Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

Гріючи руки біля каміна, Капітан усміхався до дітей. Інгвільд слухала, не дуже розуміючи цю наївну співанку, а я тим часом уже розрізала на п'ять частин солодкий пиріг із сливами.

Зненацька двері розчахнулися, і рвучкий нічний вітер вдерся до кухні, обдавши нас усіх своїм крижаним подихом. Маленькі співаки здригнулися й замовкли.

На порозі стояв Ян…

Він важко дихав, неначе довго біг. Був сумний і схвильований.

Гійом легенько торкнувся мого ліктя.

— Кінчай швидше цю церемонію, Фан, — прошепотів. — Хай хлопчаки йдуть!

Я роздала колядникам по шматку пирога й по кілька традиційних дрібних монет, хлопчаки, набиваючи рот пирогами, хором пробелькотіли: «Бувайте здорові, панове господарі», — і, постукуючи дерев'яними підошвами своїх черевиків, рушили до виходу.

Стоячи так само нерухомо, ніби завмерши, на порозі, Ян пропустив їх повз себе і навіть не зачинив за ними дверей, хоч надворі лютувала негода. Він був, як і того вечора, коли Інгвільд уперше зустріла його, без плаща, у своєму незмінному теплому голубому светрі з високим коміром, розкуйовджене волосся звисало на лоба.

Ось його гарячковий погляд затримався на прикрашеній блискучими іграшками і обвішаній подарунками ялинці. Він довго не зводив з неї очей, а ми всі мовчки ждали, ніби соромлячись того святкового піднесення, що панувало тут у нас. У димарі весело гуготіло полум'я, і чути було, як потріскує, смажачись на малому вогні, фарширована індичка.

Потім Ян глянув на стіл, накритий для святкової вечері, на ясенові гілки у вазах, що прикрашали білосніжну скатертину, на два старовинні срібні свічники з двох боків стола, — їх ми засвічували тільки на великі свята. Ось він упізнав свій столовий прибор і перевів погляд на мене.

— Можеш прибрати його, Фанні! Я не буду з вами цієї ночі.

Він довго не відривав важкого погляду від мого обличчя. Було це просте звертання до господині дому? Чи в ньому таїлася мовчазна недобра звістка, благання, німий заклик допомогти у великому горі дорослому безпорадному хлопцеві, що допіру втратив батьків, втратив їх уже вдруге?

Я не знала, що робити. Думка про Яна не залишала нас з Гійомом увесь вечір, але раптова поява його, такого розтерзаного й нещасного, захопила нас зненацька. Може, мені треба було підійти до нього, просити, щоб він зостався з нами? Але ж Ян і не здогадувався, що ми знаємо про його горе. І хто знає, можливо, він волів у цей страшний вечір повернутися до своєї звичної самоти?..

Та ось Ян повернувся до Капітана й прошепотів:

— Пробачте мені.

Потому ніби трохи отямився від заціпеніння, обвів нас усіх сумним поглядом.

— На добраніч: вам! — промовив і вибіг з кухні.

Так, попри вітер і бурю, попри свою скорботу й сум, він усе-таки згадав про нас у цей святвечір…

Першою опам'яталася Інгвільд. Вона не знала про горе, яке спіткало Яна, але ніби догадалася про щось. Мить — і вона була вже біля дверей, що зачинилися за Яном. Дівчина рвучко розчинила їх, і вітер шмагонув їй в обличчя. На якусь секунду її довге волосся й напнута вітром спідниця застигли на тлі розчахнутих у ніч дверей, потім вона зірвалася, побігла і враз ніби розтанула в пітьмі.

— Яне! — гукала. — Яне, почекай!

Дівчина не чула гупання його кованих черевиків на дорозі. Може, він спинився трохи далі? Вона гукала ще й ще, задихаючись від швидкого бігу, і коли вже на краю села він з'явився перед нею, зненацька виринувши з-за якогось будиночка, і схопив Інгвільд за руку, вона мало не впала з несподіванки.

Він з гнівом струснув її:

— Чого тобі від мене треба?

— Яне… — боязко пробурмотіла вона. — Що я можу для тебе зробити, скажи?

Він мовчав, і дівчина додала зовсім тихо:

— Я ж обіцяла допомогти тобі. Ти знаєш, того вечора, коли ти так дивно повівся зі мною у Сонячних Дзиґарях: ти грав тоді на фортепіано, і…

Він, здавалося, був зворушений. Відпустив її руку і, дивлячись на неї з сумною усмішкою, промовив журно:

— Дякую тобі, Інже… Але зараз ти вже не зможеш мені нічим допомогти. — Він глибоко зітхнув: — Надто пізно! Мабуть, тобі вже ніколи не доведеться допомагати мені…

Вони стояли нерухомо, віч-на-віч, зовсім близько одне від одного, важко дихаючи. їхні страдницькі обличчя блищали під дрібним дощем.

В цю мить на сільській дзвіниці задзвонили до опівнічної меси.

— Вертайся швидше додому, — лагідно мовив Ян, легенько підштовхуючи її за плечі. — Тебе ждуть там. Іди!

І дівчина рушила назад.

Засунувши руки в кишені, не рухаючись, він довго дивився їй услід. Інгвільд все даленіла. Час від часу озираючись, вона сумно і тривожно питала себе, чи не лишиться він тут на цілу ніч, такий нещасний, самотній і змерзлий, такий знедолений і покинутий, один в усьому світі…

На опівнічній месі не було ні Інгвільд, ні Яна. Інгвільд рішуче відмовилася йти з нами. Вона повернулася до Сонячних Дзиґарів, коли ми вже збиралися виходити з дому, і сіла в м'який, широкий Капітанів фотель, мовчазна й зажурена, як дружина моряка, котра збирається не спати, чекаючи цілу ніч.

Інгвільд була протестантка. Вона ніколи не чула опівнічної різдвяної меси у Франції і вже кілька днів ждала цієї години, як свята. Видно, дівчина мала поважну причину, якщо надумалася зостатися цього вечора у Сонячних Дзиґарях. Може, вона збиралася просидіти отак весь час, поки правитиметься меса, як самотній дозорець на чатах, наслухаючи, чи не пролунають у дворі знайомі кроки, чи не стукне хтось у віконницю кухні? Ах! Як би й я хотіла теж не спати й чекати тут разом із нею!

Але я була там, у нашій сільській церкві, стояла навколішках між Гійомом і дідусем, як і в усі попередні роки — так, неначе для мене не існувало нікого на світі, крім цих двох