Кшиштоф Борунь - Восьме коло пекла, Кшиштоф Борунь

Це був для Ками тяжкий удар. Мабуть, ніхто, крім неї, не міг краще оцінити того, що сталося. Правда, Модест останнім часом дедалі частіше бунтував проти того, що бачиз і чув. Але одна річ психічний опір спробам нав’язати йому чужу концепцію світу, і геть інша — активний виступ проти цього світу.

— Одначе ти все-таки перебільшуєш, — намагався переконати її Мікша, коли Кама розповіла йому про свої побоювання. — Адже буває, що хлопчаки, тікаючи з дому, нищать персонкод, щоб батьки не знали, де їх шукати. Модест теж трохи схожий на дитину. Можливо, він саме це мав на увазі.

— Ні! Ні! Це зовсім інше. Ти знаєш, чим був для нього персонкод? Колись я пробувала йому втлумачити, але він анітрохи Не тямив технічного боку справи. Для нього персонкод — це чудесний прилад, радше навіть не прилад, а, образно кажучи, ще одне втілення янгола-хранителя.

— Справді, ти маєш певну слушність… Та коли б було так, як ти кажеш, він би не знищив персонкоду. Чи можливо, щоб той, хто непохитно вірить в янгола-хранителя з усіма його неземними рисами, зважився його… вбити?

— Отож-бо й є! — підхопила Кама. — Я добре знаю Модеста, принаймні знаю, що діється в його голові. Персонкод, на його думку, може служити або силам небесним, або ж пекельним. Третього не може бути. Досі мені здавалося, що Модест схильний варити в перше призначення персонкоду. Тепер, на жаль, треба прийняти й друге.

— Ну, гаразд. Припустімо, що він, розбиваючи персонкод, знищив якогось там дідька, чи, певніше, його інструмент, бо чортів він, певно, теж вважає безсмертними. Ну й що з того? Чи це хоч трохи міняє його становище? Він невдовзі переконається, що вчинок його — безглуздя.

— Мюнх починає боротьбу з нашим світом.

— Вона вже програна. Протягом двох днів він змушений буде капітулювати. Гадаєш, коли він виголодається — не скористається харчовим автоматом, хоча й віритиме, що то диявольська штука?

— Ти не маєш рації. Голодом його не діймеш. Однак не в цьому річ. Я не схильна думати, щоб він спробував почати боротьбу з усім технічним світом. Не в цьому суть справи. Невже не розумієш? Щоб ударити каменем по персонкоду, замало самої відваги… Ми зазнали поразки! Ми всі! І насамперед я. Це вже не тільки неповага до нас, а тверде переконання: ми репрезентуємо те, що вія засуджує. А точніше, що, на його думку, засуджує бог. Я не подарую собі, що звеліла йому чекати, лишила самого. Він просив, аби я повернулась. Йому потрібна була допомога. Тоді ще не все було втрачене. Мікша спохмурнів.

— Ти гадаєш — він уже не повернеться?

Вона кивнула головою.

— Більше того. Я починаю боятися, що Ром має рацію, що справа взагалі безнадійна і без нейрофізіологічної терапії, без вторгнення углиб мозку Мюнха не обійтися. Але Мода йому не віддам. Не віддам! — Кама раптом підвищила голос. — Лишилася ще Калькутта. Гарда напевне мене підтримає. Можливо, ще не все втрачене.

Мікша співчутливо дивився на Каму.

— А може, я помиляюсь? — трохи помовчавши, вже спокійніше мовила вона. — Може, обрала неправильний шлях? Так чи так, це не полегшить працю тим, хто продовжить її після мене. Я все звела нанівець. Все! Я повинна була з ним їхати до Рима.

— Ти, бачу, надто вболіваєш.

— Авжеж. Може, тобі видасться за дивне, але… я прихилилася до нього. Ти скажеш: піддослідний кролик. Що ж, це й справді егоїстично і несерйозно, та я дала собі слово домогтись, аби він повірив у власні сили без фізичного втручання. Я пишалася з кожного успіху й переживала, коли він опинявся перед новим випробуванням. Я вірила в нього.

Запала мовчанка.

Мікша підійшов до вікна й задумливо подивився на призахідне сонце.

— Про що ти думаєш? — спитала Кама.

Він непевно глянув на неї.

— Про тебе… — промовив майже пошепки Стеф. — Бачиш, — казав він далі заклопотано, — йдеться про твої почуття до Модеста. Я думаю, чи можна покохати таку людину.

— Покохати?! — Кама здивовано видивилася на нього.

Мікша збентежився.

— Може, це надто сильне слово. Точніше… відчути приязнь. Чи можна відчути до нього приязнь? Навіть коли б він не був такий неприродний? Адже він убивав, засуджував людей на муки, на смерть!

Кама підійшла до Стефа й сперлася на його плече.

— Бачиш, це все не так. Цей чоловік… ніби хворий. Хворий і дуже нещасний. Він безупинно метається, не знаходить спокою. Щокроку на нього спадають нові удари. Він ніде не може знайти собі місця. Не вміє. Модест жив і досі ще живе в пеклі. У справжньому пеклі самотерзання. Хіба ми, ми, люди XXI століття, усвідомлюємо собі, яка величезна прірва лежить між нами й часом Модеста Мюнха? Хіба ми можемо засуджувати його за те, що він такий, який є? Я власне…

Вона замовкла, докірливо дивлячись на Мікшу.

— Я розумію, — озвався перегодом Стеф і, ніби виправдуючись, додав: — Це все якось… Не знаю сам, що кажу…

— В усьому винна я, — з болем мовила Кама. — Я повинна була заздалегідь передбачити… Тепер уже пізно. Все зведено нанівець.

— Ти перебільшуєш, — Стеф намагався втішити її. — Я гадаю, що Мюнх через два дні повернеться. По-перше, він сам не дасть собі ради, а по-друге, ти для нього більше ніж лікар.

— Не знаю. Часом це спричиняється до зовсім зворотної реакції. А що він сам не дасть собі ради — то теж не слід робити завчасних висновків. Ми з Модестом уже чимало їздили, а він досить тямущий, аби користуватися сучасними здобутками техніки. Мюнх легко засвоює правила гри, хай навіть дошукується в ній невідомо чого. Я боюся, щоб він не накоїв лиха.

— Не встигне. Навряд чи він міг сховатися так, щоб його не можна було знайти протягом двох днів. А втім, що швидше почне “діяти”, то швидше його знайдуть. Скажи, ти й справді не здогадуєшся, де він може бути?

— Здогадуюсь. Саме