмішка і щось він до неї забелькотів, а тоді поліз лапатися. Вона його відштовхнула й суворо виговорила, після чого він до неї вже не приставав. А може, подумала раптом Броня, і аж захолола від тієї думки, він її таємно й справді любить? Недарма кажуть: що в тверезого на умі, те в п’яного на язиці, адже ніколи не ліз він до неї тверезий! А може, він якось виказав себе і Тоська це примітила А може, він давно про неї палко мріє, адже помітила це не тільки Тоська, а й вуличні плетухи, а вона, Броня, одна ні? Почала пропускати через голову всі випадки, коли вони здибувалися: ні, він, крім того єдиного разу, вів себе стримано і до неї інтересу ніби й не виявляв. Але якось на неї так подивився, ну, так по-особливому подивився, що їй ніяково стало. "Господи — подумала Броня, яка-я дурна!" Очевидно, вона й засиділась у дівках, бо не вміє розібратися: подобається комусь чи ні й не веде себе, як належить. Тепер же вона постановила трохи більше й пильніше до того Льоньки придивитись, хоча й справді не збирається його в Тоськи відбивати, а чинитиме це так, задля інтересу. Отож і почала стежити за Тосьчиним двором. Для цього мала вікно, яке дивилось якраз у потрібному напрямку; ставила біля себе миску яблук із власного садка, аби було веселіше, сідала до вікна і, трощачи ті яблука, дивилася на Тосьчин двір куди з більшим інтересом, як ті дурні фільми по телевізору. Могла чинити так тільки у вільний від роботи час, а працювала Броня телефоністкою на міжміському перемовному пункті; Льонька працював слюсарем на механічному заводі, а Тоська була прибиральницею в магазині. Броня мала зміни вечірні й денні, а Льонька тільки денні, отож для цих нових телесеансів вона мала час не завжди. З тих оглядин вона винесла кілька цілком конкретних помічень: Льонька був, як бджілка, трудолюбний і безконечно щось у дворі робив: стругав, рубав, пиляв, будував, прибивав, копав; друге, що вона помітила: Тоська була з чоловіком увіч посварена, бо рідко й у двір виходила, а коли виходила, вели вони себе так, ніби сварилися. Часом Тоська тицькала пальцем у бік Брониної хати, і тоді Бронині груди заливала солодка неміч. Третє, що вона помітила: сам Льонька також не був байдужий до її хати, часом спинявся у дворі й пильно дививсь у її бік. Тоді Броні здавалося, що вони ніби зустрічалися очима, і вона не могла витримати його погляду й відводила очі, червоніла непомірно і здивовано помічала, що в неї тремтять пальці.

А ночами їй почали снитись еротичні сни, хоч не завжди в тих снах її напарником ставав Льонька, інколи — зовсім незнайомі чоловіки, тобто часом знайомі, а часом і незнайомі. Однак найчастіше снився їй він, Льонька, пестив їй груди, цілував, лоскотав кінчики вух, провадив їй рукою по хребтовому вигину, погладжував стегна, і вона не тільки мліла від тих ласк, а й пливла кудись, ніби на хвилях, а коли її кидало на ті хвилі, відчувала солодкий біль. Снилися їй сиві далі, снилися їй дороги, стежки, по яких вели її незнайомці, снився їй вологий вітер, який і досі не переставав віяти, снилася самотня руда лисиця, котра сідала на горбку й дивилася тремтливими очима на місто, все ще не зважуючись: лишитися жити в кущах чи безпечніше їй перебратися в саме місто й поселитися на якомусь горищі. І страшно, й солодко було Броні від усього того, але вранці прокидалася вона з важкою головою і тонким болем у серці. І чи від власних думок, чи від сеансів підглядання за Льонькою, чи від тих еротичних снів, вона знову ніби омолоділа, скинула з себе шкурку бридкого каченяти, аж їй одного разу запропонував побачення мерзький тип із тонкими вусиками, круглими очками й широкими вустами. Вона того прилипалу, котрий дивився на неї як кіт на сало, всунувшись у віконечко, різко відшила, але в серці солодко кляпнув якийсь м’яз чи клапан: ніколи нічого подібного з нею не траплялося — чоловіки дивилися на неї й ніби не бачили. Броня почала ошатніше одягатися, пустивши на те всі свої мізерні заощадження, стала користуватися косметикою, але обережно, і от якось, коли поверталася з роботи, побачила її Людка і аж руками сплеснула:

— Чи це ти, Бронь, чи не ти?

— А чого б не я?

— Красіва стала, — заздрісно мовила Людка. — Нє, тобі той Льонька йде на користь.

— Що ти мелеш? — почервоніла Броня.

— Хо, мелю! Ціла вулиця про те гуде. І що ходить він до тебе вночі, і що Тоська пообіцяла його зарубати. І що вона на нього щодня верещить, як свиня.

Броня зробила круглі очі. Вона знала, що Тоська з Льонькою в мирі зараз не живуть, але те, що всі говорять, ніби він ходить до неї вночі?..

— Знаєш що, Люд, — сказала червона, як рак, Броня. — Те, що вони сваряться, мені до лампочки, а те, що про мене плещуть — брехня! І ти, як подруга моя, так їм і скажи!

— Кинь виламуватися, Бронь, — гаряче зашепотіла Людка. — Коли б до мене хтось почав ходити, то я б їй-богу…

— Не хочу про таке й слухать! — відрубала Броня й гордо пішла вулицею.

— Горда стала! — проказала їй у спину Людка.