Степан Ріпецький - Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин), Степан Ріпецький

перекинутись у південну Росію і розпалити розрухи і повстання в самім русскім народі. П.Крамарж висловив здивування з приводу того недбальства і байдужности, з якими російське громадянство ставиться до мазепинського руху.

Помиляється однак П.Крамарж, коли каже, що в Галичині готується небезпечне антирусске вогнище. Ні, воно вже готове і полум'я пожежі вже розлазиться по всій Малоросії. Національно-державна самооборона великого русского народу наказує нам, що необхідно рішуче боротися з мазепинством».[44]

Той самий часопис «Кієвлянін» писав дня 22 лютого 1914 р. – таке:

«Український рух є для Росії більш небезпечний, ніж усі інші національні рухи взяті разом. Ми є обов' язані берегти єдність і неділимість російського народу, а також російської держави. Цій нашій державній цитаделі загрожує одинокий український рух і тому він являється найбільшою національною небезпекою для держави».[45]

Думки висловлені в повищих стапях – це найвірніший образ ситуації, що заіснувала напередодні світової війни 1914 року – з одного боку між російським імперіялізмом і українським визвольним рухом, – а з другого – між Росією й Австрією, як державами, на яких території жив український народ. Так розпалювалось полум я світової війни на українських землях. Не могло бути найменшого сумніву, що грядуча війна між Росією і Австрією, буде війною російського імперіялізму за загарбання і поневолення українських земель під Австрією.

Ці пляни завоювання австрійської України потвердили пізніше вже в перших днях австро-російської війни інші факти і документи. Зараз з вибухом війни вислав оснований в Києві галицькими москвофілами т. зв. «Карпато-Русскій Освободительний Комітет» телеграму до царя, в якій вони «… просять Его Императорское Величество всемилостивейше принять изстрадавшуюся в многовековой лютой чужоплеменной неволи Карпатскую Русь в родное лоно Великой Русской Семьи и завершить святое историческое посланничество собиранія Земли Русской». На цю телеграму так відповів цар Микола ІІ: «Всею душею разделяю сокровенную надежду, если на то будет Господня воля, увидеть наших зарубежных русских братьев свободно слившихся с Великою Русью».[46]

І коли 28 червня 1914 р. вбили сербські змовники австрійського престолонаслідника Франца Фердинанда, і та подія викликала гострий австро-сербський конфлікт, – тоді кожному українцеві стало ясно, що Росія, як «опікунка» слов'ян, ужиє всіх засобів дипломатичної інтриги, щоб використати цей льокальний конфлікт для здійснення своїх імперіялістичних плянів і довголітніх мрій, та кине свою мільйонову армію за Збруч, щоб знищити гніздо мазепинства в Галичині і «визволити» слов'ян із австрійської неволі.

Січові Стрільці готові до участи в війні проти Росії

Після Шевченківського здвигу та атентату в Сараєві, – український політичний провід в Австрії, немаючи ще певности щодо можливости майбутнього воєнного конфлікту – не робив покищо ніяких поважних приготувань, ані організаційних заходів на випадок війни.

Зате всі стрілецькі організації в краю, а зокрема львівські організації та стрілецька секція Українського Січового Союзу, виконали протягом місяця липня 1914 року незвичайно живу й інтенсивну організаційну роботу. Великий моральний успіх, що його здобув стрілецький рух на Шевченківському здвизі, був сильним поштовхом до поширення та військово-виховного скріплення стрілецьких товариств. Стрілецький провід серйозніше оцінював міжнародну ситуацію та поважніше готувавсь до грядучих подій, ніж наші провідні та відповідальні політики. Уважаючи війну з Росією неминучою, він підготовляв у тому напрямі своє членство. Заведено стислішу військову дисципліну. Виїжджаючи зі Львова, стрільці отримували формальні відпустки, або зараховувались до резерви. УСС були в поготівлі.

Коли Австрія виповіла 28 липня війну Сербії і австрійсько-російська війна була вже неминуча, тоді організації Січових Стрільців І і ІІ у Львові – об'єднались, а їхня старшина видала всім своїм членам наказ з'явитись негайно у Львові, та рівночасно закликала добровольців зголошуватись у стрілецькі ряди при вул. Коперника, ч. 5. Цей короткий наказ оголошений був у львівськім «Ділі» з дня 30 липня 1914 року, та був ще окремо висланий організаціям та поодиноким членам. Стрілецький провід мав від початку свого існування ясну мету та плян праці і, підготовляючись довший час до слушного моменту, до збройного виступу, – видав тепер свій перший бойовий, мобілізаційний наказ, до виконання якого зорганізовані УСС були вже достатньо приготовані.

У Львові відкрито стрілецький мобілізаційний комітет, в склад якого ввійшли передові старшини львівських стрілецьких організацій: д-р В.Старосольський, І.Чмола, О.Степанівна і М.Гаврилко. Цей комітет зорганізував протягом кількох днів першу бойову сотню Українських Січових Стрільців, яка під командою сотника І.Чмоли, відійшла з початком серпня на постій до підльвівського села, Гаї. Був це останній акт діяльности передвоєнної статутової організації Українських Січових Стрільців.

Передвоєнні Січові Стрільці – перша українська військова формація новітньої доби

Із хвилею зорганізування першого Т-ва Січових Стрільців у Львові 18 березня 1913 року почала існувати та діяти на українських землях незалежна, власна українська збройна сила. Це зовсім не обезцінює, ані не поменшує національно-державного значення передвоєнної формації Українських Січових Стрільців, – що вона була мала в відношенню до 35 мільйонового народу, що мала тільки найосновніші засоби модерного війська та що не стояла під наказами власної державної влади. Це не вина УСС.

Не тільки теорія про генезу та ціль держави, але й уся історія ХІХ і ХХ століть доказали, що героями історичного діяння новітньої історії не є держави, а тільки нації, які за тими дер жавами стоять, та що тільки волею націй існують старі і творяться нові держави. Отже нація як окрема спільнота є повновартісним та основним суб'єктом історичного діяння і єдиним носієм своїх державних інтересів.

Тому ми не маємо підстави відмовляти нашій мілітарній організації, передвоєнним Українським Січовим Стрільцям, – їхньої історичної ролі, а саме, що вони були першою військовою формацією української нації після упадку української державної незалежности. Вони були виразниками стремлінь і інтересів української нації, повстали із мотивів боротьби за національну державність, опирали своє існування та організацію тільки