Юстейн Гордер - У дзеркалі, у загадці

Навіть гора поволі осувається, доки не стане врешті-решт піском та глиною. Все у природі схоже на повільну пожежу. Усе Боже творіння стиха тліє.

Не завжди можна до кінця збагнути те, що твориш? Я, скажімо, можу намалювати або накреслити щось на аркуші паперу. Але це не означає, що я розумію, як почувається моє зображення. Бо ж мій малюнок не живий. А найдивовижніше те, що я живу!

Більше нічого, нічого, що заслуговує на те, аби його записати, не спало їй на думку, і вона закинула записник на місце, під ліжко.

Мабуть, Сесілія знову заснула, бо коли прокинулася, почула голос:

— Як тобі спалося?

Це був ангел Аріель. Дівчинка кліпнула очима. Ангел сидів на колінцях у ногах її ліжка.

— Я весь час був тут, — запевнив він.

— Але ж я тебе не бачила.

Минула якась мить, перш ніж ангел відповів:

— Я, певно, не розповідав тобі, що є дві форми наших відвідин. Здебільшого ми сидимо коло вас невидимими. І тільки дуже зрідка показуємося по-справжньому, як оце я тут.

— Проте обидві форми є формами ангельської вахти?

— Так, обидві.

— А як було з тим хворим хлопчиком у Німеччині?

— Я просто був присутній.

— Я не зовсім розумію, як я можу тебе не бачити, якщо ти в кімнаті.

— Не так важко пояснити.

— То поясни!

— Коли тобі снилося невідоме узбережжя, хіба ти не була присутньою там, на тому березі?

— Була, якось…

— А люди, які були на березі, бачили тебе?

— Звичайно, ні.

— Але ти б могла поїхати туди з товаришкою і купатися саме на тому пляжі. Люди бачили б тебе, ти б показалася їм насправді.

Сесілія заглянула ангелові у його небесно-зелені, наче сапфірові, оченята.

— Цікаве порівняння… А тоді ти ледве встиг занести мене у ліжко перед маминим пробудженням.

— Так, ми встигли в останню мить.

— Якби не встигли, у неї, напевно, був би переляк. А може, вона б подумала, що я знову здорова. «Яке чудо, Сесіліє! Ти раптом одужала!»

Аріель засміявся:

— Так цікаво спостерігати за тобою, коли ти спиш.

— Ангели ніколи не сплять, правда?

Аріель похитав головою:

— Ми не розуміємо, що таке сон. А ти?

— Не зовсім…

— Але, напевно, знаєш, що відбувається в твоїй голові, коли ти спиш?

Дівчинка стенула плечима:

— Я просто вимикаюся.

— Як же ти насмілюєшся?

— А чому б ні?

— Ти ж не знаєш, чи прокинешся знову… Може, спробуєш описати стан сну?

Сесілія тихенько зітхнула:

— Коли ми вимикаємося, ми не є притомними. Можна сказати, ми десь на межі. Тому ніхто точно не знає, що таке сон.

— Незбагненно, бо ж у голові може відбутися маленька революція.

— Коли вона відбувається, ми уже спимо. Не встигаєш подумати «зараз я засну», у ту мить уже запізно думати. Голова схожа на машину, яка раптом вимкнулася.

— Якщо вона вимикається сама, то у неї немає струму. Як же вона здатна за кілька годин знов увімкнутися?

— Ти надто складно питаєш. Ми просто засинаємо, а за кілька годин прокидаємося. Тато, до того ж, має вмонтований у голову будильник. Він щоранку прокидається за п’ять хвилин до сьомої. Тоді встає і вимикає будильник, який повинен задзвонити за п’ять хвилин. Але таке трапляється тільки у будні дні, коли він знає, що йому слід вставати. У неділю тато спить набагато довше, будильник йому тоді не потрібний.

Аріель сплеснув руками:

— Здається, ми розмовляємо про найбільшу загадку в усьому піднебессі.

— Це ти вже казав багато разів.

— Але я маю на увазі не тільки те, що пов'язане зі сном.

— А що ж іще?

Сесілія звелася на ліжку, а Аріель заглянув їй глибоко у вічі:

— Ви створені з атомів та молекул на маленькій планеті у всесвіті. Тут ви одержали шкіру та волосся, п’ять чи шість відчуттів, які дають вам змогу сприймати світ навколо себе. А всередині твердої скаралущі, створеної з матеріалу, що нагадує гіпс або вапно, міститься м’який мозок, який дарує вам здатність спати і бачити сни, думати і згадувати про щось.

Вона кинула погляд на низку перлів, яка висіла поверх грецького календаря з котиками.

— Я вже казала: не люблю розмовляти про нутрощі.

— Можемо поговорити про душу, Сесіліє. Можливо, вона також у нутрощах, але не є такою ж частиною тіла, як, скажімо, серце чи нирки.

Вона знову повернулася до нього:

— Тоді говори про душу, але не про серце й нирки.

— Найзагадковішим є те, що ви називаєте «спогадами». Ти можеш, наприклад, упізнати людину, яку зустрічала дуже-дуже давно. Якби ти, скажімо, у великому місті знову зустріла того кельнера-веселуна, який увесь час скубав тебе за волосся, ти б одразу впізнала його, хай би навіть довкола юрмилося безліч інших людей.

— Ти й на Кріті був?

Ангел кивнув:

— Чи у вітальні, чи на Кріті, для мене це не має значення.

— Пам’ятаєш його, правда?

— Дуже добре пам’ятаю.

Аріель зручно вмостився:

— Що ти відчуваєш всередині голови, коли «згадуєш» про щось? Що відбувається з усіма атомами і молекулами у твоєму мозку? Може, вони зненацька зриваються з місць і влягаються точнісінько так, як було тоді, у той момент, який ти згадуєш?

Сесілія зачудувалася:

— Ніколи раніше не думала про це так.

Аріель нетерпеливився:

— Думаєш,