Юрій Барабаш - Дух животворить… Читаємо Сковороду

дає підстави говорити вже не тільки про поетове прагнення подолати застиглі норми шкільної піїтики, а й про зародження елементів нової художньої системи, що віддає нове світосприйняття і засадничо відрізняється від тієї, попередньої, на яку спиралася стара книжна поезія.

Подібні процеси простежуємо й у мові пісень Сковороди, й в особливостях його віршування.

Ще А. Хіждеу посилався на якогось свого приятеля, який радив йому видавати твори Сковороди в перекладі, «аби дивна суміш церковної мови з простонародною українською, урізноманітненою польськими й багатьма білоруськими провінціалізмами, а також вставками виразів грецьких і латинських, незрідка навіть і єврейських, яка відзначає стиль Сковороди, не злякала багатьох читачів»[93].

Цю думку тією чи іншою мірою поділяло чимало авторів, поміж ними, як відомо, Т. Шевченко, П. Куліш; пізніше М. Возняк назвав мову Сковороди «дивачною», «тяжко зрозумілою мішаниною московщини й церковщини з чужоземними реченнями й висловами й рідшим або частішим українським елементом»[94]. Д. Чижевський вважав, що твори Сковороди «навмисно уривчасто й темно написані»[95]. Полілінґвізм як характерну ознаку мови Сковороди відзначав Ю. Шевельов, при цьому основним її інґредієнтом був, на думку вченого, сформований «на українському субстраті» специфічно «слобожанський різновид нормативної російської мови»[96].

Слід, однак, враховувати, що ці й подібні характеристики стосуються переважно тієї частини спадщини Сковороди, яку можна означити як релігійно-філософську та моралістичну прозу, — трактатів, діалогів — і значно меншою мірою його поезії. Втім, доводиться визнати, що й у низці пісень — передовсім духовного або панегіричного змісту — в Сковороди домінують церковнослов’янські та латино-польські мовні конструкції, не є у них рідкістю полонізми, біблійні цитати й ремінісценції, іншомовні вирази, неоковирні неологізми типу «красногляднії ліси» або «тяжкосерд», не кажучи вже про потужну російськомовну стихію, точніше, за Шевельовим, її «слобожанський різновид». Усе це робить його стиль важким, утрудненим, сказати б, закрутистим.

Але є в Сковороди й такі поезії, де старокнижні та іншомовні форми мінімальні або зовсім відсутні, як, приміром, пісні 13-та («Гей, поля, поля зелені») й 18-та («Ой ти пташко-жовтобоко»). Крізь церковно-, старослов’янські, староукраїнські мовленнєві шари пробиваються паростки живої української мови, елементи тодішнього російського мовлення. Подібне, до речі, спостерігаємо в другій половині XVIII століття не тільки в Сковороди, а, скажімо, й у Івана Некрашевича, в таких жанрах, як інтермедія, жартівливі та сатиричні віршовані оповіді, великодні й різдвяні вірші мандрівних дяків.

Українська мова, за свідченнями сучасників, була й залишилася до кінця життя рідною для Сковороди. «Як писав він для своєї сторони, — зазначає М. Ковалинський, — то й вживав іноді малоросійські говірки й правопис, вживаний у малоросійській вимові; він завжди любив природну мову свою і рідко змушував себе спілкуватися іноземною мовою…» (II, 418). Вихованець Харківського колеґіуму Ф. П. Луб’яновський, який замолоду неодноразово зустрічав у Харкові «відомого мандрівця Сковороду», згадує, що той був «за говіркою справжній малоросіянин»[97].

Що ці свідчення є слушними, потверджують численні приклади українізмів у «слобожансько-російській» мові його поезій, осібно тих, де виразно виявлене особисте почуття, ліричне, пейзажне або побутове начало. Звернувшись до ориґіналів, легкома знайдемо українську компоненту: тут і лексичний шар («люба», «выникает», «яры», «явор», «нехай», «мозок», «дмется», «вгору», «жайворонок», «соловейко», «очеретина», «шматок», «самота» та ін.), і такі морфологічні форми, як, прикладом, закінчення «-ови», «-еви» у давальному відмінку однини (гостеви, Христови, птенцеви) або кличний відмінок (птичко, друже, брате), і характерні суфікси у прийменниках і прислівниках (простесенько, малесенький, козлову, Пастухову)[98].

Все це, звісно, ламає книжні мовні норми, маніфестуючи народження нової поетикальної якості.

Щодо віршування, то хоча Сковорода в своїй поетичній практиці віддав помітну данину освяченого шкільною піїтикою силабізму, в деяких поезіях відчутне тяжіння до тонізації, що йде від народного вірша. Пісня «Ой ти пташко-жовтобоко» написана майже правильним чотиристопним хореєм, її восьмискладовий рядок із цезурою після четвертого складу, суттю, повторює схему української щедрівки. Та особливо яскраво виявлено віршувальне реформаторство Сковороди в галузі рими. Д. Чижевський, докладно розглядаючи це питання в спеціальному розділі («Сковорода яко реформатор віршування») своїх нарисів «Український літературний барок», акцентує як основні моменти широке вживання чоловічої рими, що було серйозним відступом од силабізму, який під впливом польської традиції канонізував жіночу риму; введення до поетичної практики неповних рим, що йшли від народної традиції і згодом, словами Чижевського, «в українській поезії… прийнялись завдяки Шевченкові»; збагачення рими «різними співзвуччями поперед самою римою»[99]. Саме це сковородинівське віршувальне реформаторство дослідник вважає причиною відомого зі спогадів М. Ковалинського конфлікту Сковороди з єпископом Никодимом Срібницьким у Переяславському колеґіумі, внаслідок чого він змушений був піти з кафедри. За М. Ковалинським, Сковорода «написав роздуми про поезію і керівництво до її мистецтва так по-новому, що вони видалися єпископові дивними й невідповідними до минулого старовинного звичаю» (II, 382). Слідів такої праці не знайдено, і про її зміст можна говорити лише гіпотетично; певно, мають рацію ті, хто застерігає від поспішливих суджень про теоретичні засади поетики Сковороди[100], інша