Леся Холодюк - Браслет із знаком лева

— Я теж до Ме-мельбурна, — з посмішкою перекривив Стефана молодик. Він збирав папери, струшував з них краплі і складав у кейс.

— Чудово! — Стефан руками розвів. — Ну, то давайте за це й вип’ємо, що лишилося у пляшці. — І вибач, приятелю. У мене таке в голові робиться, ти б знав… Маринарка висохне, то дурниці, не переймайся. Мартусю, не гнівайся. Поглянь, це чудовий хлопець.

— Прошу, сідайте! — гречно запропонував дівчині крісло молодий чоловік. — Я тут й справді забагато розклав своїх паперів. Щойно завершили переговори, хотів усе переглянути, щоб вдруге сюди не летіти.

— Але ж який бон тон, матко боска! — Стефан розливав коньяк у келішки. — Відразу видно, що вихована людина. Як тебе звати, приятелю?

— Майкл Харріс, — увічливо припідвівся молодий чоловік і звернувся до дівчини: — А ви, я уже знаю, Марта. Я теж би хотів бути вашим попутником, дозволите?

Вона збиралася спочатку послати під три чорти Стефана з його пляшкою польською мовою, яку не розумів Харріс, але спокійні сірі очі Майкла торкнулися іншого настрою. Не змогла втриматися, щоб не порівняти його очі з Івановими. Занадто різкий контраст відчувався, бо в мигдалевих, широко посаджених очах Івана читалося одне «я хочу, я жадаю, я бажаю тільки твого тіла». Стосовно других, ясних і спокійних, навіть після миттєвого, але (не крийся, Марто) уважного зіткнення, прийшла до висновку, що такі очі можуть бути у людини, яка знає, як себе поводити з дівчиною, щоб саме тобі захотілося першою сказати «потелефонуй мені» і знати, що він так і зробить по одній простій причині — вродженій повазі до ЖІНКИ. І не буде для нього перешкод або дурних умовностей. І нема чого ховатися з тим, що на таке озивається ДУША, а вона так прагне цього, перш, ніж назавжди перетвориться на IRON LADY або просто-напросто змушена буде переступити межу старої діви. Ну, хіба це не так?

Тільки знизала плечима:

— Я мушу йти, мене чекають. Побачимось у літаку.

Добре, що у неї в руках дві холодні бляшанки.

Притулила їх до грудей, щоб серце відчуло прохолоду і трохи перестало гнати розпашілу кров. До чого тут її філософія?

Повернулася до Доулда, сіла біля нього і простягла старому бляшанку.

— Я взяла холодного тоніка. Ось, тримайте. Як ви себе почуваєте у цій спеці?

Доулд процідив «дякую», ковтнув трохи і знову заплющив очі, — нехай думають, що сплю, — снував поглядом з-під опущених він, слідкуючи за Ероутом.

Марта відвернулася до вікна. Там, за склом, саме розвантажували маленький літак, напханий усілякими коробками. Одна з них впала на землю і з неї посипалися чоловічі фетрові капелюхи. Засміялася: кому такий крам потрібен у цій жаркій країні?

— Цо сє дєє! — почула поруч. Стефан обдав її міцними запахом алкоголю.

А де Майкл? — відвернулася від вікна і побігла в пошуках очима. (Знову мудрувати збираєшся? Лишись того ровера, дурепо). Однак посміхнулася, коли він махнув їй рукою і вмостився неподалік. Бон тон, сказав би Стефан, не більше. (Ти впевнена? — перепитала саму себе. Але відразу стерла це питання).

— Мартусю, кохане, почитай тен бздур! — Стефан простягнув щойно куплену газету «DAILY».

— Що, такі ж проблеми, як у вашого актора Лінди?

— О, ні, — засміявся Стефан. — Це ж індонезійська преса. Попадш, на цо богати чловєк витрача пєньондзи!

Марта розгорнула газету. Велике фото чоловіка ні про що їй не говорило, хіба що зауважила велику кількість ланцюжків з каміннями, що прикрашали його груди. А от текст справді видався забавним. Марта пробігла очима усю колонку. Йшлося про якогось катарського нафтового магната, котрий на час своєї відпустки викупив один із індонезійських островків.

Він приїхав сюди, ясна річ, не один, а у супроводі десятка коханих (і не дуже) красунь і зі своєю прислугою. На його вимогу з острова на цей час видалено увесь персонал обслуги. Правда, перед виїздом магнат компенсував усім матеріальну шкоду, видавши кожному заробіток за два місяці.

— У багатих свої звички, — віддала Стефану газету і знову повернулася до вікна.

Пачки з капелюхами все ще перевантажувалися на візок. Тільки тепер біля нього з автоматом на плечі опинився здоровань, вбраний у маскувальний комбінезон. Він незворушно слідкував за тим, як недолугий чолов’яга з багажної служби летовища перекладав пачки у візок. Ось і остання пачка покладена. Марта уже збиралася відвернутися від нудного споглядання, коли побачила, як здоровань прикладом автомата ударив по голові чоловіка і той, заливаючись кров’ю, упав на землю.

— Що це робиться? — вигукнула Марта і повернулася до Доулда. — Ви тільки погляньте! Він же, мабуть, убив його!

— Замовкни! — просичав старий. — Мовчи, якщо хочеш залишитися живою і долетіти, куди тебе чорти несуть.

У термінал, де сиділи і чекали на посадку пасажири рейсу Варшава-Мельбурн, чорною вервечкою вбігали вояки у таких же захисних комбінезонах, які Марта щойно бачила. Вони позачиняли усі двері, що вели назовні, і понаставляли там своїх людей.

— Усім лягти на підлогу, руки за голову! — кричав один з них. — Швидше, швидше!

— Але ж, перепрошую, ми міжнародний рейс і тут транзитом, — вийшла наперед старша стюардеса. — Це якесь непорозуміння. Зараз я зв’яжуся з командиром і він усе вам розтлумачить.

Струнка висока жінка, чарівну посмішку якої пам’ятали усі пасажири авіарейсу Варшава-Мельбурн, спокійно витягла з кишені синьої маринарки партативну рацію і спробувала викликати капітана.

— Цо сі стало, капітане? — кликала по рації. — Капітане, цо…

Її штовхнули дулом автомата так сильно, що жінка заточилась і впала. З рук випала рація, на яку тут же наступив чобіт. Він гамселив по ній доти, поки дрібні кавалки пластику не розпорошилися по залу під ноги занімілим пасажирам.

— Усім на підлогу! Швидко! — горлав старший.

Ще