Антон Павлович Чехов - Вибрані твори

людей, які послухають його і стануть поряд з ним на розі провулка, щоб проповідувати; він сідав писати листи, присягався…

Усе це було схоже на натхнення вже й тому, що тривало недовго. Васильєв скоро втомився. Лондонські, гамбурзькі, варшавські своєю масою душили його, як гори душать землю; він торопів перед цією масою, розгублювався; згадував він, що в нього нема дару слова, що він боязкий і малодушний, що байдужі люди навряд чи захочуть слухати його, студента юриста третього курсу, людину несміливу и нікчемну, що справжнє апостольство полягає не в самій тільки проповіді, але і в ділах.

Коли було видно і на вулиці вже гуркотіли екіпажі, Васильєв лежав нерухомо на дивані й дивився в одну точку. Він уже не думав ні про жінок, ні про чоловіків, ні про насильство. Вся увага його була звернена на душевний біль, який мучив його. То був біль тупий, безпредметний, невизначений, схожий і на тугу, і на страх у найвищій мірі, і на розпач. Показати, де той біль, він міг: у грудях, під серцем, — але порівняти його не можна було ні з чим. Колись у нього бував сильний зубний біль, бували плеврит і невралгії, але це в порівнянні з душевним болем було мізерне. При цьому болі життя уявлялось огидним. Дисертація, прекрасна праця, вже написана ним, улюблені люди, рятування пропащих жінок — усе те, що вчора ще він любив або до чого був байдужий, тепер, коли він згадував, дратувало його так само, як гуркіт екіпажів, біганина коридорних, денне світло. Якби тепер хто-небудь перед його очима зробив подвиг милосердя чи обурливе насильство, то на нього і те і друге справило б однаково огидне враження. З усіх думок, що ліниво бродили в його голові, тільки дві не дратували його: одна — що він кожної хвилини має владу вбити себе, друга — що біль не триватиме більше трьох днів. Друге він знав з досвіду.

Полежавши, він устав і, ламаючи руки, пройшовся не з кутка в куток, як звичайно, а по квадрату, вздовж стін. Мигцем він глянув на себе в дзеркало. Обличчя його було бліде й змарніле, скроні запали, очі були більші, темніші, нерухоміші, наче чужі, і виявляли нестерпну душевну муку.

Опівдні в двері постукав художник.

— Григорію, ти дома? — спитав він.

Не діставши відповіді, він постояв з хвилину, подумав і відповів собі по-хохлацьки:

— Нема. В ннверситет пішов, треклятий хлопець.

І пішов. Васильєв ліг на ліжко і, сховавши голову під подушку, став плакати з болю, і чим рясніше лилися сльози, тим жахливішим ставав душевний біль. Коли стемніло, він згадав про ту повну муки ніч, що чекає його, і страшний розпач охопив його. Він швидко одягся, вибіг з номера і, покинувши свої двері навстіж, без будь-якої потреби й мети вийшов на вулицю. Не питаючи себе, куди йти, він швидко пішов Садовою вулицею.

Сніг сипав, як учора; була відлита. Засунувши руки в рукава, тремтячи і лякаючись стукоту, дзвінків конки і перехожих, Васильєв пройшов Садовою до Сухаревої башти, потім до Красних воріт, звідси звернув на Басманну. Він зайшов у шинок і випив велику склянку горілки, але від того не стало легше. Дійшовши до Розгляя, він повернув праворуч і пішов провулками, в яких не буї? раніше ні разу в житті. Він дійшов до того старого мосту, де шумить Яуза і звідки видно довгі ряди вогнів у вікнах Красних казарм. Щоб відвернути свій душевний біль яким-небудь новим відчуттям або більшим болем, не знаючи, що робити, плачучи і тремтячи, Васильєв розстебнув пальто і сюртук і підставив свої голі груди вогкому снігові й вітрові. Але й це не зменшило болю. Тоді він нагнувся через поруччя мосту і подивився вниз, на чорну, бурхливу Яузу, і йому захотілось кинутися сторч головою, не з огиди до життя, не заради самогубства, а щоб хоч забитись і одним болем відвернути другий. Але чорна вода, темрява, порожні береги, вкриті снігом, були страшні. Він здригнувся й пішов далі. Пройшовся він вздовж Красних казарм, потім назадні спустився в якийсь гай, з гаю знову на міст… «Ні, додому, додому! — думав він. — Дома, здається, легше…»

І він пішов назад. Вернувшись додому, він зірвав з себе мокре пальто і шапку, почав ходити вздовж стін і невтомно ходив до самого ранку.

VII

Коли на другий день ранком прийшли до нього художник і медик, він у розірваній сорочці і з покусаними руками метався по кімнаті і стогнав від болю.

— Бога ради! — заридав він, побачивши приятелів. — Ведіть мене куди хочете, робіть що знаєте, але, бога ради, швидше рятуйте мене! Я вб’ю себе!

Художник зблід і розгубився. Медик теж мало не заплакав, але, вважаючи, що медики и усіх випадках життя повинні бути спокійні й серйозні, сказав холодно:

— Це в тебе припадок. Та це нічого. Підемо зараз до лікаря.

— Куди хочете, тільки, бога ради, швидше!

— Ти не хвилюйся. Треба боротись з собою.

Художник і медик тремтячими руками одягли Васильєва і вивели його на вулицю.

— Михайло Сергійович давно вже хоче з тобою познайомитись, — говорив дорогою медик. — Він дуже мила людина і чудово знає своє діло. Скінчив він у 82-му році, a практика вже величезна. З студентами поводиться по-товариськи.

— Швидше, швидша, — квапив Васильєв.

Михайло Сергійович, повний, білявий лікар, зустрів приятелів чемно, солідно, холодно і посміхнувся однією тільки щокою.

— Мені художник і Майєр говорили вже про вашу хворобу, — сказав він. — Дуже радий прислужитися. Ну? Сідайте, прошу вас…

Він посадив Васильєва у велике крісло коло стола і