Карел Чапек - Мати, Карел Чапек

Петр. Так, вас він більше слухатись не буде. Після війни побачиш.

Корнель. Еге, після війни хтось там ще вернеться до ваших безглуздих утопій!

Петр. Аякже! Неодмінно вернеться! Як уже народ дістане в руки зброю… Отоді виявиться, яка була користь із цієї війни!

Корнель. Петре, якщо хто вийде з цієї війни переможцем, то це нація. Сильна, дисциплінована, свідома своєї місії нація. За це я благословляю нинішню війну. Вона покладе кінець усім безглуздим балачкам про кращий лад у світі…

Мати. Діти, діти, ви ще не насперечалися? Не соромно вам обом? Обидва через це загинули, і ще вам мало? Що ж про вас подумає дідусь!

Дідусь. Я на цьому не розуміюсь, донечко. Що вдієш, молода кров…

Петр. Пробач, матусю, та доки живуть наші ідеї… доки не здійснене те, за що ми боролися… доти ми й після смерті не знатимемо спокою.

Ондра. Ми всі, матусю, боремося далі. Хто за що: за правду, за націю, за людство. І ще хочемо, щоб наша справа перемогла. І ще можемо все втратити - навіть після смерті.

Батько (схиляючись над штабною картою). Ось на цій лінії можна б затримати ворога. Хлопці, це був би класичний маневр: міцно закріпитися в центрі і здійснити прорив на фланзі… А потім скинути їх, поганців, у море!

Корнель. Навряд, тату… Для прориву треба величезних сил…

Батько. Авжеж, сину, авжеж. Та ми ж усі підемо на підмогу, правда?

Мати. Хто це всі, Ріхарде?

Батько. Ну, всі, серденько. І ми теж. І ми.

Мати. Багато пуття з вас там буде.

Батько. Більше, ніж ти думаєш, рідненька. Народові треба, щоб його мерці були з ним.

Мати. І через це їх довелось наробити стільки, еге?

Петр. Бач, матусю, цього разу йдеться і про нас; якби наша країна програла цю війну…

Корнель… це б означало, що всі ми загинули марно; і тоді вже не лишилось би нічого… навіть від нас, мертвих.

Мати. Ріхарде, діти, то ви… ви справді хочете йти?..

Їржі. Мусимо, матусю. Це наш обов’язок. Адже ти сама знаєш, що мобілізують усіх. Тато піде зі своїм давнім полком…

Петр. Я б хотів із добровольцями…

Їржі. А я… я, певне, буду зі своєю авіацією.

Батько. От якби Тоні попав до нашого полку!

Мати. Ріхарде!

Батько. Це ж був усім полкам полк, серденько. Прославлений. У ньому завжди бувало найбільше вбитих.

Мати. Так ось чого ви сюди з’явились? Я так і гадала!.. Але Тоні я вам не віддам, чуєте? Тоні не може на війну! Не може!

Батько. Дуже прикро… Мені буде страшенно шкода хлопця.

Ондра. Зрозумій, матусю. Це ж буде жахливе приниження для Тоні, коли він муситиме зостатися вдома. А він такий вразливий. Для нього це справа сумління.

Їржі. Адже він… син майора. Його батько поліг у бою… як герой. Ну скажи сама: на що це буде схоже, коли наш Тоні не зголоситься! Адже це питання честі.

Корнель. Іде бій за вітчизну, матусю. Тут інакше не можна. Це його обов’язок.

Петр. Мамо, і я тебе прошу. Ти ж знаєш, я завжди був проти війни… я й тепер проти неї… але від такого насильства треба оборонятись, матусю. Це справа переконання.

Мати (озирається круг себе, ніби зацькована). То ви хочете, щоб і він поліг? Ви прийшли по нього? Ви всі проти мене! Всі проти мене!

Батько. Ну чого ж це проти тебе, серденько!

Мати. Так, проти мене! Бач, скільки всього на мене висипали! Честь! Сумління! Переконання! Обов’язок! Це все? Більш ви нічого не знаєте?

Ондра. Що ти маєш на увазі, матусю?

Мати. Ви ще забули сказати мені: «Ти цього не розумієш, матусю. Це чоловіча справа».

Батько. Маєш рацію, Долорес. Це чоловіча справа.

Мати. От бачте! Ну, а я зробила з неї… свою жіночу справу. Свою материнську справу. Ми з тобою, видно… не порозуміємось, Ріхарде. І з вами, діти… з вами я, мабуть, теж більш не порозуміюся. Мабуть… годі вже цієї розмови.

Їржі. Але ж, матусю…

Мати. Облиште мене! І йдіть звідси. Я… я вже не хочу вас бачити. (Відвертається).

Пауза. Мертві безпорадно перезираються.

Ондра. Матуся нам не довіряє.

Мати. І недарма, Ондро.

Ондра. Ми для Тоні… поганий приклад, так? Але якби тобі сказав дідусь…

Дідусь. Хто, я?

Всі обертаються до нього.

Дідусь. Ох, дітки, мені так важко сказати… Я ж не солдат і не герой. Я навіть не пам’ятаю жодної війни.

Мати. Татусю, а ти послав би на війну останнього сина?

Дідусь. Донечко, ми жили так по-старосвітському… Ви зовсім не такі. Ви вже звикли до воєн і всього такого. Один убитий, тисяча, сто тисяч - це для вас ніщо. Ну, а ми… а для нас війна була ніби казкою, нам і не вірилося, що в нас може й справді бути щось таке.

Мати. Ну, а якби вона почалась, татусю, якби почалась?..

Дідусь. Стривай, стривай, ми не звикли так вирішувати - раз-два, і готово. Бач, про війни ми, власне,