Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

хочете від мене, — подумки питає Вель, — що вам треба від мене, від усіх нас?»

Постать у синьому плащі продовжує стояти нерухомо, а музика наростає, заповнює несамовитим звучанням безмежні простори навколишніх рівнин і небо до самих зірок. «Не розумію, — шепочуть губи Вель, — не розумію…» Вона вже невиразно здогадується, що музика — це розповідь, дивовижна розповідь про таємниці дивного світу, який відкрився їм, — прибульцям із Землі лише нікчемною частинкою своєї справжньої суті. У торжествуючій і прекрасній мелодії звучать і заклик, і застереження, і любов, і сумнів, і докори, й обіцянки невідомих радощів…

«Не розумію», — шепоче Вель, хоча їй уже починає здаватися, що ось ледь-ледь, ще зовсім трохи — і вона зрозуміє, все збагне…

І раптом усе обривається… Навколо стіни тісної кабіни, тиша — така тиша, що починає дзвеніти у вухах. Двері в коридор прочинені. «Сплю я чи ні?» — думає Вель. Вона зі страхом дивиться на екран. Але екран темний і німий. Вель чекає кілька миттєвостей. Ні звуку. Чути лише стукіт власного серця.

Вель квапливо підводиться. Мерщій у центральну апаратну, до капітана. Затамувавши подих, вона біжить спіральним коридором. Виток, іще виток. Двері в кабіну управління прочинені. У апаратній напівтемрява. Освітлені лише кольорові шкали на пульті управління.

Перед пультом у кріслі темна постать. Чоловік сидить спиною до дверей, підперши руками голову. Задумався чи дрімає…

— Це я, — тремтячим голосом каже Вель.

Чоловік у кріслі різко повертається, чути неголосне клацання. Яскраве світло заливає апаратну, і Вель бачить перед собою… Лура.

Виставивши вперед руки, мовби намагаючись захищатися, Вель безгучно опускається на підлогу.

— Не розумію, що з нею таке, — сказав Лур капітанові, коли вони вийшли з кабіни Вель, — спочатку цей дикий нічний концерт, потім її поява в апаратній і непритомність. Напівбожевільна розповідь про якийсь експеримент, про мою загибель… Галюцинації… Цей незбагненний страх. Може, вона захворіла? Якісь місцеві віруси… Ми всі виходили без скафандрів.

— Але ж і ти чув музику і, судячи з усього, зовсім не схожу на ту, про яку розповідає вона.

— Так, але…

— Вона запевняє, що не вмикала ніяких записів.

— А чи можна їй вірити?

— А нам з тобою?

— Що?

— Чи можна вірити нам з тобою? Я маю на увазі наші відчуття. Де критерій об’єктивності?

— Але все-таки… нас двоє.

— І наші відчуття також різні. Ти чув уночі щось і називаєш це какофонією. Я нічого не чув, спав… А вона… Врешті-решт, її розповідь внутрішньо логічна; вона не схожа на божевільне марення.

— Ви що, хочете сказати, що все так і було, як вона розповідає? У вас провал у пам’яті, а я воскрес?

— Я не хочу цього сказати, але дещо мене насторожує. Треба мерщій закінчувати ремонт двигунів.

— До речі, Вель запевняє, що ремонт ми закінчили вчора.

— Хотів би, щоб так було. Там роботи ще на цілий день, а без Вель, можливо, й на два дні. А на неї сьогодні розраховувати не випадає. Якби ми точно знали, які конденсатори пробиті…

— О, чудова думка, капітане. Ми зараз зробимо так, що всю вашу «настороженість» як рукою зніме.

— Що ти хочеш зробити?

— Не я, а ви це зробите. Йдіть до Вель і запитайте, які конденсатори ми вчора замінили. Адже вона стверджує, що ми вчора закінчили ремонт.

— Не варто її турбувати. Хай відпочиває.

— Хочете зберегти відчуття «настороженості»? А я б запитав. Принаймні розвіялася б половина сумнівів. Ваших сумнівів, капітане.

— Моїх сумнівів це не розвіє. Те, що з нами відбувається, дуже нагадує історію Шерра. На шостій Бети Лебедя, де вони висадилися, щоб ліквідувати аварію, теж виявилися лише комахи…

— До речі, капітане, — Лур збентежено посміхається, — може, ви почнете зараз сам, а я спробую виловити декілька екземплярів тутешньої фауни. Сачком не буде важко. Це заспокоїло б і Вель. Вона страшенно налякана тутешніми бабками. А судячи з її розповіді, ви мені не дозволили виловлювати бабок з озера…

— І зараз не дозволю. Ми підемо разом пізніше. Перш за все треба закінчити ремонт.

— Між іншим, це точно за її розповіддю, капітане… — Лур посміхається, але очі у нього залишаються злими.

Пополудні Вель спустилася у відсік контрольних механізмів. Капітан у робочому комбінезоні сидів верхи на чохлі однієї з електронних машин, під самою стелею відсіку.

— О-ва-ва! — крикнув він зверху, помітивши Вель. — Лише тебе тут і не вистачало.

— Я прийшла допомогти.

— Без тебе обійдемося. Вирушай до своєї кабіни або вийди на місток подихати свіжим повітрям.

— Не хочу… А де… Лур?

— Внизу, перевіряє підсилювач магнітного поля.

— Але навіщо? Там усе гаразд.

— А звідки це відомо?

— Я ж казала… Втім, ви мені не вірите. — Вель закусила губу. — Як мені переконати вас? А пробиті конденсатори замінили?

— Ні ще. Треба їх спочатку знайти.

— Тоді слухайте. Це К-1014 і L-0976 у четвертому контурі.

— Ти певна?.. Гаразд, подивлюся, лише закінчу з цими підведеннями.

— А там у вас вийшов з ладу селектор, еге ж?

— Так… Тобто ні… Нічого схожого…

— Ви кажете неправду. Селектор. Він якраз пов’язаний із конденсатором L-0976 четвертого контуру.

— Йди до своєї кабіни, ворожко!

— Ну йду… Навіщо ви так…

Коли двері відсіку контрольних механізмів засунулися за Вель, капітан витер рукавом комбінезона піт з чола і декілька митей сидів нерухомо. Відтак швидко спустився вниз, відкрив чохли панелей четвертого контуру. Якийсь час він зосереджено порпався в густій в’язі різноколірних дротів, кварцових платівок, мікроскопічних ламп-кристалів. Похитуючи головою, витягнув дві маленькі білі таблички, перевірив їх номери і сховав у кишеню комбінезона. Затим підійшов до екрану переговорного пристрою.