Марія Канн - Блакитна планета, Марія Канн

легендарні пращури індіянів, нагадують Атлантиду: Атлан, Атзлан, Ацтлан, Тулаи Зуіва, Тлапаллан?..

Не знаю, чи погодишся зі мною, але мені здається: перший законодавець Хаммурабі, який наказав викарбувати на склі закон про те, щоб «сильні не робили шкоди слабому, а сиротам і вдовам було надане право», — вчився на законах атлантів, котрі вирізьбили їх на кам'яних стовпах не тільки в себе, але і в країнах, де навчали, — Єгипті, Сірії…

Люблю думати про людські долі, про їх історію, початок якої тане в безвісті.

Ніхто не вміє слухати так уважно, як ти, і бути мені таким товаришем у мандрівках в минуле. Напевно, і долю таємничих синів Сонця, котрі поклонялися сонцю, джерелу всього живого на землі, ти витлумачила своєрідно, як і все, що зустрічаєш на своєму шляху. Ми пригадали з Вітольдом той день, коли ти приїхала до нас уперше: русява дівчинка з кумедними кісками, в блакитній сукенці, підійшла і простягла ручку: «Я Ая, а ти?»

Приїзди до нас, чекаємо. Вітольд цілий день сидить у човні і рибалить. «Схуд, почорнів і дивно пошляхетнів», — кажучи словами одного поета. Якби він ще поголив бороду й вуса, був би цілком пристойний хлопець. Шкода, ти його не бачиш.

Аю, люба, приїзди!

Завжди розкажу тобі все про Атлантиду, аби ти знайшла відповідь на всі питання. А читаючи Платона, не забувай — він надав Атлантиді рис сучасного йому тодішнього світу.

Цілую тебе, твоя Анна».

Агнешка відклала листа. План на сьогоднішній день вимальовувався чіткіше: передовсім дістати аудієнцію в міністерстві закордонних справ, далі поїхати до Сероцька по матеріали про Атлантиду.

Але перед від'їздом її чекає найскладніше: розмова з Юном.

Востаннє сиділи всі разом у великім наметі під картою світу. Агнешка енергійно покрутила ручку приймача. Нехай говорить, нехай Юн почує найгірше!

Юн не звернув уваги на повідомлення про 320 засідання Женевської конференції в справах заборони ядерної зброї. А коли Агнешці здалося, ніби він слухає про запуск американського космонавта, Юн повернувся до неї.

— Проведеш мене? Ліпше, аби ти летіла до Варшави, а не їхала. Навчу тебе літати, бо над Варшавою полетиш сама.

— Юне, маю до тебе розмову.

— Про Атлантиду? З твого дозволу, я візьму з собою книжки. Чи можна прочитати листа?

Ні, зараз не час починати серйозну розмову.

Марцін розводився про Варшаву, умовляючи Агнешку, аби завітала до його батьків, радив, де приземлитись, накреслив план свого будинку.

— Наші сходи легко впізнати, бо внизу у Ковальчинських килимок прибитий товстим ланцюгом до порога, але поштова скринька завжди відкрита, — розказував хлопець, і дівчина не наважувалась попросити, щоб він розповів їй про це згодом.

Нарешті споночіло, і Юн з Агнешкою, одягнуті в скафандри, вийшли на галяву. Гапа тихенько скавчав, чуючи, що його знову хочуть лишити самого.

— Може, візьмеш з собою Гапу? — спитала Агнешка.

— Охоче, — зрадів Юн. — Гано, полетиш зі мною?

— Ще б пак! Бачиш, як зрадів. Він почуває до тебе приязнь.

Юн нахилився, і пес скочив йому на плечі.

Марцін лишився в наметі, а вони пішли стежкою до лісу. Дув холодний вітер і розганяв хмари.

— Поглянь, — затримався Юн і показав на широку ясну смугу Чумацького Шляху. — То Снігова Заметіль. А то Великий Віз. Далі Райський Птах. Небо тут таке саме, як і на Атісі. Шкода, тут бракує сузір'я, на тлі якого я бачив Сонце, наче далеку зірку. То воно покликало мене до себе. Правду кажучи, я мріяв, що долечу до нього і побачу Щасливі острови, де лишилися мої брати.

— Океан, що світ обступає, нас кличе, — стиха мовила Агнешка, — до Щасливих полинемо ми островів…

— Що ти кажеш? Що це таке?

— Початок вірша Горація.

— Океан, що світ обступає, нас кличе, — повторив Юн, — до Щасливих полинемо ми островів… Агнешко, полетиш зі мною на Атіс?

Їй видалося, ніби він жартує.

— Хоч розташування зірок у нас таке саме, але Атіс дуже далеко від Варшави. Занудьгую…

На небо висипали зорі. Які вони прекрасні… Безкрає небо немов кликало, вабило до себе. Перші моряки, мабуть, відчували те саме, дивлячись на океанські простори. Тепер космос одкривається перед людьми, перед усіма мешканцями Землі, а не тільки перед тими, «хто, як Колумб, поплив у незнане — і повернувся».

Мовчки подала Юнові руку.

Він торкнувся її шолому, і вона відірвалася од землі так легко, ніби враз позбулася ваги, а голуба півкуля неба, здавалося, втягувала її в свої глибини, до океану, котрий обступає цілий світ.

ЗАГУБЛЕНИЙ СЛІД

Антек і Дондек з'явились з самого рання.

— Тадеуш зараз приїде! — кричали вони, перебиваючи один одного. — Марціне, тобі листівка з дому.

Дондек віддав пошту і притьмом помчав до комори — мовляв, без нього там ніхто не наводив ладу.

— Ремствуєш, що не ходив в експедицію? — спитав Антек у Марціна. — Правда, знайшли ми там хіба що дірку під бублика, але взагалі було чудово. Зустріли справжнього негра з Гани, студента Варшавського політехнічного інституту. Гарний хлопець! Дзядек-старший сфотографував його з нашою групою і пообіцяв прислати фото. А вчора ввечері була тривога. Міліція ловила хуліганів, які вибили шибки в готелі. Там був і отой довготелесий, котрий дражнив Гапу, отой Мотоногий з «Кита».

На блідих Агнещиних щоках спалахнули рум'янці, і Марцін прочитав у її очах думки Плутарха про балакунів. Уникаючи її погляду, заходився читати листівку.

— О, — сказав він, аби змінити тему, — тато пише: деякі забобони дуже давні, вже вавілоняни вважали, що коли кіт перебіжить дорогу, ліпше звернути з неї, бо добра вже не сподівайся. Ага, додає тато, якби люди пам'ятали про свої досягнення в науці, то не було б у їхньому житті ніяких темних