Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко - Щира любов, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко

як дітей своїх. Тепер ні в чім не буде замішки. – І хотів було бігти за Галочкою, та Олексій і спинив його кажучи:

– Ви вже її не знайдете, вона сама до вас вийде. Та й кликнув: «Галочко, а вийди сюди, душко, на часинку!»

Трошки згодом Галочка і увійшла… Семен Іванович кинувся було як стріла до неї, як – зирк!… – вона ув очіпку… вже молодицею! Він так і обмер, поблід, як стіна, впав на стіл. Далі скочив – і до неї:

– Галочко, що се ти наробила?…

– Семене Івановичу, – стала казати вона йому, ковтаючи сльози, що від самого серця ідуть і душать її. – Панотець мене благословив, і я по самій чистій своїй волі вийшла за чоловіка чесного, доброго… Не приходиться нам нічого споминати. Ще раз довелось мені сказати вам: «Прощайте навіки». Забудьте усе і не споминайте про мене… Я вам розв'язала світ… Ви знайдете своє щастя… а я…

Сльози так і залили її речі… Вона мерщій убігла у кімнату, зачинилась, і чути було, як защепнулась…

Довго Семен Іванович, припавши на стіл, плакав, ридаючи гірко… Далі схопивсь, обняв Олексія, поціловав його, кажучи:

– Прощай, Олексію Петровичу, на вішнії віки! – вдарив себе рукою по голові і вибіг з хати.

Тільки вони його і бачили, і нічого не чули про нього ніколи…

Олексій, зоставшись один у хаті, довго не тямив себе, так йому важко було дивитись, як вони меж собою побачились і як розірвались на вішнії віки! Прочунявши трохи, зараз став молитись богу, що чи не согрішив він тим, що розлучив таку їх любов? «Щоб побратися їм – ніяк того не можна було: і, щоб закінчати усе, треба їй було вийти за другого. Сього і сама Галочка хотіла: я їй вибрав чоловіка доброї душі, чесного, він Галочку не те що любитиме, він буде її шановати, зберігатиме її. Галочка по своїй охоті йшла за нього, вона не цурається його, бачить, як він вбивається об ній, вона і дякує йому… А далі, як Семена Івановича тут не буде, то вона його потрошку і забуде, а він, спасибі йому, і він побережеть її, він не буде показоватися до неї і сам, щоб не розважати нудьги її. Саме важке, у останнє попрощатися, минулося вже. Тепер молитися богу і від його милості ждати, щоб ми усі затихли собі і стали жити без горя».

– Галочко! Вийди, душко, до мене; вже я сам. – Так казав Олексій, стукаючи тихенько до неї у двері. Галочка, а ще лучче сказати, сама тінь її – так-то вона змінилася ув один час! – вийшла, ледве ступаючи, кинулась батенькові на шию, гірко плакала укупі з ним і, не здужаючи стояти, присіла на лавці.

– Се вже уостаннє, – ледве промовила вона. – Боже, прости мене за сю годину! Може, я спіткнулася?… Я чоловік!… Таточку! А ви і Микола не побачите більш моїх слізочок, а далі, далі не замітите ніякої журби за мною!

Олексій, бачачи, що вона кріпко змінилася після того, як побачилася з Семеном Івановичем, приголубив її, просив, молив, щоб вона виплакала своє горе, що після того їй легше буде, щоб не душила своєї журби, а потроху зовладівала б її.

Галочка вже мовчала, не плакала і – так би то бачиться – слухала його, та нічого не чула, що він їй казав.

Вернувся Микола. Аж вжахнувся, побачивши, яка стала Галочка у короткий час!

Олексій хотів було казати, так Галочка зопинила його і швиденько каже: «Миколо! Отеє був тут Семен Іванович… Ти знаєш усе… він не знав, що вже я за тобою… Добрий! він поплакав трохи… і я не стерпіла! Прости мене, се святі сльози… я вже ніколи не побачу його…»

– Чи же ти винна, що кажеш, щоб я простив тебе, – сказав їй Микола, пригорнувши її до свого серця. – Чи є хто чистіший тебе?

– Годі ж, годі, – сказала вона, силкуючись всміхнутись. – Се хмарка набігла було і вже… ніколи не вернеться. Побачиш, що я любитиму тебе… Поможи мені лагодити обід, панотець наш хоче обідати.

Усе пішло на порядках, як і було сперва; тільки Галочка щодень змінялася. Дуже видко було, що вона силувала себе, щоб і по господарству старатись, або робити що, або розговоритись з ким, зазивала до себе подруг, іногді сама ходила до них, та се усе робила, дуже себе силкуючи: і за роботою, і з подругами бачиться і слуха, що вони розказують, вона усе була у думках; а сльози, так і видно було, що от хлинуть з очей… вона їх здержує, перемага нудьгу свою… І таке їй мученіє з собою ніколи було не минеться їй: не тільки що кожний день, вона кожний час подавалася усе більш, усе більш, і кожний вечір вона вже була не така, як була ранком. Микола не покидав її, розважав її, у вічі дивився, чого б вона забажала, усе хотілось йому, щоб вона повеселішала, щоб забула журбу свою. Панотець теж розговорював її, щоб вона об чім-небудь другім думала; усе понапрасно! От і слуха Миколу… далі стане дивитись на нього, розглядаючи, мов уперше бачить чоловіка; пізнає його, згадує, хто се такни?., і тут., здихне тяжко та тяжко, від серця здихне, згадавши усе… кинеться до нього і жалібненько, та не плачучи – бо як сказала, так і не плакала ніколи: вже і слізочок не було, усі канули на серце – казала йому: «Бачу усе, знаю, що ти для мене робиш, дякую тобі за твою кріпко добрую душу… та що ж мені робити? Не можу зовладити з собою…»

І не посилила-таки горя свого! Скоро так знемоглася, що не здужала і з постелі устати…

– Миколо, сину мій!… Бачиться… вона нас покине?… – гірко плачучи та вбиваючись, казав Олексій.

– Хіба ж ми достойні, щоб ангел небесний жив з нами? – сказав Микола і швидше до болящої.

Вона не боліла, вона не страждала, а час від часу Догоряла, мов свічечка, засихала, мов билиночка. Тілом хоч зовсім опустилася, так духом була бодра і не боячись дожидала, що їй находить…

– Тепер я помирилась з богом милосердним! – так казала вона, сполнивши усе по закону святому. – Я готова… іду перед суддю праведного і милосердного отця… Він мене не отженеть від себе. Я сполнила самий святіший закон його: душу свою положила за мого друга… щоб відвернути від нього горе!… Себе не змогла, не здужала зберегти… Я старалась… не змогла… я чоловік! Отець мій буде