Генадій Савичов - Дисертація лейтенанта Шпильового

її вивезли до Східної Пруссії. Так, зупинялась у неї жінка. Здається, з Слобідського. Яке ж прізвище у дівчини?

— Запитайте кербуда.

Керуючий будинками був педант у повному розумінні цього слова. Всі документи в його канцелярії зберігались в ідеальному порядку. Він довго копирсався в товстих папках і, нарешті, повідомив:

— Єлизавета Григорівна Мовчан. Вибула в 1942 році. Куди?

— Невідомо. Фашисти, юначе, розписок не давали.

Але мені і цього було досить. Я побіг в адресний стіл.

Жодна Єлизавета Григорівна Мовчан у Волногорськуне мешкала… Що робити?

— Дорогий мій, — сказав Костіи, — ти забув, що коли жінка виходить заміж, вона, як правило, змінює прізвище.

Як я про це не подумав!

Знову картотека адресного столу, і ось у моїх руках адреса:

— Саржевська Єлизавета Григорівна, Пролетарська,107.

Пролетарська вулиця заміська, зелена. Відшукавши номер будинку, я постукав у хвіртку. На стук вибіг величезний собака і на моє здивування почав тертись об мою ногу. Я почухав його за ухом і пішов на подвір'я. Собака побіг за мною. Проте на дверях будинку висів замок. Треба пошукати.

— Ну, що ж, — сказав я собаці, — доведеться піти, як кажуть, не солоно сьорбавши.

Я попрямував до хвіртки, але собака став посеред алеї і загарчав.

— Ти чого?! Я ж тебе за вухом гладив.

Собака наїжився і показав ікла. Я відступив і притиснувся до стіни.

Минув якийсь час. Скрипнула хвіртка. На алеї показалась вродлива жінка років сорока.

— Ану геть на місце! — гримнула вона на собаку і, непривітно оглянувши мене, спитала: — Ви до кого?

— Мені потрібна Єлизавета Саржевська.

— Ну, я Саржевська.

Я зіщулився під холодним поглядом.

— Мені хотілося б знати, чи ви не були знайомі з Матвієм Петрйщевим?

З того, як вона на секунду завмерла, як задрижали її вії, я відразу зрозумів, що вона знала Петрищева. Але Саржевська різко відповіла:

— Ніякого Петрищева я не знаю і знати не хочу.

— Та як же… Мені казали…

— І я кажу: не знаю! Ідіть собі!

Я пішов до хвіртки. Майже біля виходу Саржевська покликала мене.

— Нащо вам потрібен Петрищев?

— Збираю матеріали для музею.

— Для музею? — перепитала вона недовірливо. — Це для чого ж?

Я відповів роздратовано:

— Музеї марно документів не збирають. Матвій зробив подвиг. Він герой…

— Балачки…

Я більше не слухав її і вже далеченько відійшов од будинку, коли за спиною почув квапливу ходу.

— Підождіть! Підождіть… Я сказала неправду. З Матвієм ми були знайомі.

Вона раптом заплакала, притуливши до очей маленьку мережану хусточку.

— Мені ж казали, що він зрадник… І якщо, мовляв, я скажу кому-небудь, що була знайома з ним, то самій не минути лиха.

— Хто вам міг сказати таку дурницю? — спробував я заспокоїти жінку.

Ліза не відповіла, витерла сльози і спитала:

— Що ви хочете знати про Матвія?

— Все, що ви знаєте. Крім того, мене цікавлять документи і фотографії.

— У мене є його листи. — Жінка зволікала. — І фотографії…

Я зрадів.

— Це добре. Не могли б ви дати їх мені на деякий час?

Саржевська насупилась і неприязно, колюче подивилася на мене:

— А він справді герой?

— Сходіть до музею. Узнаєте. Там написано.

— Ну, добре, — погодилась Саржевська. — Давайте завтра в музеї зустрінемося. Не осудіть, що в хату не кличу.

Чоловік у мене лютує, коли я Матвій згадую. Якщо дізнається про листи і фотографії — порве на шматки.

— Чого це його злить?

— Ідіть, ідіть, — почала квапити Саржевська, — не дай бог, чоловік побачить.

Другого дня Єлизавета Григорівна прийшла до музею. Вона дуже поспішала. Постояла біля стенда Петрищева. Пожурилась. Поплакала. Дала мені згорток з паперами і пішла, сказавши, що квапиться додому.

З Марією Андріївною ми заходилися вивчати папери. В основному це були листи Матвія до Лізи. Звичайні листи закоханого вісімнадцятилітнього юнака. Із клятвами вірності, з проханням частіше зустрічатися. Але було й кілька фотографій. Серед них зовсім пожовклий знімок, на якому я не знайшов Петрищева. Група чоловіків і жінок розташувалася під квітучим фруктовим деревом.

— А це що за люди?

— Мабуть, родичі, — висловила припущення Марія Андріївна. — Видно, Ліза спохвату різні фотографії згребла у схованку.

Я затримав погляд на зображенні незнайомого чоловіка. Безсумнівно, він мені когось нагадував. Густі, пухнасті брови. Похмурий погляд. У пам’яті поставав і згасав дивно знайомий образ.

Я передав фотографію Марії Андріївні. Вона покрутила її в руках і скрикнула:

— Боже мій, та це ж Гужва!

САРЖЕВСЬКИЙ ДАЄ СВІДЧЕННЯ

Нарешті удаваного Гужву розвінчали. Ним виявився Саржевський Веніамін Федорович.

Його викликали в Управління держбезпеки до Танюшина.

— Чого ви назвали себе Гужвою? — запитав Танюшин.

— Яким Гужвою? — Саржевський удав з себе вкрай здивованого.

Слід сказати, що тримався він досить впевнено. Незворушне обличчя, байдужий погляд. Правда, брови в нього весь час рухались: то злітали вгору, то зсувались в одну, пряму лінію, то відходили до скронь, залежно від того, що він вдавав: здивування, байдужість чи гнів.

— Яким Гужвою? — перепитав Саржевський, і брови у нього витягнулись на знак запитання.

— Вам краще знати, — відповів Танюшин. — Ви казали в музеї, що ваше прізвище Гужва?

— Нісенітниця, цього я не казав, — відповів Саржевський, побіжно глянувши на мене і на Марію Андріївну.

— Прізвище Петрищев вам знайоме?