Фред Унгер - Заборонена кімната

— Співробітники вашого батька.

Полетта здивовано глянула на мене.

— Ні!

Я бачив, що вона розгубилася.

— Ви не вірите в це?

— Але ж Матуш мені нічого не казав.

— Може, він просто не хотів вашої вдячності?

Дівчина похитала головою.

— Вони зовсім не такі чутливі.

Повз нас зачовгали кроки: дами прямували до туалету, скоса зиркаючи на нас. Розвідники в дозорі. Я зморщив лоба.

— Облиште їх, — попросила Полетта. — Вони ж нам не заважають.

— Ви бачили, як вони критично оглядали вашу сукню?

Вона знову підтягнула її.

— Коли старішають, то й погляди суворішають.

Вона здавалася мені дуже розважливою. Не за віком. Але ж оці сто шістдесят сантиметрів, прикрашені каштановим волоссям та пікантною мордочкою, були принаймні на вісім років молодші од мене. Вона б могла більше шанувати мене і мої погляди.

Я звернув на інше:

— Так що ж ми тепер робитимемо?

— Йдеться не про мене: я сама проб'юся. Найважливіше, щоб ви допомогли батькові.

— Фассбендер… — почав я, але вона мене перебила.

— Якщо справи стоять так, то і від Фассбендера марно чекати чуда. Хай він хоч тричі геній.

Байдуже вона сьорбала свою каву. Коньяку і не торкнулася.

— Батька вважають винуватим, бо їм потрібна людина, на яку можна все зіпхнути. Адже все так просто: наглядач узяв гроші… Хто після цього не повірить, що він злочинець?

— Дурниці, — заперечив я. — Фассбендер врятовував і не таких.

— А яких?

— Нацистів. Офіцерів бундесверу. Лікарів. Генеральних директорів.

— Так, — промовила вона зневажливо. — Звичайно.

Я роздратовано зібгав паперову обгортку з цукру і кинув її у попільничку.

— Я не зовсім упевнений в тому, що ваш батько розібрав, хто саме телефонував.

— Розібрав, напевне розібрав. Та директорові вірять більше.

Сонячні промені вимальовували на чашках візерунки. На вулиці сигналили автомобілі. В туалетній загурчала вода: дами поверталися назад. Вони оцінили ситуацію з першого погляду.

— Тепер вони лаються, — сказала одна з них.

Дівчина заперечливо похитала головою і всміхнулася до неї. Усміхалася вона дуже мило, коли хотіла. Дами по-материнському кивнули їй, на мене ж сердито зиркнули.

Я мовчав. Мовчала і Полетта. Дзижчала і пирхала кавоварка. Я глянув на годинник: було дванадцять хвилин на шосту.

Якщо я мовчатиму і далі, то за півгодини ми розлучимося назавжди. Загальні ввічливі фрази, прощання — і все! Ніхто не зможе змусити мене допомагати її батькові. Це — чужа доля. Фассбендер не образиться на мене, якщо я відмовлюся від цієї справи: він досить ясно дав мені зрозуміти, наскільки байдужий для нього Уден.

Мій погляд знову впав на ці нахабні вогняно-червоні сандалети. Дешевина, звичайно, але раптом я уявив собі ситуацію, в якій оце дівча скидатиме їх, недбало, трохи поспішаючи…

— Киньте свою кляту впертість, — сказав. — Так ми далеко не зайдемо. Фассбендер дуже хоче допомогти вам. Гадаєте, я розважаюсь, сперечаючись отут з вами?

Вона похилила голову. В її волоссі знову затанцювали зайчики. Але не сказала нічого. Вичікувала.

— Фассбендер, — вів я далі, — може допомогти вам лише в тому разі, якщо ви дасте йому якнайбільше фактів. Чи знаєте ви, який телефонний зв'язок у тюрмі? І в директоровому будинку?

Полетта завагалася.

— Я можу спитати в Матуша. Але тільки про в'язницю. У директора вдома він, звичайно, не бував.

Я розмірковував. Шеф у загальних рисах змалював, що ми можемо зробити в цій справі. Але цього було замало.

— Нам потрібен хтось такий, — пояснив я, — хто міг би оглянути квартиру директора. Крім того, я не йму віри отим трьом свідкам. Ми повинні їх викрити. Хто вони, що вони, хто їм платить? Дурні або шахраї? Може, вдасться пришити їм лжесвідчення. Отут Фассбендер пальці оближе. — Я допив каву. — Якщо ми хочемо домогтися успіху, треба здобути сильну зброю.

— Ця зброя, — жалісно промовила Полетта, — в руках ворогів. Геть уся.

Я похитав головою.

— Не вся. Є і така, що перебуває в нейтральних руках, її я маю на увазі.

— Гаразд, — сказала вона. — Я роздобуду для вас ці відомості.

Тепер вона вихилила коньяк, дуже хвацько, поспіхом і невдало. Їй забило дух, на очах з'явились сльози.

— Спокійніше, — зауважив я. — Ніколи не робіть так. Не забувайте, з чим маєте справу.

Я попросив в офіціантки рахунок. Вона прийшла з порожніми руками.

— Вже сплачено, пане доктор.

Я здивувався.

— Що таке? Ваш шеф зненацька розбагатів?

— Заплатили оті дві дами. — Вона зібрала чашки і всміхнулася. — Хотіли зробити приємне для панночки. Хай, мовляв, вона краще купить собі весільні черевички…

Я глянув на Полетту, вона на мене. Озирнувся: за столом, де сиділи дами, нікого не було: вони вже дріботіли пліч-о-пліч вулицею.

— Отже, весільні черевички! — всміхнувся я. — Дати вам гроші зараз?

Вона відсунула стілець.

— Поки що я вільніше почуваю себе в сандалетах.

Ми проїхали Герцогською алеєю, розвернулися біля головного вокзалу і примостилися в хвості автоколони, що нескінченним лискучим черв'яком тягнулася до Рейнського мосту. З висоти автостради я дивився на центр міста. Магазини, установи, ущелини вулиць. Гігантський мурашник головного вокзалу. Масивна, огидна будівля управління поліції. Поруч земельне