Борис Опанасович Комар - Векша

щит.

— Слухайте, — сказав він суворо своїм веслярам. Брови гостя були зведені на переніссі, очі світилися неспокійним вогнем. — Бійки з печенігами, гадаємо, не буде, вої вже обдивилися скрізь — нікого не видно. Та й мир у нас із ними. Але між печенігами бувають і свавільники, які навіть кагана свого не слухаються, тому осторога не зайва. Вої і гості про всяк випадок охоронятимуть берег. Перетягувати судна й переносити поклажу доведеться вам та полоненикам. Ви повинні робити все, що накажуть розпорядники. Одначе, якщо моєму човнові загрожуватиме небезпека, киньте все і захистіть його.

Векша з Путятою ствердно кивнули головами.

— І ще, — вів далі Куделя. — В дорозі все може статися — життям нашим сам Перун волен! Коли з тобою, Векшо, щось трапиться, отцеві віддам зароблене, нічого не втаю, а коли зі мною — сусіда нашого, гостя Вишатича, як мене самого, слухайтесь. Покладаюсь на вас, як на рідних синів!..

— Вір мені, господарю, — відповів Векша гордо, — наш рід зради не знає. Я ж проситиму, коли що… — у нього на мить перехопило дух. — Поклонишся отцеві, матері… Яні окремо вклонись…

— Даждьбогом клянусь! — урочисто простяг Куделя руки до сонця.

Ранок народжувався тихий та лагідний, тільки поріг рокотав загрозливо й таємниче.

Засидівшись у човнах, не без страху позирали на грізний поріг: ясне лоно ріки сунуло на нього безупинно, важко спадало в кам’яну ковбаню. В ковбані вода сичала, шипіла, клекотіла, немов у киплячому казані, бризкала навкруги, а вирвавшись на волю, ще довго вирувала та пінилась, вергаючи із дна каміння, підмиваючи береги. Навіть полоненики, вкрай прибиті горем, і ті одверталися від цього страхіття.

Волок, устелена колодами дорога, пролягав понад самою водою. Його ніколи не розбирали, а лише час від часу лагодили — заміняли струхлявілі колоди. І як усі здивувалися і засмутилися, коли побачили, що від дерев’яного настилу лишилися тільки недогарки.

— Це тих поганців робота, — похмуро мовив Куделя. Від порога дихало вітром, і пишна гостева борода розвівалася, як кущ ковили. — Отак уже знавісніли… Тепер треба весь волок класти!..

Веслярі побрали сокири, вірьовки й подалися по настил у невелику діброву, що росла неподалік од берега. Наполохані птахи знялися з гнізд і з криком закружляли над деревами.

— Векшо, хочеш, навчу тебе, як замовитися від стріл? — сказав Путята, коли вони забрели в гущавину й шум порога став не такий гучний. — Тоді вони ніколи не поцілять тебе.

— Ану, навчи.

— Тільки це, як проказувати навсправжки, треба в день повного місяця і щоб ніхто не чув. Ну, слухай… “Стріли могучі, стріли летючі, стріли швидкучі, — проказував, надавши своєму голосові таємничості, — як дощ каменя не пробиває, так щоб і ви мене не пробивали, і як од каменя краплі відскакують, так щоб і ви од мене відскакували. А як вода на водокруті, а вітер у вихорі крутяться, так щоб і ви крутились круг мене, а в тіло моє не попадали. Лети, стріло, в сиру землю, а пір’я в птаха, а птах у небо! І доки очі мої зрять, а ноги землю топчуть, доти й слову моєму бути сильному! Гур-мур, гур-кур, коло-вур!..” Оце і все. Прокажеш його раз, то вже ніколи стріла тебе не вразить. Це мене один дід у Києві навчив, отой, що про Перуна розказав. Він колись отроком[36] у князя слугував, багато разів у січі був, а стріла його ні разу не зачепила, бо знав замовляння.

— Чого ж він усім нашим воякам не сказав?

— Та, мабуть, казав… А то іще є замовляння від гадюки. Хочеш, і цього навчу?

— Встигнеш іще. Давай рубати…

Вони попросили лісовика не гніватися, що рубатимуть у його діброві дерева; щоб задобрити, поклали йому на пеньок по сухарю й по дрібку солі; підступили до ближнього дуба.

Ніхто вдома швидше за Векшу не міг підняти деревину. Замахувався сокирою він широко, аж із-за плеча. Ось і зараз: не встигне Путята навіть гілок обцюкати на поваленому дубові, а вже нове дерево гупає на землю.

— Стережись, Путято! — гукав йому жартома розпалений Векша. — А то привалить тебе отут, у діброві, і Греччини не побачиш.

— Я вже бачив. Хай їй трясця!..

Путята розвеселився, затягнув задерикуватим голосом кпинну ловецьку пісню:

Як ведмідь у лісі темнім походжав, Ведмедицю й ведмежаток розважав…

Векша й собі підхопив дошкульну для клишоногого співанку, і лунка діброва одразу ж сповнилась їхніми голосами:

Все шукав він їм дупло бджолине, А лучилося йому дупло осине…

Вони так розспівалися, що навіть не почули, як на березі біля порога тривожно затрубив ріг, скликаючи всіх походян до човнів.

Збагнули небезпеку тільки тоді, як у діброві залунали вигуки, свист. Іржали, хропли коні.

— Печеніги… Печеніги напали… — злякано прошепотів Путята.

Його трусило, як у пропасниці.

Векша зиркнув туди, сюди, заткнув сокиру за пояс.

— Біжімо! — штовхнув Путяту.

Та тільки-но вони виткнулися з-за кущів, їм одразу ж перегородило дорогу з десяток вершників, бородатих, у рудих лисячих шапках. Вони кричали щось незрозуміле, свистіли, вимахували луками й волосяними мотузами. Неподалік од діброви везли на кошлатих конях трьох зв’язаних походян і одного чи то вбитого, чи то пораненого свого.